Президент Порошенко влітку 2017-го пообіцяв родині убитого журналіста Павла Шеремета та місії Комітету захисту журналістів розслідувати справу, провести прес-конференцію і поінформувати про перебіг розслідування. Був на тій зустрічі і очільник організації – Джоел Саймон. У розмові з Громадським для «Дуже важливої передачі» він пояснив — після того упродовж тривалого часу нічого не відбулося, що свідчить про безкарність убивств журналістів в Україні, а також про те, що влада не може захистити медіа.

Розмова з Саймоном відбувається також у контексті принаймні трьох справ, у яких Генеральна прокуратура вимагає від українських медіа, зокрема Радіо Свободи і журналу «Новое время», розкрити джерела інформації їхніх резонансних розлідувань. Застереження проти такої вимоги висловив Європейський суд з прав людини.

Комітет захисту журналістів звертає увагу, що в 2018-му у світі вбили 34 журналістів, що майже удвічі більше ніж роком раніше. Ми поговорили з Саймоном про це, а також про те, чому медіа стають більш беззахисними, чому це критично для сучасних демократій, а також про те, що робити з викраденнями журналістів заради викупу.

Джоел Саймон – американський журналіст, очолює одну з головних світових організацій із захисту журналістів з 2006-го року, відтоді працював у ключових місіях – від Аргентини до Зімбабве. В лютому 2019-го він випустив книгу «Ми хочемо вести переговори: Таємний світ викрадень, заручників і викупу».

У листопаді 2018-го журналістка Громадського Анастасія Станко отримала від Комітету захисту журналістів міжнародну премію за свободу преси.

Виконавчий директор Комітету захисту журналістів Джоел Саймон   

JEFF ZELEVANSKY/COMMITTEE TO PROTECT JOURNALISTS

Два з половиною роки тому в Україні вбили журналіста Павла Шеремета. Подробиці розслідування цього вбивства з'являються, переважно, тільки завдяки самим журналістам. Коли влада так довго мовчить і немає поступу, про що це каже?

Це дуже чіткий меседж для тих, хто вбиває журналістів в Україні, що їм усе може зійти з рук, і що влада не спроможна розслідувати такі злочини і притягнути відповідальних до правосуддя. Все це вкрай бентежить і засмучує, тому що місія Комітету захисту журналістів зустрічалася з президентом Порошенком, коли ми були в Києві у 2017 році, і він пообіцяв нам, що будуть результати, буде прогрес. Наприклад, він казав, що буде прес-конференція, на якій проінформують українців про прогрес у розслідуванні. Але вона так і не відбулася. Чи то президент не прагне правосуддя, чи то існують якісь сили в Україні, які його стримують від дій у цій справі.

Керівництво Комітету захисту журналістів приїздило до Києва влітку 2017-го. Якими після того були ваші зв'язки з українською владою?

Ми співпрацювали з українськими дипломатами, чиновниками в Києві. Ми спілкувалися з президентом. Петро Порошенко знав, що йому усіляко раді допомогти і надати міжнародну підтримку в розслідуванні. Ми зверталися до європейської влади, і вони хотіли надати підтримку, однак українська сторона на співпрацю не пішла. Тож усе це не допомогло.

Ми бачимо брак прогресу в справі.

Гадаю, що причиною є те, що український уряд або не хоче, або не може захистити журналістів, особливо в критичний момент історії, коли журналістам доводиться ризикувати. 

Що можна робити далі, коли розслідування, по суті, зупинилося, і нічого не робиться?

У таких випадках треба грати у довгу гру. Іноді це займає багато часу. Але зі свого боку я скажу, що ми завжди будемо з вами. Ми не зупинимося, не полишимо цю справу. Немає різниці, скільки часу на це піде, але ми будемо порушувати це питання за кожної нагоди. Я сподіваюся, що всім людям, причетним до цього злочину, або ж які покривають його, це просто так не минеться. І одного дня (можливо, це станеться нескоро), вони постануть перед правосуддям.

Думаю, що українські журналісти могли б озвучити таку саму позицію. Навіть якщо ви подивитеся на справу зі вбивством Гонгадзе, я вірю, що люди, причетні до цього жахливого вбивства, — і немає різниці, перебувають вони в Україні чи за кордоном, — знають, що одного дня до них дійте правосуддя.

Поліція та криміналісти на місті вбивства журналіста Павла Шеремета в Києві, 20 червня 2016 року. Шеремет загинув 20 липня о 7:45 ранку в результаті вибуху машини. Він їхав на ранковий ефір своєї програми   

EPA/ROMAN PILIPEY

Колеги Павла несуть квіти та свічки на розі вулиці Богдана Хмельницького та Івана Франка у Києві, де загинув журналіст Павло Шеремет, 20 червня 2016 року. Убивство журналіста Павла Шеремета, розслідування якого високопосадовці публічно називали «справою честі», досі залишається нерозкритим   

EPA/ROMAN PILIPEY

Вже після Майдану Генеральна прокуратура України вимагала отримати доступ до мобільних телефонів журналістів-розслідувачів. В одному з випадків (у справі команди розслідувань «Схеми») було рішення Європейського суду з прав людини, який зобов’язав українську владу утриматися від доступу до телефону журналіста. Але як можна трактувати те, що навіть після рішення ЄСПЛ Генпрокуратура і далі вимагає доступу до журналістських джерел?

Так, українські журналісти стикаються з багатьма проблемами. Не лише те, що сталося з медіа після вбивства Шеремета. Це щоденні виклики, пов'язані, наприклад, із ситуацією на сході країни, агресивними тактиками уряду, який не поважає конфіденційність, потрібну журналістам, щоб працювати ефективно.

Ще одна проблема полягає в тому, що уряд Порошенка, по суті, не зважає на міжнародний тиск з боку Європейського Союзу. Це погано, бо це формує сприйняття України Європою.

Нас турбує доля журналістів, які затримані чи яким забороняють працювати на окупованих Донбасі та Криму — це, наприклад, Станіслав Асєєв та Микола Семена. Українські журналісти не мають доступу до окупованих територій на сході, складно працювати в Криму. Що з цим можна зробити?

Умови для роботи журналістів на Донбасі, в Криму неймовірно важкі. Це середовище, в якому інформація перетворилася на зброю і стала частиною конфлікту. Це дуже небезпечне середовище для журналістів. Я думаю, це питання впевненості в тому, що ці справи не забуті, що українські журналісти продовжують про це розповідати. У нас є певні застереження щодо російської влади. Ми закликаємо їх спостерігати за тим, щоб журналісти були в безпеці. Також попросили, щоб усіх українських журналістів, які перебувають під вартою, звільнили.

У 2018-му році було вбито 34 журналісти — майже вдвічі більше, ніж торік. Ми теж втратили колегу — Орхана Джемаля, російського журналіста, вбитого в ЦАР, який раніше робив матеріали для Громадського. Було вбито словацького журналіста Яна Куцяка… Як ви пояснюєте таку кількість жертв?

Ми можемо сказати, що під прицілом журналісти-розслідувачі. Ви згадали про Яна Куцяка. Я також можу сказати про Дафну Галицію, яку вбили за рік до того на Мальті – підірвали її автівку.

Я би згадав про Джамаля Хашогджі — журналіста з Саудівської Аравії, якого вбили на території консульства в Стамбулі. Цей злочин був підготовлений ніби-то за наказом принца Саудівської Аравії. І це випадок кричущої безкарності. Було очевидно, що сам судовий процес був абсолютно непрозорим.

Думаю, що справа Хашогджі кричуща і через брак відповідальності США, адже Саудівська Аравія — ключовий союзник Вашингтона.

Члени Турецької правозахисної асоціації тримають фотографію зниклого саудівського журналіста Джамала Хашогджі під час акції біля консульства Саудівської Аравії в Стамбулі, Туреччина, 9 жовтня 2018 року   

EPA-EFE/ERDEM SAHIN

Нещодавно затримували філіпінську журналістку Марію Реза, чиї статті ми також перекладали і публікували на Громадському. Чи не здається вам, що сьогодні в Комітету захисту журналістів немає підтримки від урядів країн? І немає чіткої позиції міжнародної спільноти, яка здатна серйозно тиснути на авторитарні режими.

Частково причина в тому, що медіа й самі по собі стали менш впливовими і не мають такого впливу на поведінку влади. Раніше стратегія полягала в тому, щоб у випадку тиску медіа були мобілізовані, могли впливати на громадську думку, а уряд повинен діяти, якщо є запит суспільства. Та інформаційне середовище стало набагато складнішим.

Наприклад, очільник США розпочав кампанію проти медіа. Він перебуває в опозиції до медіа, звинувачує журналістів у фейкових новинах, називає їх ворогами народу. Це не та людина, яка віддана свободі преси чи правам журналістів. Він не захищає журналістів в багатьох ситуаціях.

Хоча є інституції, є американський уряд, Державний департамент, посли, Європейський Союз, ООН та інші урядові організації, які все ж опікуються проблемами і тиснуть. Але змусити ці установи працювати разом, щоб об'єднатися навколо цієї проблеми, куди складніше, це вимагає більше енергії та креативності.

Сьогодні багато хто використовує термін «фейкові новини», щоб виправдовувати обмеження свободи слова. Як з цим боротися?

Я не використовую термін «фейкові новини», тому що він поєднує різні види інформації, яка навіть не обов'язково неточна.

Є дезінформація – це зумисно неправдива інформація. Є пропаганда, є неточна журналістика, є журналістка клікбейтів, яка заснована на комерціалізації журналістики, є інформація, яка може бути неточною. І ось в такому середовищі є люди на кшталт Дональда Трампа, які намагаються оперувати терміном «фейкові новини» і застосовують його до журналістики, яка оприлюднює критичні речі, з якими той не згоден.

Люди на кшталт Дональда Трампа застосовують термін «фейкові новини» до журналістики, яка оприлюднює критичні речі

Я справді стурбований, бо існує проблема дезінформації, пропаганди. Думаю, нам варто бути дуже обережними, щоб максимально коректно описувати те, про що ми говоримо. Потрібно розуміти — якщо уряд визнає, що фейкові новини — це проблема, він хоче ці проблеми вирішити. Але метод, яким уряд вирішує цю так звану проблему — нові обмеження на інформацію. Навіть якщо ми говоримо про виклик дезінформації, ми повинні знайти шлях боротися з цим, зберігаючи при цьому свободу преси і слова.

Виконавчий директор Комітету захисту журналістів Джоел Саймон   

KEVIN HAGEN/COMMITTEE TO PROTECT JOURNALISTS

В Україні триває активна фаза виборчої кампанії. Зазвичай у східній Європі вибори — це складні часи для журналістів, пов'язані з ризиками. Чи бачите ви конкретні загрози? На що варто зважати, і за чим стежить Комітет захисту журналістів?

Ми намагаємося донести до урядів, що демократичність виборів залежить від поваги до свободи преси. Навіть якщо у вас ніби прозоре голосування, а медіа і журналісти не можуть вільно працювати, ці вибори можна поставити під сумнів. Вибори — це завжди про інформацію, про використання медіа задля того, щоб розповісти свої позиції, щоб відбулися чесні дебати, а кандидати брали участь у чесних політичних перегонах.

Журналісти завжди у вирі цього процесу. І в суспільстві, де немає інституційних гарантій, ба більше – їх порушують, значно більше ризиків.

Ми дуже пильно стежимо за Україною, розуміємо, що нині вибори відбуваються в середовищі, де права журналістів не завжди поважали, де журналістів навіть убивали, як от Павла Шеремета, а розслідувань цих справ не було. Тому, звісно, у нас є побоювання.

Ви щойно опублікували книгу «Ми хочемо вести переговори: Таємний світ викрадень, заручників і викупу». В ній ідеться про проблему викрадення людей, зокрема, журналістів, заради викупу. Що ми повинні розуміти про переговори з терористами і тими, хто утримує жертв?

Перш за все, треба розуміти, що викрадення людей, на жаль, існує вже довгий час, а нині ситуація стала ще гіршою. Частково це через те, про що я згадував, — у відносинах з тими, хто застосовує тактику викрадення, журналісти стали менше впливовими.

Раніше журналісти казали: гаразд, ти мене викрадаєш, але хто розповідатиме людям про твою діяльність і розповідатиме тобі самому історії?

Та це більше не працює. Тепер ці насильницькі угруповання мають інші способи комунікації, власні медіа. Це підвищило ризик для журналістів.

Я додам, що викрадення – тактика, до якої вдаються майже в кожному конфлікті, де б той не трапився. Іноді ці викрадення і утримування заручників політично вмотивовані, іноді їх вчиняють заради викупу.

І кожна справа різна. Іноді є можливість об'єднатися, провести переговори, тому що родина чи роботодавець (залежить кого обере уряд) сплачують цей викуп. Є інший підхід — ми не платитимемо викуп, ми хочемо переговорів. Але така практика не веде до зменшення кількості викрадень. Навпаки, це призводить до більшої ймовірності того, що заручника вб'ють чи завдадуть невиправної шкоди.

Виконавчий директор Комітету захисту журналістів Джоел Саймон   

KEVIN HAGEN/COMMITTEE TO PROTECT JOURNALISTS

А як журналісти повинні висвітлювати такі випадки, щоб і допомагати, і не підвищувати ціну полоненого, і тримати увагу, але не зірвати перемовини?

Знову ж таки, кожна справа різна. Та в цілому, медіа не можуть тиснути на кримінальні чи терористичні викрадення. Ці люди зазвичай хочуть уваги до себе, і надмірне висвітлення в такому ключі може навпаки призвести до збільшення кількості жертв. Привертання уваги може бути ефективним у випадку з урядом.

Буває, що країни, з яких походять журналісти, не хочуть вести переговори чи співпрацювати. Тому публічність може стати у нагоді. Але може й нашкодити. Це залежить від справи.

Моя загальна порада – журналісти повинні розповідати про викрадення, але вони не повинні перетворювати ці історії на сенсації.