Інформація без зв'язку з реальністю
Нещодавно, наприклад, вийшла книжка спогадів дочки Стіва Джобса, який у ставленні до неї був просто жахливим. І тепер Стів Джобс у нашому уявленні теж змінить свій вигляд. Він казав, що перший комп'ютер Apple Lisa названо так не на її честь, не обігрівав її спальні і, помираючи, сказав, що від неї смердить, як із вбиральні. Тобто домашній Стів Джобс був не домашнім, а "диким". Ми читали одні розповіді про нього, тепер отримали іншу.
Інформація в нормі прив'язана до реальності, навіть атеїст іноді замислюється: а може, бог усе-таки є, хоча прояви його непевні. У нормі реальність на першому місці, інформація — на другому. Нині ми часто стикаємося з ситуацією, коли інформація на першому місці, а реальність — на другому. Це фейки і дезінформація, чутки й конспірологія, а також література і мистецтво, що існують у симбіозі з реальністю, але не тотожні їй. Саме це описує стан постправди, коли інформаційні потоки стали такими сильними, що вони самі вирішують, що є правда, а що ні.
Інформацією без зв'язку з реальністю наповнюють також нескінченні потоки, де інформація і реальність не перетинаються або перетинаються зрідка. Багато людей проводять дедалі більше часу в цій штучній реальності, поринаючи в інформаційні та віртуальні світи. У минулому такий відрив від реальності був небезпечним для людини щодо її виживання. Але нинішня людина часто не ставить виживання на перше місце, тому не робота, а дозвілля є її пріоритетом. Через це вона може проводити багато часу у віртуальній реальності: від відеоігор до телесеріалів.
Інформаційна реальність, віртуальна реальність і справжня реальність складають трикутник, у якому вершини не обов'язково відповідають одна одній. Ми можемо, приміром, перебільшувати значення події або применшувати її. При цьому подія залишається тією ж, ми просто змінюємо її статус у віртуальному просторі. Тобто перед нами два типи зв'язку: реальність як інформація і реальність як віртуальність.
Інформаційний і віртуальний простір становлять особливу цінність для держав, бо дозволяють управляти двома найважливішими складниками масової свідомості: уявленнями про минуле й уявленнями про сьогодення. В останньому випадку йдеться і про інформаційний порядок денний, який дає змогу втримувати увагу про одні події, тим самим "приглушуючи" інші.
Зміна пам'яті у принципі — одна з функцій, які особливо турбують державу, оскільки в цьому вона бачить джерело своєї легітимності. З історії можна брати докази для легітимації будь-якого нинішнього розвитку подій. У цьому сенсі історія дуже небезпечна. Якщо Хрущов назвав письменників "автоматниками партії", то історики взагалі — автоматники будь-якої влади, бо історія дозволяє з посиланнями на минуле виправдати будь-який крок. Так само з літературою і кіном, які, з одного боку, можуть реінтерпретувати що завгодно, а з другого — мають більший вплив, ніж будь-який текст з історії. Вони теж вибудовують світ у наших головах, причому в низці випадків незрозуміло, чи вони відчиняють вікна в наш дім, як стверджують, чи, навпаки, закладають їх цеглою. У принципі ми живемо у світі чужої інформації, оскільки своїми очима можемо побачити тільки дещицю дійсності. Про решту нам розповідають і показують інші. А в них завжди інші пріоритети.
По суті щоразу створюється модель розуміння дійсності, але під конкретним кутом зору, і одночасно кується модель нерозуміння тієї дійсності, яку подають інші під іншим кутом зору. У другому випадку аргументи і докази, як і сама дійсність з контрджерела перестає бути адекватною тому, що вибудувано в голові споживача інформації, тому він сам відкидає їх, виступаючи в ролі власного цензора.
Можна посилювати вигідне минуле в наших головах, щоб приглушити невигідну дійсність. А майбутнє взагалі в руках спікерів, які можуть обіцяти золоті гори. Реальний світ при цьому не має жодного значення, оскільки ми бачимо в ньому тільки те, що ретранслюють нам чужі очі.
Різницю між цими двома моделями, що мають своїми витоками два різні джерела, і намагається закрити те, що називають то критичним мисленням, то медіаграмотністю. Але все це красиві слова, оскільки брак часу і надмір інформації, які призвели до того, що головним ресурсом стала увага, унеможливлюють аналіз. Тим паче що медіа нині й не дають інформації в колишньому розумінні як чистого факту. Факт тепер завжди упаковано в аналіз, інтерпретацію, думку. А вони своєю чергою є відображенням політичного або іншого погляду на факт, а не самого факту як такого. Факт заховано в "капусту" інтерпретацій і думок, і мало в кого є час усе це розплутати.
Свого часу наука запропонувала розмежовувати новини на тематичні й епізодичні. Вони принципово різні. Епізодичні сфокусовані на індивіді, тематичні — на проблемі. Епізодичні — на разовій події, тематичні — на тренді. І найголовніше — епізодичні підкреслюють те, що людина зробила неправильно, що призвело до проблеми; тематичні — які соціальні умови породжують проблему. Умовний приклад: людину збила на переході машина. В епізодичній новині буде винною вона, але коли ми розповімо, що на цьому переході часто збивають людей, то винною буде поліція.
Епізодичні новини прибирають контекст ситуації, розповідаючи тільки про саму ситуацію. Новини, які ми споживаємо, в основному подають нам як епізодичні, оскільки новини, організовані тематично, змушують державу розв'язувати проблеми, а не перекладати всю провину на людину. Епізодичні новини звинувачують у проблемі людину, а тематичні — державу. А держава завжди намагається зняти провину з себе.
Найголовнішими поширювачами фейків є самі люди. Їх долучають до процесу поширення, підкидаючи їм гарячу інформацію. Важко стриматися і не поділитися цією інформацією, як це було в доінтернетну епоху з чутками й анекдотами. Тоді новий анекдот доходив з Москви до Владивостока за три дні.
У випадку фейків і чогось подібного річ зовсім не в них самих. Фейки працюють над створенням і втриманням нерозривного зв'язку інформації з конкретною структурністю нашого розуму. Працюючий фейк перебуває в симбіозі зі споживачем інформації. По суті це винесений назовні сегмент наших уявлень про світ: реальних або бажаних.
Фейк активують у нашому мозку, щоб підкріпити те уявлення про світ, яке вигідне комусь. Фейки не розповідають облудних історій із царини літератури, мистецтва, науки. Ця інформація нікого не цікавить. Вони переписують критичні фрагменти нашої моделі світу. Наприклад, російські тролі добралися навіть до Австралії, де дають свою інтерпретацію історії збитого над Донбасом малайзійського лайнера МН-17.
Російські тролі також втручалися в дискусію про користь/шкоду вакцинації в США. Це відбувалося з липня 2014-го до вересня 2017-го. Причому вони намагалися вписати вакцинацію в політичний дискурс, чого до цього в США не було. Наприклад, в одному з твітів писалося, що тільки еліти отримують чисту вакцину. А в іншому було запитання: "А ви знали, що в уряду є секретна база даних про дітей, яким вакцини завдали шкоди?"
Загалом же антивакцинні повідомлення характеризували вакцини як ризиковані для людей. 43% цих твітів були за вакцини, 38% — проти, а 19% — нейтральними. Як каже один з дослідників, "виступаючи на обох сторонах конфлікту, вони підривають віру суспільства у вакцинацію і піддають нас усіх ризику заразитися інфекційними хворобами".
Тобто мета цієї, як і інших інформаційних онлайнових кампаній, — розпалити суперечки, щоб посилити поляризацію суспільства. І тут працюють усі дискусійні теми (міграція, мусульмани тощо), які у президентській кампанії в США сіяли в головах відчуття настання хаосу в країні, на що більше реагували виборці-республіканці.
У своїй новій книжці "21 урок для ХХІ століття", як, до речі, і в інших своїх працях, Ю.Харарі пише про віртуальну дійсність: "Люди завжди жили в часи постправди. Homo sapiens є істотою постправди, чия сила залежить від здатності створювати вимисли і вірити їм. Уже з часів кам'яного віку самопідсилювальні міфи слугували об'єднанню людських спільнот.
І справді. Homo sapiens захопили цю планету насамперед завдяки унікальній людській здатності створювати й поширювати вимисел. Ми єдині ссавці, які можуть співпрацювати з численними чужинцями, бо тільки ми можемо вигадувати різні історії, поширювати їх і переконувати мільйони інших повірити в них. Доти, доки ми всі віримо в той самий вимисел, ми підкоряємося тим самим законам і тому можемо успішно співпрацювати".
Світ — це зовсім не те, що ми бачимо перед собою, це те, що нам розповіли про нього. Через це влада більше бореться з тими, хто її критикує за розбиті дороги, а не з тими, хто ці дороги повинен ремонтувати. Це все тому, що статтю прочитають усі, а дірки на дорогах побачать тільки водії.
Соцмедіа дали реальну можливість впливати відразу на весь світ. І це не тільки втручання в президентські вибори в США і Франції або в референдуми — Брекзит і в Каталонії. Нині викрито безліч операцій впливу на Близькому Сході, в Латинській Америці, Британії і США.
Найбільшу силу впливу має не сама інформація, а інформація +емоції. Формулою фейку є "неправдива інформація + емоції". Емоції спонукають людей до дії. Кожна революція, наприклад, — це боротьба за справедливість. Україна пережила більше революцій, ніж будь-яка інша країна, щоправда, справедливості поки що не досягнуто.
Ми завжди боремося за нашу перемогу, попередньо намагаючись підігнати під нашу якнайбільше прихильників. Але для цього в них у головах їхній світ повинен стати нашим. Тоді вони всі дивитимуться нашими очима. І це роблять медіа, освіта, наука, культура. Світ треба спочатку "підірвати" — для того щоб його змогли зібрати наново на інших підвалинах. І це відбувається після кожної революції.
Х.Борхес завершує своє есе "Прихована магія в "Дон Кіхоті"" такими словами: "Чому нас бентежить, що Дон Кіхот стає читачем "Дон Кіхота", а Гамлет — глядачем "Гамлета"? Здається, я знайшов причину: такі зсуви навіюють нам, що якщо вигадані персонажі можуть бути читачами або глядачами, то ми, читачі або глядачі щодо них, теж, можливо, вигадані".
Ми живемо в інформаційній матриці, яку викохують і плекають, бо вона врешті-решт визначає нашу поведінку. Коли матриця дає збій, починаються революції, оскільки відмінності між реальністю й розповіддю про неї різко збільшубться, чого в нормі не має бути.
