Хвалити бога, що не в творчому, професійному чи виробничому ракурсі — індивідуальна спроможність деяких митців, продюсерів та кінокомпаній наявна. А от щодо інституційної — так це точно! — захист майнових авторських і суміжних прав як був дистрофічним, так і лишається, пише Сергій Галетій в статті для lb.ua. Хоча на ньому базуються всі механізми й усе економічне підґрунтя кіноіндустрії — адже, по суті, це просто безперервний чисельний обіг майнових прав інтелектуальної власності, без якого ділова комунікація завжди буде неповноцінною, а результати кволими.

І саме в це — й так вразливе — місце ми отримаємо руйнівний удар від законодавчого органу, якщо він 15 травня ухвалить у другому читанні й у цілому законопроект «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» (реєстр. №7466). Назва тут глузлива, не обманюйтесь. Він недолугий, навіть після доопрацювання робочою групою. Поспіхом такі складні речі робити неможна.

«Вас тут не стояло» або Падчерка колективного управління

Перелік основних недоліків законопроекту №7466 для аудіовізуальної царини я почну з однієї загальної вади для всього інституту колективного управління, позаяк вона має вирішальний вплив на те, чи виберемося ми з теперішнього хаосу, чи так і залишимося в злиднях.

Річ у тім, що впливове лобістське угрупування (а його очолили народні депутати України Олександр Співаковський, Марія Іонова, Олена Кондратюк, Вікторія Сюмар, Микола Княжицький, Іван Кириленко та Ірина Геращенко), пропозиції від якого щодо змін до урядової версії цього законопроекту приймалися робочою групою як пріоритетні, хотіло ніби зробити як краще, а вийшло, як завжди.

Майже... Окрім одного позитивного винятку, похвалятися вони не мають чим. Ну привели до ладу те, які сфери мають належати до обов’язкового колективного управління (де всі без винятку правовласники — щодо цього способу використання — передають свої права). Набір цих сфер тепер суголосний європейській практиці, проте чіткого й передбачуваного визначення, які права підлягають якому типу організації колективного управління (ОКУ), не відбулося. Тут я мало не дослівно навів одну з порад уряду США.

Це сталося тому, що вони якось дивно розтлумачили настанови європейської Директиви 2014/26/EU. Підійшли «по-махновськи», дозволяючи вільно створювати будь-яку кількість ОКУ, котрі здійснюватимуть добровільне колективне управління (де права передаються лише за прямими договорами з правовласником, окрім сфер, на які повноваження не поширюються і які надані вибірково акредитованим ОКУ).

Проте, в Директиві 2014/26/EU не йдеться про «створення»...Вимагається передбачити можливості «правовласнику вільно обирати організацію колективного управління для управління своїми правами», якщо такі права є предметом діяльності цієї ОКУ; на свій розсуд обирати, які права, категорії прав та на які об’єкти авторського права чи суміжного права передавати їй в управління і на які території; а також вільно скасовувати чи вилучати свої майнові права. І все це обгортається у контекст відсутності будь-яких обмежень щодо вибору країни місцезнаходження ОКУ та громадянства правовласника. Як на мене, то різниця тут просто кричуща.

Феєричними були, до речі, їхні аргументи. На кшталт такого діалогу: «Ось, бачте, тут написано, що сіль за смаком. Отже, заправляємо майонезом». У відповідь ненав’язливо: «А можна спитати: який зв’язок?» Візаві самовпевнено: «Ну як же ж — він же з сіллю». Отака от переможна логіка. Однак мені не смішно. Ба більше, коли комітет приймав законопроект до другого читання, експертам навіть заперечити на це слова не дали.

Насправді керуватися варто було зовсім іншими підказками тієї ж Директиви. Рекомендацією, щоб така свобода не заважала забезпечувати рівновагу зі здатністю ОКУ «ефективно управляти правами, беручи до уваги, зокрема, категорію прав, якими керує організація та творчий сектор, в якому вона працює» . А головне — багаторазовим зазначенням, що ОКУ управляє правами за типом творів. Саме таке упорядкування їхньої діяльності — щоб кожний творчий сектор мав свою ОКУ (або, як виняток, обґрунтовано, їх було б не більше двох) — стало б першою сходинкою до подолання хаосу.

У принципі, на мою думку, добровільне колективне управління може бути лише як квазірозширене — яке опікується майновими правами щодо певного творчого сектору певної категорії правовласників. (Щоб звичайному читачеві було зрозуміло, розширене колективне управління — це таке, де правовласники за законом передають свої права на певний спосіб використання, але потім за власним бажанням можуть їх відкликати й управляти ними індивідуально). Оце й стане запорукою ефективності, бо відповідатиме специфіці колективного управління, яка сама по собі складна. Дрібні організації тут безсилі. Не дарма в законах інших країн встановлюється, що на діяльність ОКУ не поширюються обмеження, які передбачені на захист економічної конкуренції. (І навіщо цю норму прибрали?)

Проте повернімося до аудіовізуальної царини. Те, як повелися з цією «падчеркою», крім обурення, інших почуттів у мене не викликає. Взяли й підступно виставили за поріг, перешкоджаючи потрапити у світле майбутнє.

Вони відмовилися враховувати поправки до цього законопроекту, підготовлені групою «Культура» коаліції провідних громадських організацій та експертів України Реанімаційний Пакет Реформ (РПР), які знайшли підтримку й подавалися народними депутатами України Оксаною Корчинською, Іриною Подоляк та Альоною Шкрум і якими пропонувалося внести сфери використання аудіовізуальних творів до розширеного колективного управління.

Щиро кажучи, не надати можливість розширеного колективного управління для аудіовізуального твору — це абсурд і дискримінація. Маємо навмисне утискання в апріорі доречних правах, позаяк цей тип творів створюється колективом авторів, які одразу за законом передають свої виключні права на його використання виробникові (продюсеру). Яке тут може бути добровільне колективне управління, якщо винагорода сплачується користувачами за одиницю ? А чи підписали всі автори угоду з ОКУ — ситуації бувають різні. Тим більше, що автори можуть бути громадянами різних країн. Наприклад, в Іспанії та Польщі сфери використання аудіовізуальних творів взагалі віднесено до обов’язкового управління.

Ну й вишенька на торті ― те, як поспіхом перекрутили визначення договору про партнерство: добровільна ОКУ не може укладати його з акредитованою ОКУ й на цій підставі отримувати розподілені на користь іі членів частки винагороди. Пояснень, яким видом договору це буде оформлюватися й чи буде це обов’язком для акредитованої ОКУ ― законопроект не містить.

До речі, окремо хочу спростувати помилкову та шкідливу тезу, що автор може абсолютно самостійно виступати ковалем своїх фінансових здобутків, зокрема, щодо отримання роялті. Уся світова практика, і європейська, й американська, свідчить по одне — їх можливо отримувати, коли роялті збиратимуть виключно на колективній основі . І чим цей колектив об’єднаних правовласників численніший, тим більша його ефективність. Ніякої самодіяльності. Характер стосунків тут такий, що з вами ніхто не розмовлятиме про ваш особистий репертуар.

Водночас, усе це жодним чином не шкодить «ринковим стосункам» для впровадження успішної комерційної стратегії автора, оскільки є ще дві форми гонорару, які автор отримує щодо цього об’єкта права інтелектуальної власності (творчого продукту). Один безпосередньо за створення твору — свою творчу працю, а другий — за акт передачі продюсеру виключного права на використання створеного фільму. Тому тут повна вольниця — як хочете, так і торгуєтеся... Хоч за символічну одну гривню погоджуєтеся на все, або виставляєте гонорар з енною кількістю нулів — як заманеться.

Але не перекручуйте. Винагорода (роялті) за акти використання твору — це інша справа. Для аудіовізуального твору індивідуальне управління й оце, як вони вирішили трохи познущатися, добровільне колективне управління — неможливе або вкрай ускладнене апріорі.

Наша пісня «гарна й нова» — починаймо її знову

У своїй першій публікації в цьому блозі я розповідав про ганебне ошуканство, яке понад двадцять років вчиняється, завдячуючи чинному законодавству, до авторів, виконавців та виробників (продюсерів) аудіовізуальних творів. Там ішлося про шельмівське застосування терміну «відеограма»... Бо такого об’єкта суміжних прав у міжнародних угодах, до яких приєдналася Україна, та в Директивах ЄС — не існує. Перелік суб’єктів та об’єктів суміжних прав складається з:

a) виконавців щодо записів їхніх виконань;

b) виробників фонограм щодо їхніх фонограм;

c) виробників (продюсерів) перших записів фільмів щодо ориґіналу й копій їхніх фільмів;

d) організацій мовлення щодо записів їхніх програм, незалежно від того, транслюються ці програми дротовими чи ефірними засобами, в тому числі за допомогою кабельної мережі або супутника.

(...взято з Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.)

Щоб бути повністю коректним — іноді до них ще долучають видавців літературних творів. Усе.

Отже, внаслідок того, що, як то кажуть, немає об’єкта, то немає й суб’єктів, оскільки «відеограма» не містить аудіовізуального твору (фільму), а тому незрозуміло взагалі «що», «коли» та «на яких підставах» використовується — всі ці роки відбувається пряме обкрадання авторів, виконавців і виробників (продюсерів) аудіовізуальних творів на суми недоотриманої винагороди, яка є чималою.

Але місцеве невігластво завзято продовжує кермувати. В законопроекті № 7466 знову використовується термін «відеограма» без надання йому правильного визначення. (На жаль, просто видалити його з законодавчого поля, замінивши на «фільм», як це, черговий раз недолуго, пропонується зробити в законопроекті № 7539, — вже неможливо. Проте доречним виходом із цього клінчу в змінах до законопроекту № 7466 радили скористатися народні депутати Оксана Корчинська, Ірина Подоляк та Альона Шкрум. Їхню пропозицію чомусь проігнорували.)

У згаданій публікації також пояснювалася суть оборудки, яку утворила стаття 43 Закону України «Про авторське право й суміжні права». Виявляється, можна без згоди суб’єктів суміжних прав (виконавців, виробників фонограм та відеограм) декількома способами (основними!) використовувати ці об’єкти суміжних прав, якщо вони раніше були «опубліковані для використання з комерційною метою» , десь їх знайшли... І якщо отримання справедливої винагороди за таке вторинне використання зазначеним суб’єктам все ж таки передбачається, то автори творів ніде не згадуються.

Ось із цих двох причин я просто не можу без лайки дивитися на визначення таких сфер розширеного колективного управління (частина п’ята статті 12 законопроекту № 7466):

«3) право на справедливу винагороду, спільну для виконавців та виробників фонограм (відеограм) , за публічне виконання фонограм і зафіксованих у них виконань чи публічну демонстрацію відеограм і зафіксованих у них виконань , опублікованих для використання з комерційною метою ;

4) право на справедливу винагороду, спільну для виконавців та виробників фонограм (відеограм) , за публічне сповіщення фонограм і зафіксованих у них виконань, відеограм і зафіксованих у них виконань , опублікованих для використання з комерційною метою , крім кабельної ретрансляції;»

Додам лише декілька коротких коментарів. По-перше, це вторинне використання базується на положеннях Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення («Римської конвенції»), яка жодним чином не стосується перших записів фільмів, а відеограм і поготів. Тому навіщо їх сюди тулити?!

По-друге, таке визначення сфер розширеного колективного управління, збирання винагороди, до кожної з яких здійснюватиме одна ОКУ (музична), яка отримає на це повноваження на підставі акредитації, одразу викличе низку конфліктів, читай — ущемлення прав інших ОКУ й правовласників. Позаяк вибухне оце примусове поєднання інтересів таких різних творчих царин, музичної та аудіовізуальної (кінематографічної), кожна з яких достатньо численна. А ще додадуться звичайні розбіжності між категоріями правовласників.

І тут оці останні новації (робоча група їх взагалі не обговорювала) стосовно додаткової ОКУ, яку може теж буде акредитовано, цю апріорі дискримінаційну ситуацію, я впевнений, не врятує. У «субакредитованої» повноваження будуть обмежені. Вона чи їх буде навіть декілька зможуть тільки розподіляти та виплачувати винагороду, яку збере й перерахує їм «головна», але після покриття понесених нею витрат, врахування своїх інтересів та інших ґешефтів. За такої конфігурації кошти до виконавців та виробників (продюсерів) аудіовізуальних творів дійдуть у вигляді копійок . Хоча в Україні обсяг доходів ринку аудіовізуальної продукції разів у десять більший музичного.

Як вихід, тут не просто бажано вилучити аудіовізуальну царину з задушливих обіймів музичної, а взагалі у всіх випадках було б доречніше будувати логіку визначення сфер розширеного колективного управління окремо для кожної категорії правовласників та виду твору. А от способи використання (сфери управління) навпаки краще поєднувати, позаяк усе одно буде ОКУ, яка більше відповідатиме критеріям відбору, а також це в значній мірі сприятиме ефективності її діяльності.

Ну а щодо того, що в законі (ст. 12, 23, 24) знову якась плутанина з суб’єктами прав, пов’язаних з аудіовізуальним твором і носієм його запису, то невже їм не соромно? Скільки ж можна ганьбити свою і так давно спаплюжену репутацію? (Царина законодавства щодо інтелектуальної власності має постати бездоганною. Агов! Ви це чуєте?!)

Що погано лежить, те спритним належить

Ще маємо одне начебто ненавмисне втручання до володінь аудіовізуальної царини. Приводом стало застосоване в Директиві 2014/26/ЄС визначення підвиду музичних творів, котрі «включені до аудіовізуальних творів» . Згаданий він був мигцем у преамбулі (описовому поясненні) в контексті, що доцільно створити сприятливі умови для мультитериторіального колективного ліцензування авторських прав на музичні твори, які жваво використовуються на багатьох територіях або взагалі в усьому світі, на різних платформах і, зокрема, в Інтернеті. І тут, зрозуміло, що серед «усіх [підвидів] музичних творів», скажімо, класичної музики, хорового співу, ритуальної або іншої музики, саме музичні твори, «включені до аудіовізуальних творів» , мають неабияке широке використання. Нерідко буває, що вже мало хто пам’ятає сам фільм, а музика з нього лунає майже не щодня. Підсилення уваги тут повністю виправдане.

Проте необхідно зазначити, що це визначення в такому контексті постало дещо формальноурізаним. Закон України «Про авторське право й суміжні права», завдання якого не перелік чогось, а викладення обставин акту використання, чіткіше обумовлює, що автори музичних творів, які спеціально створювалися для фільму, мають «права на окреме публічне виконання музичних творів, включених до аудіовізуального твору» . І принципова ознака тут — саме використання окремо .

Але законопроект № 7466 у визначенні сфер розширеного колективного управління (пункт 1 і 2 частини п’ятої статті 12) не містить цієї принципової ознаки, що одразу народжує низку суперечностей, а це вже неприпустимо для правової норми. Мало б бути так (як це теж пропонувалося):

«...включно із тими творами, що включені до аудіовізуальних творів, коли вони використовуються окремо ;»

Без такого уточнення, в якому випадку передбачатиметься винагорода, — стає незрозумілим. Або коли публічно демонструється аудіовізуальний твір, і глядач чує його музику? Або коли окремо від фільму виконується чи сповіщується кіномузика? Спроба якось виокремити музичний твір, у першому випадку, призведе до спотворення цілісності аудіовізуального твору як окремого об’єкта авторських прав (що зазначено ще у Бернській конвенції), а головне — така винагорода вже передбачена як частка одного з авторів (нагадую, аудіовізуальний твір може мати 5 авторів: сценариста, режисера, оператора, художника й композитора). Тобто вона вже врахована.

Не існує й відповіді на питання, яким таким миром помазаний композитор, що надає йому привілеї бути осторонь від інших чотирьох авторів і не рахуватися з такими самими правами на отримання винагороди за використання твору. «Хто перший прокинувся — того й капці» — не виправдовує. Навпаки, ми знаємо багато фільмів, де музичний супровід зустрічається досить фраґментарно (як тло навколишнього життя) або навіть музики взагалі немає (достатньо діалогів і шумового ряду).

До того ж, категорично неприйнятним вважаємо намагання розбити винагороду за використання аудіовізуального твору на різні режими колективного управління. Один автор буде підпадати під розширене колективного управління, а інші — добровільне. Повний абсурд. Це як вивести на ігрове поле у складі футбольної команди одного хокеїста.

«Не можна» буде позаздрити й користувачам. Позаяк вони сплачують винагороду за одиницювикористання, яких може бути кілька сотень на місяць, і вони не обтяжують себе розподілом цієї винагороди між різними авторами — це для них не можливо і зовсім не їхня справа. За розподіл між авторами відповідає ОКУ. Тепер же до користувачів знову стукатимуть, з одного боку, ця акредитована ОКУ, з іншого — всі добровільні. Тобто наявна проблема ухиляння користувачів від сплати авторської винагороди за використання аудіовізуальних творів через те, що незрозуміло, кому ж правильніше її сплачувати, скоріш за все, нікуди не зникне й не вирішиться.

Підсумую. Наслідки цих свідомо створених суперечностей далекоглядні й хижі. Це класичний «троянський кінь». Спочатку втиснуть своє «Я» — леґітимізують присутність, оскільки всі повноваження щодо цієї сфери колективного управління отримає музичне ОКУ, — а потім вже всіма правдами й неправдами розживатимуться. Чуже добро хліба не просить — привласнити справа житейська. А як розподілити частину доходів від прав на свою користь, вони знайдуть.

Кручу, верчу, заплутати хочу

Добірною цинічною маніпуляцією є намагання однієї з лобістських груп, інтереси якої захищає голова комітету з питань інформатизації та зв’язку пан Олександр Данченко, започаткувати в Україні неприйнятну для країн Європейського союзу практику усунення місцевих правовласників від прав на отримання винагороди за ретрансляцію. Спотворюючи термін «кабельна ретрансляція» ознакою, що це стосується лише трансляцій організацій мовлення, які не підпадають під юрисдикцію України (тобто лише для ретрансляції іноземного контенту), вони перекрутили все, що зазвичай міститься у міжнародних конвенціях та Директивах ЄС щодо таких прав.

Усі чинні національні правові норми щодо ретрансляції (в тому числі кабельної ретрансляції) країн-членів ЄС базуються на таких аксіомах:

– повторна одночасна передача повних та незмінних програм мовлення — це окремий вид використання об’єктів авторського права та суміжних прав, з яких вони складаються, й самої програми також;

– особи, які здійснюють таку повторну передачу програм мовлення (або їхніх частин) іншої організації мовлення — це окремі, за всіма своїми економічними інтересами, суб’єкти інформаційної діяльності у сфері телебачення й радіомовлення (включаючи операторів кабельної передачі у розумінні Римської конвенції);

– ретрансляція може здійснюватися виключно за умови отримання дозволу на використання об’єктів авторського права та суміжних прав, що містяться в таких програмах мовлення, від усіх правовласників, інтереси яких представляють відповідні ОКУ, за винятком первісного мовника, права якого реалізуються на індивідуальній основі (позаяк ці суб’єкти інформаційної діяльності у сфері телебачення і радіомовлення саме з ним укладають прямі угоди щодо придбання прав на ретрансляцію);

– для всіх правовласників (за винятком організації мовлення щодо власних програм) право на ретрансляцію належним чином реалізується тільки за участю організації колективного управляння. Тобто воно є сферою обов’язкового колективного управління.

При цьому немає ніякої потреби визначати різницю між національними та закордонними організаціями мовлення.

Отже, будь-які твердження, що провайдери програмної послуги (в розумінні Закону України «Про телебачення й радіомовлення») здійснюють для абонентів суто технічну функцію поширення сигналу первісного мовника, яка не має самостійного економічного значення, або, що вони отримали в такого первісного мовника усі права, без зобов’язань перед будь-якими іншими правовласниками щодо виплати їм винагороди за ретрансляцію кожної частини програми, — повністю суперечать правовим нормам ЄС.

А додавання до тексту порівняльної таблиці к другому читанню висмикнутих з контексту визначень з тієї ж Римської конвенції та Директиви Ради 93/83/ЄЕС, — начебто вони обґрунтовують їхню пропозицію, — це просто дикість. Невже вони вважають, що всі решта є недоумками?

Дайош експропріацію!

Ще одним кардинальним недоліком законопроекту № 7466 (для всіх сфер колективного управління) є зухвале вилучення частини зібраних ОКУ доходів від прав, які залишилися протягом трьох років нерозподіленими або з обґрунтованих причин невиплаченими ідентифікованим правовласникам, які після цього строку визнаються незапитаними коштами , на користь «установи, що виконує спеціальні функції щодо сприяння національно-культурному розвиткові України». Тобто вимога обов’язкового перерахування цих коштів до Українського культурного фонду.

Така експропріація є грубим порушенням прав правовласників згідно з Директивою ЄС. Позаяк, по-перше, вони повинні самостійно на загальних зборах ОКУ визначати, на які виклики сьогодення їм слід реагувати, розподіляючи ці кошти. І по-друге, мета спрямування цих коштів безпідставно обмежується — окрім перерозподілу їхньої переважної частини між правовласниками (в тому числі з метою підтримки маловідомого вітчизняного репертуару та забезпечення культурного розмаїття), зникають можливості для реалізації соціальних і просвітницьких проектів . А коли, як зараз, красномовно очевидно, що матеріальне становище багатьох творців не відповідає цивілізованим стандартам якості життя, то саме соціальні цілі потребують коштів від ОКУ передусім. Це єдине джерело для допомоги в розв’язанні проблем, з якими вони стикаються, зокрема, на коштовне лікування та оздоровлення.

Не менш важливим завданням є проведення просвітницьких заходів для підвищення обізнаності та поваги громадськості до інтелектуальної власності, а також заходів, що сприятимуть впровадженню позитивного закордонного досвіду щодо захисту авторських та суміжних прав.

Усі ці вкрай необхідні соціальні та освітні напрямки використання незапитаних коштів такою експропріацією унеможливлюються. Та й взагалі, цей самий Український культурний фонд ще немає ані досвіду, ані репутації. Наскільки він ефективний, стане відомо десь років через п’ять; тоді давайте й визначатися, доцільно це робити чи ні. Втім, у пропозиціях змін до цього законопроекту, наданих народними депутатами Оксаною Корчинською, Іриною Подоляк та Альоною Шкрум, можливість радитися з Українським культурним фондом, які проекти ОКУ мають фінансово підтримувати, не виключалася. Пропонувався гнучкий підхід, який теж відкинули.

Окремо варто зауважити, що така експропріація призведе до обмеження права правовласників (тих країн, де строки позовної давності більше, ніж три роки) витребувати свою винагороду, якщо тлумачити таку вимогу Директиви ЄС з точки зору взаємної справедливості.

Щоб запобігти ухваленню цієї костурбатої норми, до народних депутатів звернулися у відкритому листі Роман Балаян, Лариса Кадочнікова, Раїса Недашківська, Сергій Тримбач та Олесь Янчук. Також на засіданні Комітету з питань науки й освіти вимога вилучити цю норму 4 квітня знову була озвучена кінематографістами, на що голова комітету пан Олександр Співаковський заспокійливо запевнив, що так і станеться, але в остаточному тексті до другого читання ніяких змін не відбулося. Отакої!

...й на завершення

В цій публікації я торкнувся далеко не всіх недоліків законопроекту № 7466 — там їх ще стільки, що у міх не вбереш (якщо оцінювати за всіма чотирма пучками критеріїв: розподілення сфер колективного управління; забезпечення відповідності положенням Директиви ЄС; врахування та необхідній «настройці» усіх складових інституту колективного управління; а також створення для нього належного підґрунтя й оточення, що потребує одночасного внесення змін до інших законодавчих актів, у тому числі, й до базового ). Отже, ухвалювати його без доопрацювання неможна категорично!

Якщо законопроект № 7466 буде прийнятий Верховною Радою в другому читанні (за планом, 15 травня) — це стане значною дестабілізуючою травмою для вітчизняної аудіовізуальної (кінематографічної) сфери , як для розвитку внутрішнього творчого потенціалу, так і для виробничих стосунків назовні, для будь-якої копродукції, що є одним із поширених драйверів для локальних індустрій.

Відповідальними за недоліки вказаного законопроекту зараз (оскільки вони перехопили цей статус у Мінекономрозвитку) є народні депутати України Олександр Співаковський, Марія Іонова, Олена Кондратюк, Вікторія Сюмар, Микола Княжицький, Іван Кириленко та Ірина Геращенко, які всіляко намагаються просунути його до якнайшвидшого ухвалення . Якщо таке станеться, знайте, кому цим «завдячувати». Мені, наприклад, дуже сумно бачити фото згаданих осіб поруч із колегами на гучних прем’єрах фільмів. Це вже така підступність з їхнього боку, яку я не можу ані зрозуміти, ані прийняти.

Єдиний заклик до колег у мене такий:у всіх нас є можливість висловити свій протест цьому ЗАКОНОЗАСМІЧЕННЮ під стінами Верховної Ради15-го травня(о 8:30) . Тому — до зустрічі!