Жорстокі вбивства журналістів Дафни Каруани Галіції (на Мальті) і Яна Кучака (в Словаччині) - трагічне нагадування про те, що Європа залишається небезпечним місцем для журналістіві. Відповідь європейських держав на ці вбивства визначить не лише майбутнє преси, а й майбутнє наших демократій.

Звернення до статистики дозволяє краще оцінити всю серйозність ситуації. Лише за останні 12 місяців вбиті шість журналістів, з яких три злочини вчинені на території Європейського союзу. З 1992 року на нашому континенті вбито понад 150 журналістів - по одному журналісту кожні два місяці. Деякі з них висвітлювали війни, але більшість було вбито за їхні спроби пролити світло на темні справи, в яких сплелися корупція, злочинність і політика. Незважаючи на те, що багато хто з них просили захисту у поліції, державні органи влади ігнорували ці прохання.

У той час як вбивства є крайнім і найбільш очевидним способом змусити журналістів мовчати, є й інші, менш помітні загрози, що обмежують свободу і безпеку журналістів в Європі. Індекс цензури (Index on Censorship)  і Європейська федерація журналістів нещодавно опублікували доповідь, згідно з якою у 2017 році 220 журналістів знаходилися в ув'язненні або були заарештовані. Доповідь також відображає більш 1 тис. випадків обмеження свободи преси, часто ініційовані представниками держави. З 2015 року Рада Європи отримала понад 160 повідомлень про напади, переслідування і залякування журналістів, а огляд за 2017 рік показав, що багато журналістів вдаються до самоцензури для того, щоб уникнути проблем.

Ця токсична атмосфера отруює демократію. Напади на журналістів, включаючи відомих репортерів-розслідувачів та вразливих фрілансерів, завжди виходять за рамки конкретної ситуації і стосуються всіх нас. Якщо журналісти не можуть працювати вільно і безпечно, то стає важче виявляти порушення прав людини, корупцію або зловживання владою. Громадськість отримує менше інформації, необхідної для її активності, участі в суспільному житті і прийняття рішень, тоді як антидемократичні сили зміцнюються.

Саме тому свобода преси є правом людини, твердо визначеним у міжнародних договорах, національних конституціях і законодавстві. Як підкреслив в ряді своїх постанов Європейський суд з прав людини, держави зобов'язані дотримуватися цієї свободи і захищати життя журналістів. Якщо життя журналістів захистити не вдалося, то держави зобов'язані проводити ефективне розслідування вбивств і карати винних.

На жаль, занадто часто європейські держави не справляються з цими обов'язками.

Візьмемо розслідування злочинів проти журналістів. Часто вони тягнуться роками, і навіть якщо реальні виконавці злочинів постають перед судом, замовники уникають відповідальності. Така ситуація завдає додаткової шкоди журналістам і їхнім сім'ям, і створює відчуття безкарності, сприяючи скоєнню нових злочинів щодо журналістів.

Якщо держави дорожать демократією і верховенством права, вони повинні зайняти більш серйозну позицію щодо дотримання стандартів прав людини, які вони взяли на себе в контексті безпеки представників ЗМІ. Держави повинні втілити свої слова в дію. Відправною точкою є рекомендація, підписана в 2016 році всіма 47 державами-членами Ради Європи, в тому числі, усіма країнами ЄС. Рекомендація передбачає конкретні заходи щодо забезпечення обов'язку держав захищати життя журналістів і покласти край безкарності щодо злочинів проти них.

Я бачу три заходи, які держави можуть і повинні вжити в короткостроковій перспективі.

По-перше, потрібно забезпечити захист журналістів. Співробітники поліції і правоохоронних органів не повинні ігнорувати погрози на адресу журналістів та їхні прохання про захист. У ряді країн є хороший досвід того, як забезпечувати захист з боку поліції, і вони повинні ділитися цим досвідом з іншими державами. Розширення співпраці з міжнародними організаціями, організаціями журналістів і незалежними обсерваторіями також допомогло б зміцнити потенціал держав із захисту журналістів на ранній стадії.

По-друге, необхідно покласти край безкарності. Поліція і судова система повинні мати можливість розслідувати всі випадки насильства щодо журналістів, в тому числі з боку держслужбовців, а також здійснювати розслідування щодо осіб, які вчиняють такі злочини. Для цього потрібні добре підготовлені і ефективні служби поліції, а також справді незалежна судова система, вільна від політичного впливу та здатна здійснювати розслідування на найвищих рівнях держави, якщо в цьому виникне необхідність.

По-третє, необхідно внести зміни в законодавство. Законодавці повинні створювати таке правове поле, яке захищало б журналістів і не давало б можливості чинити на них необгрунтований тиск. Дифамацію і наклеп необхідно повністю вивести з-під дії кримінального права, декриміналізувати, передбачаючи лише співмірні цивільні санкції, а також забезпечувати покарання за зловживання справами про дифамацію. Крім того, закони, пов'язані з дезінформацією, тероризмом або питаннями безпеки, не повинні обмежувати свободи і безпеку журналістів.

Ці заходи можуть бути вжиті за умови наявності політичної волі. В цьому і є суть проблеми. У кращому випадку, багатьом політикам все ще байдуже щодо загроз журналістам. У гіршому випадку вони заохочують насильство і поширюють недовіру до преси. Таке вороже ставлення повинно припинитися: політики зобов'язані захищати свободу преси, а не ховати її.

Вбивства Дафни Каруани Галіції, Яна Кучака і багатьох інших журналістів не були визначені долею, а скоріше пов'язані зі структурними порушеннями в державних інститутах, покликаних їх захищати. Такий стан створює загрозу як для журналістів, так і для демократії в цілому. Настав час, щоб держави це визнали і забезпечували безпеку журналістів та інших представників ЗМІ.