Високий замок

Криза французької друкованої преси триває вже років із двадцять. Інтернет повільно, але безжалісно «з'їдає» паперові ЗМІ. Попри це, журналісти французьких газет з оптимізмом дивляться у завтрашній день і не переживають, що залишаться без роботи. Про їхнє майбутнє дбає… держава, яка вважає, що не має права залишити друковане слово сам на сам зі своїми проблемами. При цьому такі поняття, як свобода слова та плюралізм думок, у Франції священні.

Посольство Франції в Україні організувало візит групи українських журналістів до Парижа з метою знайомства з медіа-простором Франції. Хоча основна тема візиту — протистояння так званим фейк-ньюс (фальшиві новини), мене, як редактора друкованого ЗМІ, також цікавило, як французькі колеги дають собі раду в умовах тотальної кризи паперової преси. Виявилось, якби не державні дотації, усі суспільно-політичні газети Франції давно б наказали довго жити.

Наш перший візит був у щоденну газету «La Croix» (у перекладі — «хрест»). Це одне з найдавніших видань Франції, на ринку — 130 років. Виходить на 28 сторінках. Ціна уроздріб — 1,90 євро. Передплата на місяць — 30 євро. Річний оборот — 30 млн. євро. Має релігійний католицький напрям, але Церква її не фінансує. Навпаки, видання часто проводить благодійні заходи, до яких залучає своїх читачів. Наклад — близько ста тисяч: 60 тисяч — передплата, решта — роздріб. Читач «La Croix» — досить консервативний, переважно це віруючі жінки старшого віку, які живуть у провінції, з непоганим фінансовим становищем. Газета багато уваги приділяє таким питанням, як сім’я, освіта, солідарність з малозабезпеченими. Тобто проповідує і захищає традиційні гуманістичні цінності. Яскравої політичної лінії не має, бо, як каже журналіст видання Ален Гіймон, католики є прихильниками різних політичних сил. Має сайт. Він платний. Платню за можливість читати статті «La Croix» запровадили з першого дня. Система така: п’ять статей читач може прочитати «на халяву», а якщо хоче читати більше, мусить оформити передплату — вона вдвічі дешевша за паперову — коштує 15 євро. Наразі сайт має 12 тисяч передплатників.

Ален Гіймон розповідає, попри те, що газета коштує досить дорого, а читач — стабільний, вижити з роздрібу і передплати (частка реклами у прибутку — лише 5 відсотків) було б неможливо. За його словами, кількість передплатників в Інтернеті росте, кількість читачів паперової версії газети відповідно скорочується. Пропорція приблизно така: 20 відсотків у рік ростуть онлайн-передплатники, паперові падають темпом 6 відсотків на рік. Хоч тираж скорочується поволі, така тенденція все одно не тішить газетярів, тому й не поспішають стимулювати свого читача переходити в Інтернет.

Стратегічна мета — зберегти друковану газету. Саме «папір» їх тримає на плаву. Оскільки субсидії передбачені лише для традиційних, тобто паперових видань. Це, щоправда, не стосується тематичних, наприклад, журналів про садівництво, моду чи спорт. Дотації видаються лише газетам суспільно-політичного спрямування. Причому незалежно від форми власності!

Є відома щоденна газета «Le Monde», яка виходить з 1944 року. Хрещений батько газети — генерал Де Голль. Видання вважається мастодонтом французької преси. Газета авторитетна, якісна. Ми також погостювали у цій редакції. До речі, після трагічних подій 2015 року, коли терористи розстріляли журналістів сатиричного журналу «Charlie Hebdo», усі ЗМІ Франції значно посилили заходи безпеки. Наприклад, головний вхід до редакції газети «Le Monde» наглухо закритий, зайти в газету можна тільки через чорний хід.

Потуга цього видання вражає. Наклад — понад 200 тисяч, у штаті — кілька сотень журналістів. Власниками газети є три французькі мільярдери. Вони газету дотують, тобто сама на себе вона не заробляє. Але, незважаючи на те, що газета у приватних руках, держава їй також допомагає. Як і іншим газетам, оплачує частину вартості доставки. У державному бюджеті на компенсацію за доставку друкованих ЗМІ закладено на рік 300 млн. євро! Крім того, газети сплачують у десять разів менше ПДВ. Якщо інші платять 20 відсотків ПДВ, то для преси він у десять разів менший, 2,1 відсотка.

Ми мали зустріч з відомим французьким журналістом Жеромом Був’є, який, власне, і розповів нам, що жодна французька газета на себе не заробляє. Запитали його, чому держава дотує навіть приватні газети, які в руках дуже багатих людей.

Виходячи з українських реалій, таке в голові не вкладається. Його пояснення просте: держава зацікавлена, щоб громадяни отримували якісну інформацію. А незалежність преси має підкріплюватися економічною свободою. До речі, французькі багатії, які мають у власності газети, як, наприклад, власники «Le Monde», на редакційну політику жодним чином не впливають. Навіть думки такої у них не виникає. Для чого їм тоді газети, на які змушені витрачати гроші? Жером Був’є каже, що сприймають це як своєрідну місію. Ну, і заради власного іміджу. Наприклад, один із власників «Le Monde» розповів, що коли був звичайним бізнесменом, хоч і мав мільярдні статки, мусив тижнями чекати на аудієнцію з якимось чиновником міністерства чи політиком. Коли ж тепер телефонує і представляється як власник газети, його одразу ж з’єднують безпосередньо з міністром.

Держава, за словами пана Жерома, надає два види допомоги французькій пресі. Крім згадуваних пільг та компенсацій за доставку, виданням виділяється безпосередня грошова субсидія. Наприклад, такі газети, як «La Croix», «Libération» чи «L'Humanité», щорічно отримують приблизно по 10 мільйонів євро державної дотації. І якщо «La Croix» має пристойний тираж і сталого та відданого читача, то лівацькі «Libération» та «L'Humanité» (остання є органом марґінальної на сьогодні комуністичної партії) дихають на ладан. Якщо ці видання відірвати від державної цицьки, вони, каже Жером Був’є, і тижня не протягнули б. При цьому є дуже критичними до нинішньої влади. І державна дотація жодним чином не впливає на їхню редакційну політику. Держава розцінює таку підтримку виключно як спосіб забезпечити в країні свободу преси та плюралізм думок. Для цього на ринку мають існувати газети різного напряму, зокрема і різних політичних спрямувань. Це є гарантією демократії.

Загалом держава виділяє пряму фінансову допомогу 200 друкованим виданням. На це щороку витрачає півмільярда євро. Крім того, усі журналісти у Франції мають податкові пільги. Щоб вважатися журналістом, відтак мати відповідні пільги, треба надати фінансовий звіт, який підтвердить, що понад 50 відсотків щорічного доходу отримано від журналістської діяльності. Журналісти у Франції дуже шановані, громадяни ставляться до них з величезним пієтетом. Жером Був’є розповів, що кілька місяців тому було проведено соціологічне опитування на предмет ставлення до журналістів. Результати приємно приголомшили. На запитання, чи є робота журналістів корисною для людей, 93 відсотки французів відповіли ствердно. А на запитання, чи потрібні будуть журналісти через 30 років, 84 відсотки, не вагаючись, відповіли «Так».

Тепер коротко про нас, тобто про українські медіа. На відміну від французької держави, українська давно махнула на нас рукою, мовляв, рятуйтесь хто як може. Жодних пільг чи дотацій українські газети, особливо приватні, не мають. Деякі «районки» ще отримують субсидії, але незабаром і вони будуть виживати самостійно. Раніше українські газети, як і французькі, мали пільги на розповсюдження, діяв закон про державну підтримку преси. Але «під шумок» роздержавлення пільги на доставку газет ліквідували. Сьогодні пошта забирає 50 відсотків від вартості передплати. Це — відвертий грабунок серед білого дня. І апетити її ростуть…

При цьому вартість паперу і усіх поліграфічних матеріалів у Франції і в Україні однакова (папір і поліграфію доводиться купувати за кордоном за євро, оскільки в Україні нічого не виробляється. Але поставити ціну за газету як у Франції, 2 євро (60 гривень), ми, звісно, не можемо. Тому доводиться продавати газету за ціною, нижчою від собівартості паперу, на якому вона надрукована.

Рекламний ринок в Україні також не можна порівняти з ринком у країнах Євросоюзу. Як при цьому українські газети виживають? Виживають не всі. За останні роки багато видань тихо вмерло. Навіть не всі олігархи змогли довго «тягнути» цю лямку. Перспективи тих, хто ще борсається, невтішні. Якщо у багатих країнах Євросоюзу друкована преса переживає хоч і повільну, але невблаганну агонію, то що казати про нас. Вихід єдиний — оскільки Україна рухається у бік Європейського Союзу, то іншого шляху, як перейняти досвід однієї з провідних країн ЄС, немає. Якщо держава не подасть друкованому слову рятівну соломинку, то через кілька років в Україні просто не буде жодної об’єктивної газети. Залишаться хіба ті, кого з руки годуватимуть олігархи. А їм ЗМІ потрібні лише як інструмент власного політичного впливу або шантажу (таких прикладів і зараз маємо чимало). Інтернет також не врятує свободи слова. В Україні, на відміну від Європи, немає культури платити за контент в Інтернеті. Це означає, що в мережі буде лише мотлох, оскільки якісна професійна інформація не може бути безкоштовною. Принаймні довгий час.

Отже, якщо нинішня влада думає не лише про своє майбутнє, а й про майбутнє України як цивілізованої європейської держави, то вже сьогодні мала би подбати про долю друкованих медіа як запоруку свободи слова і демократії.