Дзеркало тижня

Ми віримо в перемогу правди, але однаково боїмося неправди.

Коли ми отримуємо розуміння нової реальності, нам легше з нею боротися, якщо вона нас не влаштовує.

Першою в наш світ прийшла постправда, розкривши те, що фахівці з постмодернізму давно розповідали. Зі світу пішли великі наративи, тепер у ньому панують наративи маленькі. А наратив неможливий без власної боротьби за правду, тому тисячі маленьких наративів обросли тисячами своїх правд.

Та все це почалося ще до появи інтернету й соцмедіа. Коли ж вони з'явилися, виникла технологічна можливість для наступного кроку — кожен користувач Фейсбуку може запустити у світ свою правду або те, що він вважає правдою. Ця міні-правда існувала завжди, але нові можливості її тиражувати підняли її на вищий рівень. Віра в цю міні-правду цілком відповідає спостереженню радянського часу: якщо про це написано в газеті, виходить, це правда.

Тобто правда має свою градацію. Умовно кажучи, правда рівня енциклопедії відрізняється від правди рівня кухні. Правда — не стільки тому, що вона відповідає перевіреним дійсним фактам (новин, наприклад, Зімбабве ми однаково не перевіримо, бо ми не бачимо їх на власні очі), скільки тому, що вірогідності їй надають джерела і тиражування.

У радянський час було ще одне правило реклами. Якщо рекламується — значить погане, і купувати його не треба. Або: якщо лають Захід — виходить, там усе нормально. Це ще одне правило опори на джерело, тільки протилежного штибу. Поганому джерелу довіряти не можна. Завжди мали успіх книжки з критикою чужоземної філософії, оскільки інших книжок із чужоземної філософії (соціології, політології) у принципі не було. До речі, для серії книжок видавництва «Прогресс», яке видавало тільки переклади під назвою «Новое в лингвистике», довелося змінити назву серії на «Новое в зарубежной лингвистике», оскільки виходило, що все нове робиться тільки за кордоном.

У радянський час існувало явище, яке називалося читанням між рядків, що дозволяло виносити з критичних міркувань, наприклад, телекоментатора в телепрограмі «Міжнародна панорама» протилежне судження. Нині ми вже забули їхні прізвища й обличчя, а тоді вони були володарями думок, оскільки іншої інформації про Захід радянська людина не мала.

Таким чином, якщо підсумувати, правдою стає те, що: а) тиражується, б) походить від достовірного джерела, в) заперечується в недостовірному джерелі. Тобто інформація в результаті свого руху до споживача отримує характеристики, на які можна орієнтуватися для визначення її вірогідності. При цьому є інформація, яка достовірна у всіх контекстах, на кшталт «два на два дорівнює чотирьом»; є інформація, яка достовірна тільки в деяких контекстах, а є така, що ніколи не буває достовірною. Звичайній людині важко рухатися між ними, визначаючи, що є що.

Чутки були в радянський час тими ж фейками, про які не можна було знати заздалегідь, чи це правда. І чутки, як і фейки, передавалися усно, оскільки дуже часто відображали вразливість масової свідомості. Наприклад, тепер вважається, що Андропов у своєму русі до влади користувався чутками, щоб прибрати зі свого шляху конкурентів. Так, проти першого секретаря Ленінградського обкому Романова запустили чутку, ніби він використовував на весіллі дочки царський сервіз із Зимового палацу.

Російська інформаційна інтервенція в американські вибори продемонструвала, хоч і в штучному вигляді, нібито розмову масової свідомості з самим собою, оскільки люди хотіли почути саме це і переказати його далі. Колективна думка не має потреби перевіряти факти. Факт — це те, що визнаємо фактом мій сусід і я. Адже ми, не побувавши, наприклад, у Японії, однаково можемо обговорювати факти звідти. Колективна свідомість своїм обговоренням уже легітимує факт.

Багатьох фактів ми не можемо знайти в енциклопедії, вони — газетні, тобто поточні, які завтра замінять інші в наступному числі газети. Третій рівень фактів, крім енциклопедичного й газетного, належить малим соціальним групам, четвертий — узагалі індивідам. До останнього типу віднесемо знання того, що знає особисто людина, і ніхто більше. Або такий приклад інформації в газеті New York Times, що здивувала мене: чхати слід не в долоню, а в лікоть, щоб інфекція не передавалася далі. Це явно не інформація для такої газети.

Ми нібито віримо, що Земля кругла. Але водночас у світі проводять конгреси, де доводять, що Земля насправді пласка. Конспірологи утримують свій пласт знань, який має розбіжності із загальновизнаним.

Реальне знання, тобто ніби не з джерел, а безпосереднє, є тільки на четвертому і п'ятому рівнях фактів (соціальної групи й особистісне). Тому решту ми приймаємо до певної міри на віру. Ми віримо у вірогідність фактів з конкретного джерела, кажучи, наприклад, що так написано в енциклопедії.

Релігія й ідеологія тиражували свої факти поза можливістю їх перевірити на вірогідність. Їм або віриш, або ні. Для посилення віри у свої факти і релігія, і ідеологія застосовували в минулому потужні репресивні методи. І щастя людини в тому, що тільки в наш час з'являються перші спроби зчитувати те, що насправді думає людина.

При цьому цілі сфери людської творчості будуються принципово не на відповідності дійсності, а, навпаки, на праві відхилятися від неї. І це не тільки фентезі чи телесеріал, а й у принципі література і мистецтво загалом. Навіть радянський соцреалізм був не так віддзеркаленням дійсності, як моделюванням ідеальної дійсності, якої мала дотримуватися радянська людина. Це був такий собі тунель дозволеної поведінки, з якого не могла виходити ні література, ні життя. І якщо підходити строго, то це теж був фейк, зв'язок якого з дійсністю був доволі умовним.

Індивідуальні фейки відображають ту модель світу, яка записана в голові конкретної людини. Школа корегує ці уявлення в більш єдину для всіх форму, а медіа займаються цим узагалі щодня й щогодини.

Фейк становить небезпеку, коли він з'являється в публічному полі не випадково чи стихійно, а індустріально й цілеспрямовано. Його автором є не індивід, а група людей, які намагаються таким чином повести аудиторію в інший бік.

Звичайно, у разі, коли індивід протистоїть колективу, перед нами виникає щось на кшталт змагання олімпійського чемпіона з переможцем районного масштабу. Результат такого двобою заздалегідь відомий. Тим більше тут працює й статистика. Як кажуть фахівці у сфері великих даних, передбачити поведінку індивіда не можна, а от великих масивів людей — можна, оскільки 70% з них зроблять саме так, як прогнозується.

Люди сильні й передбачувані за своєю загальною поведінкою, а не індивідуальною. Усі важливі події маркіруються саме масовим повторюванням. Це демонстрації протесту, які стали масовими в наші дні, або демонстрації на підтримку влади, які реалізовувалися в радянський час у вигляді парадів і святкових ходів.

Фейк вніс сум'яття в наше розуміння дійсності. Людина виявилася занадто довірливою, оскільки до цього її привчила епоха домінування ЗМІ. Епоха домінування соціальних медіа все перевернула догори ногами.

Коли фейк виявився «засвіченим», він перестав бути небезпечним. До нас прийшла епоха постфейку, оскільки ми вже отримали потрібне попередження. Ми віримо в перемогу правди, але однаково боїмося неправди. Епоха постфейку не так страшна, як епоха фейку, оскільки ми з обережністю будемо поставитися до будь-якої інформації.

При цьому штучна правда може вести до справжньої перемоги. Є цікаве висловлювання Г.Честертона: «Казки не розповідають дітям про те, що існують дракони. Діти вже про це знають. Казки розповідають дітям, що драконів можна вбити». До речі, нове покоління міленіалів у США виходить на протестні демонстрації з плакатами про Гаррі Поттера, тобто казка може допомагати і в реальному житті.