Гібридні війни приходять одночасно з гібридними комунікаціями, оскільки базуються на них. Під гібридними комунікаціями ми розуміємо комунікації, де не ставиться завдання утримати вірогідність у процесах передачі смислів. Звісно, крім тих випадків, наприклад у літературі та мистецтві, де заздалегідь відомо, що там існує вірогідність іншого роду. І ці відхилення дозволені нашою цивілізацією.

Фейк, як і постправда, функціонує у полі вірогідних комунікацій, мімікруючи під них. Це не поле брехні, коли заздалегідь відомо, що людина може брехати, — з різних міркувань, скажімо, своєї безпеки. Це поле правди, де отримувач інформації навіть не думає перевіряти отриману інформацію на вірогідність.

Епоха постправди і фейку приходить разом із соціальними медіа, коли різко зросли обсяги інформації, яку отримує кожна конкретна людина. І річ навіть не стільки в обсягах, а в принциповій зміні парадигми породження та отримання інформації. 

Світ поступово йшов від монологічної форми (початкові періоди якої задавали спочатку релігія, а потім ідеологія, з оповісниками яких заборонено сперечатися) до форми діалогічної (коли суперечки хоча й не заохочувалися, але дозволялися). Інформаційний простір в обох випадках був структурованим і керованим, оскільки основними постачальниками інформації були індустрії ЗМІ, освіти, науки. В умовну теологічну епоху, коли істина була в руках тільки однієї сторони, вони могли бути іншими, але однаково мали індустріальний характер.

Нині світ увійшов у час реалій, які можна позначити як дисперсні комунікації. Ця тріада (монологічні—діалогічні—дисперсні комунікації) одночасно відображає падіння ролі й цінності переданої інформації. На першому етапі слово було божественним і тому єдиним. На другому слово стало авторитетним, у ньому однаково зберігався статус незаперечності, але можна було вибудовувати поруч конкурентні "незаперечності". Це — модель наукових суперечок або співіснування безлічі газет зі своїми різними публіцистами.

Та в усіх цих випадках інформація мала цінність. Дисперсні комунікації мають справу з "нецінною" інформацією. У радянський час, наприклад, програма "Время" управляла країною так само, як і ЦК. Її не можна було пропустити. Що вище сиділа людина на ієрархічних щаблях, то важливішими для неї ставали повідомлення та їхні нюанси, які транслювала програма "Время".

Нинішні новинні повідомлення багато в чому втратили свою цінність. Ніхто не біжить до телевізора заради новин, їх "споживають" разом із їжею на кухні. Іноді навіть із вимкненим звуком, стежачи тільки за неспинним рядком. Це явно гібридна комунікація, що зберігає всі ознаки нормальної, але по суті вона нікому не потрібна. У цьому разі людину цікавлять не нормальні новини, а надзвичайні події, яких не можна пропустити.

Дисперсна комунікація дозволяє кожному стати оракулом. Фейсбук та інші соціальні мережі дають можливість самовиявлення для всіх, а в анонімних коментах настає взагалі привілля. Умовні "пігмеї" можуть змітати з тронів так само умовних "гігантів". Потім настає час тролів/ботів, коли у відповідь на інформаційний удар виступає злагоджена  команда "інформаційного зачищення".

Дисперсний інформаційний простір функціонує в рамках сплесків подібної активності, але завтра інформаційні хвилі, що йдуть одна на одну, змінюються штилем. Інформаційний шторм за визначенням недовговічний.

Новини дисперсної комунікації не мають сенсу, бо сама дисперсна комунікація позбавлена авторитетності. Голос багатьох цікавий тільки в моменти бунтів, однак і тоді цього голосу реально немає, оскільки є тільки фізичні дії.

Спроба дати голос усім не має успіху, хоча соціальні платформи їхні творці й замислювали як такі, що дадуть голос тим, кому не доступні мейнстримні медіа. Але перенесімо цю модель на умовну телестанцію. Хто дивитиметься на екрані промовців, які постійно змінюються? 

Останній крик сучасного конаючого телебачення — новини про аварії, вбивства й пограбування, які стали карткою національного ТБ. Глядач дивиться їх здригаючись, але дивиться більше, ніж депутатів, які теж не сходять з екрана. Усе це також варіант гібридної комунікації, бо депутати або хвалять, або таврують владу, не даючи реального осмислення процесів, що відбуваються. Телебачення повторило гібридну комунікацію інтернету, щоправда, віддавши її в руки впізнаним завдяки частоті появи на екрані обличчям. 

Фейки на цьому тлі сприймаються як прості дитячі комунікативні витівки. Вони реально працюють тільки в ключових часових точках, якими на наших очах були вибори Трампа і Макрона, вихід Британії з ЄС і каталонський референдум. В усіх цих випадках в інформаційний простір вкидалися фальшиві новини, які спрацьовували на тлі напруженої атмосфери виборів і референдумів, бо люди в цей період самі активно шукають інформацію, щоб ухвалити власне рішення. Фейки поза процесами ухвалення рішень не мають жодного сенсу. Вони конструюються під чіткі завдання, прив'язані до певного моменту в часі.

Гібридні комунікації стали прикметою нашого часу ще й через гібридну війну. Тоді, особливо на початковому етапі, раз у раз з'являлися то "хунта", то "фашисти", то "розп'ятий хлопчик". Вони створювали потрібні для ухвалення рішень контексти, абсолютно подібні за своїм конструюванням до тих, що були у виборах Трампа і Макрона, оскільки для впливу на масову свідомість вибирають ті точки уразливості, які ведуть до автоматичних реакцій населення. Конструкторам не можна допускати вмикання розуму, мають діяти тільки емоції.

Гібридні комунікації — це інформаційні потоки, у рамках яких прихована реальна мета комунікатора. Це ніби лектор, який читає лекцію не для того щоб дати знання, а щоб приховати їх. Слухач може захоплено її сприймати, але однаково буде обдурений.