Соцмережі змінюють стандарти роботи з інформацією як для споживачів, так і для фахівців роботи з контентом, для ЗМІ. Медіа намагаються не відставати від нових принципів так званої партисипативної журналістики, шукаючи виходи на аудиторію через соціальні мережі і підлаштовуючи власний контент під нові звички медіа-споживачів. У цьому матеріалі, що стане першим у серії досліджень роботи ЗМІ у фейсбуці, ми намагаємося з’ясувати, як соцмережі міняють медіаполе та дивимось на вподобання української аудиторії фейсбуку.

На перший погляд, інтернет загалом і соцмережі зокрема значно розширили можливості людей  бути більш поінформованими споживачами медіа-контенту. Більше, того інтернет, здавалося, сприяє плюралізму думок, оскільки людина бачить, що про ту чи іншу тему думають інші, вивчає розмаїття позицій і має змогу подивитись на проблеми з різних точок зору. Так, відкриваючи стрічку фейсбуку, ви, маючи власну думку, бачите і позиції опонентів, вивчаєте їх, вступаєте в дискусії, у яких народжується істина.

Так виглядає фейсбук-утопія і «сферичний медіа-споживач у вакуумі». В реальності все дещо інакше.

Люди переносять свої звички в онлайн – у тому числі звички не чути думки інших, відфільтровувати позиції, що суперечать їхнім власним, грубіянити, ображати слабших і цькувати вразливих. Анонімність, доступна в соцмережах, цьому тільки сприяє. Якщо нам зустрічається протилежна думка, ми схильні сваритись: навряд чи хтось із нас хоч раз не брав участі у палких фейсбучних баталіях. Одне з досліджень, яке вивчало дискусії у фейсбуці, показало, що люди вступають у дискусії задля захисту своєї позиції чи переконання інших, проте найчастіше такі дискусії нічим не закінчуються – в результаті у 20% випадків псуються стосунки між дискусантами (Cionea, Piercy, & Carpenter, 2017).

Якщо ж власні манери, звички та моральні принципи не дозволяють цькувати вразливих, і ми уникаємо того, щоб ображати інших, ми починаємо активно відфільтровувати тих, із ким не згодні. Алгоритми фейсбуку сприяють цьому, показуючи нам «релевантні» дописи та пропонуючи слідкувати за тими, хто розділяє наші вподобання, створюючи «інформаційну бульбашку» (Pariser, 2011). Це знижує рівень стресу і дозволяє нам уникати виснажливих суперечок, але разом із тим веде до відчуття, що ми оточені самими однодумцями. Складається враження, що поруч із нами живуть розумні люди, що цілком тверезо дивляться на речі (при цьому “тверезо” – найчастіше означає “так само, як і ми”). Ми починаємо сприймати симульовану власними руками реальність як правдиву модель світу. Саме тому потім дивуємось опитуванням щодо найближчих виборів – як так? Хто ці всі люди, які підтримують популістів?

Шпаринка, через яку можна було подивитись на реальний світ – це коментарі на сторінках медіа. Однак, зараз дискусії з сайтів ЗМІ переміщуються до соцмереж – на ФБ-сторінки цих самих ЗМІ або їхніх найпопулярніших авторів.

Шпаринка, через яку можна було подивитись на реальний світ – це коментарі на сторінках медіа. Однак, зараз дискусії з сайтів ЗМІ переміщуються до соцмереж – на ФБ-сторінки цих самих ЗМІ або їхніх найпопулярніших авторів.

Коментофобія

Відсутність конструктиву – лише одна з причин, чому останнім часом  більшість медіа поступово відмовляються від надання можливості читачам залишати коментарі на своїх сайтах (натомість для взаємодії з аудиторією і для залучення нових читачів та глядачів ЗМІ все більше покладаються на соцмережі).

Так, видання Chicago Sun Times у квітні 2014р. пояснювало відмову від коментарів їхнім «тоном та якістю». CNN у серпні 2014 просто тихо закрили коментарі. В листопаді того ж року для більшості новин закрили коментарі Reuters, посилаючись на те, що соцмережі – краще місце для дискусій. З січня 2015 нова версія Bloomberg виходить уже без коментарів.

Еун-Джу Лі, професорка Сеульського університету, у блозі на Нью Йорк Таймз пише, що коментарі під новинами значно впливають на формування думки читачів про описані у статтях події. Крім того, за коментарями читачі судять про те, як широка аудиторія сприймає новини. Попри те, що коментарі зазвичай містять багато негативу, на думку вченої, вони тестують саму ідею демократії, тому повинні лишатись. Тут можна прочитати дискусію повністю.

Як би там не було, а дискусії разом з усім їхнім негативом і тестуванням демократії з коментарів на самих сайтах ЗМІ поступово перемістились у соцмережі, зокрема і до фейсбуку. Для медіа – це не тільки полегшує модерування (власне, користувачі самі між собою розбираються, блокують одне одного і сваряться, так що модератору не доводиться втручатись), але й відкриває нові можливості для просування і залучення нових читачів.

За коментарями читачі судять про те, як широка аудиторія сприймає новини. Попри те, що коментарі, зазвичай, містять багато негативу, на думку вченої, вони тестують саму ідею демократії, тому повинні лишатись.

Щоправда, за залучення нових читачів доводиться платити – поступатись форматом, підлаштовуватись під те, як фейсбук показуватиме ваші статті користувачам, весь час слідкувати за новими трендами і намагатись передбачити, що буде лайкатись і репоститись.

Водночас, у різних країнах, політичних та соціальних контекстах ці процеси відбуваються по-різному. Традиційно, у країнах із меншим рівнем свободи у критичні моменти відбувається масовий наплив користувачів до соцмереж, котрі починають визначати політичну дискусію в країні (Khondker, 2011). В Україні такий масовий наплив стався під час Революції гідності – саме тоді перші сторінки в українському сегменті фейсбуку стали справді масовими (Ronzhyn, 2014). В Україні фейсбук – досить заполітизований. Це може помітити і звичайний користувач, який має певну кількість іноземних друзів – чомусь вони лайкають, коментують та постять переважно сімейні фотографії, в той час як ми в онлайн регулярно підбиваємо вже звичні для нас зради та перемоги.

Наприклад, дослідження американського фейсбуку приходять до висновку, що спіраль мовчання часто є причиною для користувачів фейсбуку у США не вступати в політичні дискусії та не висловлювати свої політичні погляди взагалі  (Liu, Rui, & Cui, 2017). В українському фейсбуці, можливо, через багато поляризованих поглядів, складно уявити, що більшість користувачів боятиметься соціальної ізоляції і тому не висловлюватиме відкрито свої переконання.

Що українці like?

Чим же цікавляться українці у фейсбуці? Щоб з’ясувати уподобання української аудиторії, ми подивились найпопулярніші сторінки серед українців у фейсбуці та порівняли їх зі сторінками, що мають найбільше лайків у сусідній Польщі. Чи збігаються інтереси? За чим стежить українська та польська аудиторії фейсбуку?

Якщо взяти загальний рейтинг ФБ-сторінок за лайками, то виявиться, що українці, так само, як і поляки, найбільше цікавляться розвагами (рис. 1). Проте, у Польщі їх трохи випереджає бізнес (сторінки компаній). Натомість, в Україні серед топ-20 порівняно багато сторінок ЗМІ та навіть одна ФБ-сторінка політика.

Якщо взяти статистику найпопулярніших сторінок у розділі «Суспільство» (до розділу входять сторінки на такі теми: політика, урядові організації, медіа, корпорації, НУО та професійні асоціації), то в Україні серед першої десятки найпопулярніших сторінок – шість належать політичним діячам, в той час як у Польщі у першій десятці сторінок на суспільну тематику  –  лише два акаунти політиків (рис.2).

У першій двадцятці сторінок розділу “суспільство” в Україні – половина належать політикам. Разом ці сторінки отримали понад 60% загальної кількості топ-20 лайків. У Польщі серед топ-20 сторінок розділу “суспільство” політиків лише 6, і вони зібрали 30% усіх «топових» лайків.

Є тридцять п’ять сторінок політичних діячів, за якими стежать п’ятнадцять і більше тисяч користувачів, зареєстрованих в Україні. Не всі ці політики з України: наприклад, 17% користувачів, які лайкнули Далю Грібаускайте – українці, а серед людей, які лайкнули Ніколая Азарова – лише половина з України (55%). 60 тисяч українців лайкнули Михаїла Ходорковського, понад 44 тисячі – сторінку НАТО, 38 тисяч – Дмітрія Мєдвєдєва, 34 тисячі – Анґелу Меркель, 23 тисячі – Джона Маккейна. У Польщі сторінок політичної тематики, які лайкнули понад 15 тисяч користувачів, зареєстрованих у Польщі, – 41. З іноземних політиків у польських користувачів популярні Дональд Трамп (168,165 лайків із Польщі) та президент сусідньої Угорщини, Віктор Орбан (86,368 лайків від поляків).

Рис. 3 показує, що в українському фейсбуці більшою популярністю користуються персональні сторінки політиків порівняно зі сторінками політичних партій. З таблиці 3 видно, що майже для всіх політсил, окрім «Самопомочі», кількість лайків сторінки лідера набагато перевищує кількість лайків власне політсили. Такий стан справ є відображенням дуже персоналізованої української політики. З іноземних організацій до топ-зацікавленості українців пробився лише НАТО, тоді як поляки слідкують за діяльністю ще принаймні п’яти іноземних організацій та рухів.

Крім того, варто зауважити, що наведена статистика стосується лише сторінок у фейсбуці і не враховує особистих профілів користувачів, які часто мають більше сотні тисяч фоловерів (див. рейтинг українських політичних діячів, що включає як сторінки, так і особисті профілі). Фейсбук неохоче розкриває статистичні дані про користувачів, тому дані про те, скільки із профілів є сторінками, а скільки особистими профілями, отримати проблематично. Проте в Україні лишається поширеною практика серед політичних діячів тримати особисті профілі, не перетворюючи їх на сторінки. Це обмежує управління сторінкою, але додає певної щирості (чи її ілюзії) у спілкуванні з читачами – політики можуть додавати користувачів у друзі, особисто відповідати в коментарях, коментувати інших – тобто бути «серед народу». Питання, наскільки популярною є така практика в інших країнах, вимагає окремого дослідження.

Проте доведеним є той факт, що можливості, котрі відкриває доступ до політиків та до великої аудиторії для ЗМІ через соцмережі, формують нові принципи журналістики.

В Україні лишається поширеною практика серед політичних діячів тримати особисті профілі, не перетворюючи їх на сторінки. Це обмежує управління сторінкою, але додає певної щирості (чи її ілюзії) у спілкуванні з читачами – політики можуть додавати користувачів у друзі, особисто відповідати в коментарях, коментувати інших.

Нова журналістика та соцмережі

Дослідження про те, як соцмережі змінюють журналістику, тривають уже понад десятиліття. Цей вплив, його сила та принципи, з часом міняються, але загальна тенденція очевидно прямує на посилення (Anderson & Caumont, 2014). Підсумовуючи існуючі дослідження взаємодії медіа та соцмереж, можна дійти висновку, що журналістика піддається впливу соцмереж принаймні у трьох напрямках:

1. соцмережі все частіше є джерелом новин у мейнстрим-медіа (джерело контенту);
2. медіа отримують доступ до аудиторії через соцмережі (створення контенту);
3. медіа змушені підлаштовувати власний стиль та ритм подачі новин під соцмережі (зміна методів роботи).

Зв’язок між джерелом та журналістами через соцмережі змінився назавжди, що впливає на вибір новин, спілкування з експертами та перевірку достовірності повідомлень.  Оглядові дослідження щоденної рутини журналістів хоч і приходять до висновку, що в залежності від медіасектору, типу новин та контексту країни є певні відмінності у стилі роботи медіа із соцмережами, та все одно показують, що соцмережі для журналістів загалом стали щоденним полем діяльності, хоча вони і сумніваються, чи цитувати їх прямо в новинах (Lecheler & Kruikemeier, 2016). В Україні журналісти все частіше не сумніваються і сміливо цитують офіційні сторінки чиновників. Це відбувається не тільки у нас: наприклад, проведений кілька років тому контент-аналіз двох великих видань у Бельгії за 2013 рік (De Standaard та De Morgen) показав, що бельгійські журналісти регулярно посилались на фейсбук, твіттер та ютуб як джерела інформації (Paulussen & Harder, 2014).

З іншого боку, соцмережі – це не тільки джерело інформації для медіа, а в першу чергу майданчик доступу до аудиторії. Вважається, що соцмережі стали ключовими для репортажу під час кризових ситуацій, що згодом переросло у щоденне використання соцмереж для новин – як тими, хто новини генерують, так і споживачами (наприклад, у США більшість молодих людей беруть новини з твіттера –  Tandoc & Johnson, 2016). Так, вивчаючи роботу журналістів із «The Guardian» та «The New York Times» під час протестів у Великобританії влітку 2011 року, дослідники прийшли до висновку, що обидва видання використовували для репортажу з місця подій в першу чергу твіттер, який вже потім ставав джерелом для вечірніх новин. Журналісти обох видань активно використовували хештеґи, лінки, щоб мати щонайбільшу аудиторію (Vis, 2013).  Проте складно зрозуміти, що стало причиною, а що наслідком – чи аудиторія та нові технічні можливості змусили ЗМІ перейти у соцмережі, чи навпаки, медіа заманюють аудиторію у соцмережі якісним і полегшеним (більше фото, менше тексту, короткі відео) контентом з багатьох джерел.

Соцмережі – це не тільки джерело інформації для медіа, а в першу чергу майданчик доступу до аудиторії. Вважається, що соцмережі стали ключовими для репортажу під час кризових ситуацій, що згодом переросло у щоденне використання соцмереж для новин – як тими, хто новини генерують, так і споживачами.

При цьому аудиторія і сама стає частиною журналістики – через коментарі, через можливість стати частиною новин, впливати на порядок денний ЗМІ. Цю нову журналістику називають «партисипативною» – тобто такою, що засновується на участі. Мерел Борґер та інші у своєму дослідженні цієї концепції говорять по чотири виміри партисипативної журналістики:

1. захоплення новими демократичними можливостям;
2. розчарування у професійній журналістській стійкості до змін;
3. розчарування економічною мотивацією розвивати партисипативну журналістику
4. розчарування пасивністю аудиторії (Borger, van Hoof, Meijer, & Sanders, 2013).

Таким чином, йдеться не тільки про позитивні сторони, але й про нові виклики.

Крім того, проникнення соцмереж до журналістики приносить нові етичні та редакційні виклики (Hermida, 2012) – використання публічних фото- та відеоматеріалів, текстів та свідчень, пастки достовірності, якщо це текст очевидців певної події (особливо, якщо він супроводжується фото чи відео), поширення фейків та їх спростування тощо.  

***

Отже, фейсбук в українських реаліях з усіма його перевагами, недоліками та обмеженнями – важливе поле для суспільних обговорень та політичної активності.  Українці, зареєстровані у фейсбуці, впливають на порядок денний дискусій у традиційних засобах масової інформації. На фейсбук-дописи політичних діячів посилаються у вечірніх новинах, блоґерів запрошують на телеефіри, фейсбук-дописувачам радо пропонують колонки в друкованих ЗМІ.  Таким чином, ця аудиторія, хоч і не може бути критичною масою на виборах кількісно, може значно впливати на формування суспільної думки. Тому до неї хочуть доступитися всі: як політики, так і медіа.

Фейсбук в українських реаліях з усіма його перевагами, недоліками та обмеженнями – важливе поле для суспільних обговорень та політичної активності.  Українці, зареєстровані у фейсбуці, впливають на порядок денний дискусій у традиційних засобах масової інформації.

Позаяк дослідження переважно вивчають роботу медіа в соцмережах під час криз, виборів чи надзвичайних ситуацій (Paulussen & Harder, 2014), існує брак інформації (в українському медіаполі особливо) про те, як ЗМІ рутинно використовують у своїй роботі соцмережі – як вони взаємодіють з аудиторією, як змінюють власний формат і як окремі журналісти та головні гравці медіаринку щоденно працюють через соцмережі.

У наступних дослідженнях ми з’ясуємо закономірності роботи у соцмережах топових українських медіа, що генерують власний контент, розглянемо, як українські ЗМІ працюють із власною аудиторією через фейсбук, а також намагатимемось з’ясувати, який контент є найпопулярнішим серед української ФБ-аудиторії.

Автор:

Євгенія Кузнєцова

Науковий співробітник Київської школи економіки

Джерела

Таблиця 1. ТОП-20 сторінок в Україні та Польщі за кількістю лайків

Головне фото: pexels.com