Пропонуємо статтю, видруковану на сайті Центру демократії та верховенства права. Першу частину матеріалу читайте за посиланням. 

Українське законодавство в медійній сфері з часів незалежності розвивалося, балансуючи між радянським баченням щодо свободи слова (чи, як тоді було прийнято, з подачі Михайла Горбачова, баченням “гласності”) і тенденціями російського законотворення, але водночас і намагаючись переймати західний досвід і стандарти. Тому, в українській практиці цілком спокійно співіснують дикий для західних країн закон “про порядок висвітлення органів державної влади та органів місцевого самоврядування” і, водночас, цілком демократичний “про доступ до публічної інформації”. Щоправда, попри внутрішню розбіжність, в цілому медійне законодавство не мало належних важелів впливу на інформаційну агресію, ба-більше, агресія від РФ навіть не розглядалася в публічному просторі аж до вторгнення РФ до Грузії 8 серпня 2008 року.

Роль регулятора як, власне, регулятора протягом багатьох років була досить незначною. Нацрада була своєрідним бюром з роздачі ліцензій, без якісного планування десь так на років 10 вперед. Це проявлялось і в тому, що компанії ліцензувались з одними вимогами, а потім ставали зовсім іншими. Найяскравіше це проявилося в дванадцятирічній епопеї під назвою “впровадження цифрового мовлення”. Відсутність ясної і чіткої позиції ще на рівні узгодження частотних виділень в рамках підготовки Женеви-2006, афера з DVB-H і, звісно, поява Зеонбуду є яскравим тому доказом. Питання медіа-бізнесу, від перших ліцензій і до скандальних цифрових конкурсів вирішувались зовсім в інших кабінетах. Найстрашнішою санкцією було “оголошення попередження”, що позбавляло канал права на автоматичне продовження ліцензії. І хоча механізм був страшним, але у 2011 році Нацрада вигадала механізм зняттяPDF оголошення попередження, яке, за хорошої “поведінки” могло зніматися. Положення про штрафи, що відповідно до ст. 72 Закону Нацрада подавала на погодження, уряд не погоджував роками. Найбільш жорстко регулятор показав себе під час кількох показових конфліктів — битви ТРК “Київ”/ТК “ТЕТ” за 30 ТВК в Києві, припиненням ліцензії каналу ЮТАР, а під час Помаранчевої революції, Нацрада прославилась переслідуванні опозиційних каналів, а надто – 5 каналу.

Регулятор і досі є досить обмеженим в своїй дієздатності, хоча рішення, ухвалені у 2017 році, зокрема оголошення попередження за рішення про фейкову новину на каналі NewsOne, а штраф в 1,6 млн грн за показ частин тіла та інші порушення в дитячий час на каналі СТБ показали, що ситуація почала змінюватися на краще і що регулятор може бути ефективним і дієвим, хоча це не виключає необхідності посилення його ролі.

 Утім навесні 2014 року у Нацради було лише “оголошення попередження”. а всі жорсткі обмежувальні норми вимагали введення військового чи надзвичайного стану, якого Україна з розваленою армією не могла собі дозволити. Попри це, держава Україна і її інституції на той час мали вирішити глобально дві проблеми — блокувати пропаганду і зупинити підживлення так званого “русского міра”. Тобто треба було буквально вирвати людей з інформаційного середовища, в якому громадянин штучно занурювався в життя, проблематику, а головне в світогляд і трактування подій країни-агресора, що, в свою чергу використовувався протягом багатьох років інфоканалами РФ для підготовки і інформаційної підтримки і аргументування правомірності вторгнення військ і найманців РФ в Україну, а з іншого боку посилити виробництво українського, а надто україномовного контенту, виробництво якого штучно стримувалося зі середини 1990-х рр.

Ситуація ускладнювалася ще тим, що єдина сфера де є який-не-який регулятор є сфера електронних ЗМІ, тобто ТБ та радіо. Сфера преси в європейській традиції не має регулятора, бо всі суперечки вирішуються через суд, а система реєстрації зведена до мінімуму. Сфера ж інтернету, на щастя, не мала свого Роскомнадзора, що дозволило не лише з’явитися низовим некомерційним ЗМІ, а також блогерам і, зрештою саме свобода інтернету дозволила появі відомого листопадового посту Мустафи Наєма. Однак, другою сторони палиці вільного інтернету стала повна нездатність держави і суспільства протистояти армії тролів, зливних бачків і інших каналів дезінформації і поширення інформаційного безладу. Спроба блокувати російські мережі у 2017-му наразилася на шквал критики з боку правозахисників і іронічні посмішки з боку ІТ-профі. Хоча, не можна і закривати очі на те, що певного ефекту обмеження таки дали.

Конкретні кроки, які мала вирішити держава, виходячи як з наявних мінливих обставин, так і задавнених зобов’язань у 2014-му були, зокрема, такі:

1. обмежити дезінформацію, що поширювалася російськими пропагандистськими інфоресурсами;
2. обмежити дезінформацію і глорифікацію мілітарних і тоталітарно-репресивних утворень, що роками поширювалася через книги та кінематограф;
3. вирішити питання з дієвістю Національної ради;
4. вийти з міждержавних угод щодо співпраці в інформаційній сфері з країною-агресором;
5. створити незалежне суспільне мовлення;
6. забезпечити прозорість медіа-власності та прозорість фінансів ЗМІ;
7. провести “роздержавлення” державної та комунальної преси;
8. запровадити каналі інформування закордонної аудиторії про події в Україні та про Україну як таку;
9. забезпечити підтримку національного кінематографу, а також стимулювати розвиток музичної сфери.

Тобто, по-суті держава мала увійти в образ Шиви, де майже одночасно треба було зменшити вплив інформаційної агресії, стимулювати розвиток власного продукту, працювати над вилученням радянського наративу і відбиватися від нападок на міжнародному рівні.

Після втечі Януковича Російська федерація розпочала активну фазу операції зі захоплення Криму. Вже 27 лютого було захоплено парламент АР Крим а 3 березня було атаковано радіо-передавальні центри і Крим почали відключати від українського інформаційного простору. За два тижні Верховна рада буде змушена ухвалити звернення до країн Будапештського меморандуму та ООН з приводу порушенням Росією територіальної цілісності і суверінітету, а тижнем пізніше Парламент затвердив Декларацію “Про боротьбу за звільнення України”, в якій закликала “всіх членів міжнародного співтовариства з наполегливим проханням утриматись від міжнародного визнання так званої “Республіки Крим” та анексії Криму і міста Севастополя до складу Росії у якості нових суб’єктів Федерації”. Проте, ми знаємо, що запобігти добре спланованій операції на той момент було неможливо.

Тим не менш, парламентарі розуміють, що одним зі засадничих стовпів військової агресії є агресія інформаційна, якій на той момент Україна взагалі не протистояла. 28 лютого парламент висловлює недовіру Нацраді за наслідками звіту, проте на той момент закон дозволяв відставити Нацраду за результатами розгляду звіту, якщо недовіру висловив і Президент України, це має наслідком відставку всього складу Національної ради. З огляду на відсутність Президента, парламент змушений був 17 квітня ухвалити зміни, якими прибрав взаємну залежність парламенту і президента і дозволив відкликати свої четвірки, що безперечно взагалом погіршило незалежність регулятора, але на той час дало можливість звільнити парламентську четвірку. З приводу такої зміни ще 16 січня висловилася представниця ОБСЄ зі свободи слова Дуня Міятович (аналогічна норма містила в т.зв. “Законах 16 січня”), яка назвала це підривом незалежності регулятора.

За два дні до того було ухвалено закон “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, який досі викликає неоднозначну реакцію. Так, закон встановлює адміністративну і кримінальну відповідальність за порушення порядку в’їзду на окуповану територію, а також проставлення заборони на в’їзд в Україну іноземцям, що порушили цей порядок. З огляду на те, що процедури оформлення в’їзду з боку України не є простими, то це лише стимулювало іноземних журналістів в’їжджати на територію Криму з боку РФ.

Виконання зобов’язань: доступ, суспільне, роздержавлення, прозорість медіа-власності.

Вікно можливостей, що розкрилося перед громадянським суспільством у 2014 році дозволило ухвалити понад сотню законів і змін до них. Для медійної сфери цей час уже зараз можна назвати, якщо не золотою, то точно срібною добою. Одним з перших законопроектів, що було ухвалено став закон зі складночитабельною назвою, але досить важливим змістом – “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про інформацію” та Закону України “Про доступ до публічної інформації”. Відповідно до прикінцевих положень Закону України “Про доступ до публічної інформації” уряд мав протягом 2 місяців з дня набрання чинності законом “внести на розгляд Верховної Ради України законопроекти щодо приведення законів України у відповідність із цим Законом”. Ще восени 2011 року Експерти напрацювали пакет змін в понад 50 законів, проте 2 місяці виділені уряду по факту перетворилися на 3 роки: законопроект було зареєстровано в парламенті за рік, а його прийняття відбулось лише 27 березня 2014 року. Така затримка спричинила “охолоджуючий ефект” для реалізації закону про доступ до публічної інформації, адже неузгодженість законодавства перешкоджала в реалізації прав, але водночас і створювала величезний головний біль для розпорядників, які не знали як одночасно застосовувати різні закони з різними вимогами. Однією з важливих новел закону стала норма, щодо скасування через рік дії закону всіх грифів ДСК, що мало очистити накопичений десятиліттями масив безпідставно накладених грифів.

17 квітня Президент підписав закон і це стало суттєвим зрушенням у сфері відкритості з 2011 року. В цей же день Парламент ухвалив зміни до закону щодо звільнення членів Нацради, але визначальним був розгляд тих самих задавнених зобов’язань, які Україна взяла на себе ще 2003 року. Мова йде про роздержавлення і створення суспільного мовлення. Створення незалежного суспільного мовлення є одним з найдовших епопей українського медіа-простору. Ухвалений в 1997 році закон про систему суспільного телебачення і радіомовлення так і не зміг запрацювати, зокрема через дивну плутатинуз термінами суспільне-громадське в постанові ВРУ:

Надати телерадіоорганізації Суспільного мовлення України (акціонерне товариство) “Громадське Українське радіо і телебачення (ГУРТ)” статус телерадіоорганізації громадського мовлення України як невід’ємної складової частини системи Суспільного телебачення і радіомовлення.

Це стало формальним приводом не надавати ліцензію цій компанії. Всі подальші спроби, зокрема і за часів приходу т.зв. “помаранчевої влади” ухвалити закон з тріском провалювалися.

17 квітня 2014 року на ранковому засіданні тоді ще голова Комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко, представив для голосування у другому читанні законопроект про суспільне телебачення і радіомовлення, а також про реформування державних комунальних друкованих засобів масової інформації. Перша хвиля реформування преси пройшла ще на початку 90-х, коли партійна преса або перетворювалася на пресу органів влади чи місцевого самоврядування В той час виникло і багато молодих видань. Утім уже на початку 2000-х було зрозуміло, що значна частина державних і комунальних видань не виконують функцію забезпечення громадян інформацією, а радше є бойовими листками таких органів або є просто низькомотивованою і низькоякісною журналістикою.

Проте, якщо законопроект про суспільне мовлення набрав 243 голоси і став першим кроком до старту реформи, то от роздержавленню повезло менше. Перша спроба ухвалити проект в цілому набрала 204 голоси. Ігор Мірошниченко зі фракції “Свобода” почав апелювати до того, що якщо “невеликі острівці і заповідники української мови, які збереглися, зараз дозволимо приватизувати, “приватизують” їх медіа-олігархи”. Його підтримав і колега Руслан Марцінків, який також почав апелювати до української мови і українського слова: “сьогодні накрали гроші олігархи, а тепер уже націлились на комунальні засоби масової інформації і на ті засоби масової інформації, які особливо в Центральній, Східній Україні сьогодні дають українське слово, дають українську позицію”. Така позиція виглядає досить дивною, адже поширення джинси і піар-матеріалів про чергового голову села, району, міста (потрібне підкреслити) українською мовою, явно не переважує аргумент в необхідності очищення ринку преси від несправедливої конкуренції та й для української мови є радше серйозним викликом. Те, що цілі ніші пресового ринку зайняті російськомовними виданнями є давньою проблемою, але ніяк не вирішується роздержавленням. На ринку існує більш реалістична версія, чому Свобода так була проти роздержавлення, утім, зібраної доказової бази наразі немає, тому залишимо це для окремого дослідження. Проте, саме через відсутність голосів, законопроект не набрав необхідної кількості ні для ухвалення ні для повторного читання — за нього не проголосували ані Партія Регіонів ані фракція комуністів ані депутати від фракції Свободи. Ухвалення закону відбудеться лише наприкінці 2015 року завдяки оновленню складу парламенту.

Підтримуючи законопроект про суспільне лобісти цього питання розуміли, що розроблений ще за часів Гуманітарної ради Ганни Герман закон є сирим, або як його назвали європейські експерти “рамковим”. Тому, уже влітку стало зрозумілим, що виконувати закон про суспільне без належних змін не вдасться і вже 2 липня було зареєстровано законопроект, який був націлений виправити певну кількість проблем, щоправда в кінцевий текст не увійшли такі важливі речі, як організаційно-правова форма, а також порядок використання майна.

27 листопада 2014 року новий парламент склав присягу і вже 1 грудня Микола Томенко і Олександр Абдуллін зареєстрували законопроект №1123 про реформування друкованих ЗМІ. Після обрання нового складу парламенту, нова голова Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторія Сюмар розпочала активні дії щодо просування змін в медіа-законодавстві. Вже 10 грудня було зареєстровано законопроект №1357, що передбачав пакет змін до закону про суспільне мовлення.

Проведення в парламенті пакету змін було блискавичним. За 4 місяці законопроект було підписано Президентом в прямому ефірі:

Саме з цього моменту розпочався процес трансформації державних установ в юридичну особу суспільного мовника. На це знадобилося 2 роки. Лише 19 січня 2017 року буде зареєстровано ПАТ “Національна суспільна телерадіокомпанія України”, що, в свою чергу, дало старт новому витку реформи, що триває і донині.

10 грудня 2014 комітет отримав законопроект “Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації” , проте його ухвалення відбулось лише в листопаді і не без пригод. 22 грудня уже 2015 законопроект було несподівано повернуто з ветом Президента, що містило дві незначні пропозиції щодо оприлюднення нормативно-правових актів та збереження мови реформованих видань????. Щоправда, з фантастичною швидкістю поправки були підготовлені, ухвалені і 26 грудня вже підписані Президентом. Проте, реформі роздержавлення не щастило й надалі, адже у 2016 році логіку закону було зламано.

За законом реформування друкованих ЗМІ мало відбуватися в 2 етапи. Перший етап — рік з моменту набуття чинності закону давав всім ЗМІ визначитися з тим коли вони будуть реформовуватися і за яким механізмом (приватизація колективом, приватизація на загальних засадах чи перетворення в бюлетень). В цей же рік уряд мав затвердити перелік “першоетапників” і до кінця року вони мали бути перетворені. Другий етап — наступні 2 роки передбачає перетворення решти видань. На практиці вийшло, що перший, пілотний, етап реформування, що мав розпочатися у травні 2016 року, одразу після проведення зборів колективів і ухваленні рішень засновників про перетворення, розпочався лише у 23 листопада 2016 року. Зрозуміло, що вже ніхто не міг встигнути провести всі юридичні процедури, тому на роздержавлення всі пішли з 2017 року. Як і в реформі суспільного не обійшлося без саботажу. Деякі засновники комунальних видань намагалися не лише змінити неугодних редакторів, але і попросту не ухвалювати рішення про реформування. А колективна, як відомо (без)відповідальність не несе за собою санкцій. Наразі в парламенті зареєстровано законопроект, який має відлагодити механізм реформування і залишається сподіватися на його швидке ухвалення.

2015 рік видався найбільш плідним на законодавчі зміни в медійному просторі. Уже в січні 2015 року було зареєстровано проект про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації, а також реалізації принципів державної політики в сфері телебачення і радіомовлення №1831. Прозорість медіа-власності одна з найбільш контраверсійних тем. Інститут Медіа Права ще в 2005-7 рр. проводив дослідження і виявив, що попри те, що “всі знають” хто володіє тим чи іншим каналом, юридично значущих доказів такої інформації часто не було. Відсутність такої інформації не лише нівелювало норму про концентрацію ЗМІ, але і дозволило легко міняти і приховувати власників.

Схема власності телеканалу Інтер у 2005 році

Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації та реалізації принципів державної політики у сфері телебачення і радіомовлення”, що було ухвалено 3 вересня 2015 року, зобов’язав суб’єкта інформаційної діяльності у сфері телебачення і радіомовлення (а простою мовою теле-, радіокомпанії та провайдерів, що постачають телебачення) щороку подавати до 31 березня Національній раді інформацію про свою структуру власності та оприлюднювати її на веб-сайті. За невиконання такої вимоги передбачено штраф у вигляді 5% від суми ліцензійного збору за всіма ліцензіями. Щоправда не обійшлося без конфузу — закон хоч і забороняє подавати неправдиву інформацію, проте відповідальності за це не встановлено. Серед важливих новел закону було обмеження участі в структурі власності на всіх рівнях засновництва для політичних партій, профспілок та релігійних організацій, а також організацій заснованих в офшорних зонах, і що важливо суб’єктам країни-агресора, тобто Російської федерації. Щоправда, закон не зміг дати ради круговій власності — це виходило за межі його компетенції, але досить сильно підривало ідею розкриття медіа-власності.

Схема власності 112-го на початок 2017 року

Особливо важливою новелою закону, поза сферою прозорості власності, стала вимога щодо наявності мотивувальної частини в кожному акті індивідуальної дії Національної ради із наведенням посилання на норму чинного закону України, яка наділяє регулятора повноваженнями приймати зазначений акт індивідуальної дії, а також зі наведенням обставин, з настанням яких закони України пов’язують виникнення у Національної ради повноважень приймати відповідний акт, а також посилання на докази, якими підтверджується настання таких обставин. Поява такого положення також є не випадковою. Яскравим прикладом є квазі-конкурс, який було оголошеноНацрадою 27.10.2010 — саме завдяки цьому акту і з’явився сумнозвісний Зеонбуд, якому не можуть дати ради уже 7 років поспіль.

До речі про Зеонбуд — ця компанія з формально Кіпрсько-Британською власністю виявилася міцним горішком для медійного простору. Компанія зі самого початку своєї діяльності показала приналежність до світу магії. Зареєстрована у 2008 році, як компанія з основним видом діяльності “70.11.0 ОРГАНІЗАЦІЯ БУДІВНИЦТВА ОБ’ЄКТІВ НЕРУХОМОСТІ ДЛЯ ПРОДАЖУ ЧИ ЗДАВАННЯ В ОРЕНДУ” 3 листопада 2010 року, акурат після оголошення “збору пропозицій” перебирається за відомою в 1990-х рр. київському бізнесу адресою: 01133, м.Київ, Печерський район, БУЛЬВАР ЛЕСІ УКРАЇНКИ, будинок 26 і отримує нового власника — кіпрську компанію ПЛАНБРІДЖ ЛІМІТЕД, збільшує статутний капітал з 52 тис до 10 мільйонів, змінює КВЕД-и і отримуєбанківську гарантію від державного Укрексімбанку в 1 млрд грн.

Утім, компанія всіляко не хоче показуватися на публіці — навіть на сайті скромно зазначена абонентська скринька. Чи пов’язана компанія з нечистою силою, достеменно невідомо, але за 5 років свого провайдерства настільки роздратувала активну частину медіа-спільноти, зокрема лобіюванням кодування сигналу системою Irdeto, що це призвело до появи законопроекту “Про націоналізацію товариства з обмеженою відповідальністю “Зеонбуд”. Проект запропонував примусово відчужити на користь держави частки у розмірі ста відсотків статутного капіталу ТОВ “Зеонбуд” (10 млн грн), при чому оплату здійснити облігаціями внутрішнього займу. Утім, ця ідея не знайшла схвальної ідеї парламентарів і проект досі не потрапив до сесійної зали.

Питання Зеонбуду досі висить у повітрі. Строк на оскарження рішень Нацради минув, а довести невиконання компанією зобов’язань покрити 95% населення України потребує часу і коштів Так, методику виміру сигналу було розроблено за сприяння Ради Європи і внесено до Державного реєстру методик виконання вимірювань та реєстру організаційно-методичних документів з метрології лише 31.12.2015. При цьому вимірювання сигналу розпочалися лише в липні 2017 року. Компанія тут же пригрозилаУДЦР судом, бо їй не сподобалося обладнання і її не повідомили про проведення вимірів. З відключенням ефірного аналогового мовлення, що заплановано на 30 березня 2018 року роль, а відтак і нахабство Зеонбуду лише зросте.

Не оминули зміни і сферу доступу до публічної інформації. 11 лютого було ухвалено новий закон “Про відкритість використання публічних коштів”. Закон передбачив створення Єдиного веб-порталу відкритих даних, на якому оприлюднюються транзакції розпорядників і отримувачів державних та місцевих бюджетів, а також суб’єктів господарювання державної і комунальної власності, отримані ними від їхньої господарської діяльності. Це дозволило моніторити і виявляти сумнівні закупівлі.

Розшифровка трансакції на сайті E-data

9 квітня 2015 року парламент ухвалив закон “Про внесення змін до деяких законів України щодо доступу до публічної інформації у формі відкритих даних”. Це була перша важлива зміна в тіло закону про доступ до публічної інформації. Закон впровадив поняття публічної інформації у формі відкритих даних — інформації у форматі, що дозволяє її автоматизоване оброблення електронними засобами, вільний та безоплатний доступ до неї, а також її подальше використання. Закон став першим втіленням директиви ЄС 2003/98/EC щодо повторного використання публічної інформації в національне законодавство України. Саме цей закон стане повштовхом до буму реєстрів, що стався протягом 2015-16 років, а також наріжним каменем в протистоянні компанії YouControl проти СБУ.

20 травня 2015 року до парламенту було внесено проект Закону “Про внесення змін до деяких законів України у сфері доступу до публічної інформації щодо вдосконалення їх окремих положень”, №2913. Проект розроблявся на основі кількарічної імплементації закону про доступ до публічної інформації і мав на меті не лише виправити помилки і недоліки закону, але і посилити сферу контролю за ним, зокрема покласти на Уповноваженого з прав людини механізму роз’яснень, приписів і покарань, що збалансовувало би інструментарій омбудсмена зі сферою захисту персональних даних. Такі зміни були важливими ще з тої точки зору, що 26 жовтня 2014 року набрав чинності новий закон про прокуратуру, яким було змінено Кодекс про адміністративні правопорушення і функція складання протоколів за порушення була передана Омбудсмену, що призвело до перевантаження офісу уповноваженого скаргами. Ця проблема не вирішена і донині, а законопроект застряг в парламенті з відверто політичних мотивів і перспективи його досить туманні.

Ще однією важливою зміною в медійному законодавстві стала ліквідація квазі-експертної інституції “Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі”. Створена з подачі “космічного” мера Києва, а тоді ще — народного депутата Леоніда Черновецького і екс-міністра юстиції і теж колишнього нардепа Олександра Лавриновича, комісія прославилася своїми заборонами книг, Сімпсонів, а також визнанням Тараса Шевченка “національним символом та моральним авторитетом Українського народу. З творчими напрацюваннями цієї інституції можна ознайомитися а сайті http://www.moral.gov.ua або в Центральному державному архівs вищих органів влади та управління України.

Захист інформаційного телерадіопростору України

Паралельно зі сталим розвитком медійного законодавства відбувалися процеси направлені на захист інформаційного простору країни, принаймні вони так декларувалися.

Ще 16 квітня 2014 року парламент схвалив заяву до міжнародного співтовариства “Про ініціативу міжнародних переговорів щодо деескалації ситуації навколо України”. Серед іншого в цій заяві ВРУ закликала РФ відмовитись від ворожої пропагандистської кампанії, що спотворює факти, поширює відверту неправду та спрямована на виправдання російської агресії й втручання у внутрішні справи України. Очевидно, що Кремль і не думав припиняти використання своїх інформаційних ресурсів для поширення альтернативної “правди”. Всього за 3 місяці з’явиться сюжет про “розіп’ятого хлопчика”.

18 червня 2014 року в парламенті пройшли парламентські слухання “Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні”, за наслідками яких були видані рекомендації у сфері загальної інфополітики, ІТ, телекомунікацій, освіти і безпеки. Документом, зокрема рекомендувалося внести зміни до Закону України “Про доступ до публічної інформації” з урахуванням практики застосування та з метою усунення правових колізій; розробити оновлену концепцію державної інформаційної політики України, а також розробити зміни щодо засад оприлюднення органами державної влади відкритих даних та відповідальності за їх недотримання.

Серед безпекових елементів було доручено створити тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України щодо розслідування обставин проведення приватизації ВАТ “Укртелеком”; з’ясувати та оприлюднити структуру власності компанії “Зеонбуд“, “Київстар”, “МТС”, зокрема, розглянувши потенційні загрози інформаційному простору країни у зв’язку з монопольним становищем цих компаній, а також Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення з’ясувати обставини отримання окремими телевізійними компаніями множинних ліцензій на здійснення мовлення. Також рекомендувалося затвердити план впровадження 4G та LTE, забезпечивши підтримку системи супутникового зв’язку “Либідь”, зокрема шляхом внесення змін до чинного плану використання радіочастотного ресурсу України. Серед усіх цих рекомендацій виконаними хіба є 4G, що перебуває в процесі конкурсу. Про сумні перспективи супутника “Либідь”, який зберігається зараз в Росії дивіться розслідуваннявід “Слідство:Інфо”.

У переддень слуханням Верховна Рада України ухвалила постанову “Про Звернення Верховної Ради України до Міжнародної Федерації Журналістів, Європейської Федерації Журналістів, Асоціації Європейських Журналістів, міжнародної організації “Репортери без кордонів”, Міжнародного олімпійського комітету щодо інформаційно-психологічної агресії, що здійснюється засобами масової інформації Російської Федерації проти України”. В зверненні було наведено низку маніпуляцій, до яких на той час вдавалися російські “ЗМІ”, зокрема уже згадану в статті новину про біженців, а також звинувачення біатлоністки в бойових діях. Парламент просив звернутися до російських журналістів із закликом дотримуватися норм журналістської етики, а також рекомендувати представникам засобів масової інформації подавати достовірну, об’єктивну та перевірену інформацію. Утім, Міжнародна федерація журналістів звернулася до російських медіа ще в березні місяці і закликала говорити правду “про українську кризу”, а в липні того ж року IFJ зосередилось на питання вільного доступу журналістів до висвітлення “кризи”. В подальшому міжнародні організації здебільшого критикували Україну, як за депортацію російських “журналістів”, так і, справедливо, за відсутність поступу у розслідуванні злочинів проти журналістів.

Після збиття російським БУК-ом рейсу MH-17, що призвело до загибелі 298 осіб Верховна Рада ухвалює постанову “Про Заяву Верховної Ради України “Щодо протидії поширенню підтримуваного Російською Федерацією міжнародного тероризму”, якою прямо звинувачує РФ в скоєному злочині, а 14 серпня було ухвалено Закон України “Про санкції”. Останній, серед іншого, передбачив можливість

• блокування активів;
• заборону користування радіочастотним ресурсом України;
• обмеження або припинення надання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування;
• заборона передання технологій, прав на об’єкти права інтелектуальної власності;
• відмова в наданні та скасування віз резидентам іноземних держав, застосування інших заборон в’їзду на територію України;
• припинення культурних обмінів, наукового співробітництва, освітніх та спортивних контактів, розважальних програм з іноземними державами та іноземними юридичними особами;
• припинення дії міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Застосування санкцій щодо конкретних осіб ухвалюється РНБО та затверджується Президентом. Якщо ж мова йде про секторальні санкції, то такий указ має підтверджуватися постановою ВРУ протягом 48 годин.

Першими, хто потрапив під санкції стали т.зв. “спостерігачі” на “виборах” в Донецькій та Луганській областях і “референдумі” в Автономній Республіці Крим, а також група представників державних пропагандистських ресурсів РФ, як от журналісти RUPTLY, телекомпанії “НТВ”, інтернет-видання “Украина.ру”, “Первый канал”, ІА “Росія сьогодні”, газети “Известия” і, звісно, одіозний Дмитро Кісельов. Роком пізніше перелік поповнився Костянтином Ернстом, гендиректором ІА “ТАСС” та іншими представниками російських “ЗМІ”. Найбільш контраверсійним став указ Президента №133/2017 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 року “Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)“. На ряду з мілітарними компаніями під санкції потрапилиPDF «Яндекс» і його дочірня компанія Яндекс.Україна,«ABBYY», «Вконтакте», «Мэйл.РУ ГРУП» та низка російських та укранських IT-компаній. Своє занепокоєння висловив навіть Генеральний Секретар Ради Європи Ягланд, який зауважив, що блокування соцмереж, пошуковиків, поштових сервісів та новинних веб-сайтів йде врозріз з розумінням свободи слова.

Відповідно до указу провайдери надання послуг з доступу користувачам мережі Інтернет до ресурсів сервісів.

Основною проблемою Указу стало питання чи мають дотримуватися його інтернет-провайдери, адже діяльність РНБО відповідно до ст. 107 Конституції поширюється на органи державної влади. Як наслідок більшість компаній заблокували доступ до соцмереж, хоча і зараз є провайдери, які в центрі Києва не блокують відповідні соцмережі. Другою проблемою є те, що попри заборону Вконтактє продовжує займати 10-11 місце в ТОП-і сайтів, що відвідують українські користувачі, хоча Фейсбук зайняв домінуюче становище. Це пов’язано найперше з тим, що користувачі використовують аплікації для Андроід або iOS, а також з тим, що існує безліч способів обходу такого блокування — від tor-браузера до звичайного гугл-перекладача.

Популярність Вконтактє викликане не так самою соцмережею, як наповненістю контентом — музикою і відео, за що саму мережу знову включилиPDF у т.зв піратський “Список 301”. Відтак санкції можна назвати більш психологічними або санкціями для лінивих, що, безумовно теж має свої плюси.

25 лютого 2017 року Президент України затвердив Доктрину інформаційної безпеки, метою якої  є уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики, насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах розв’язаної нею гібридної війни.
Пріоритетами державної політики в інформаційній сфері бул визначено, зокрема, боротьба з дезінформацією та деструктивною пропагандою з боку Російської Федерації; забезпечення повного покриття території України цифровим мовленням, насамперед у прикордонних районах, а також тимчасово окупованих територій; забезпечення функціонування Суспільного телебачення і радіомовлення України, у тому числі його належного фінансування; розвиток правових інструментів захисту прав людини і громадянина на вільний доступ до інформації, її поширення, оброблення, зберігання та захист;

Основними виконавцями Доктрини було визначено Міністерство інформаційної політики України та Міністерство закордонних справ а також низку іншх органів в межах їх компетенції. Так, МІП мало організацувати та забезпечити моніторинг засобів масової інформації та загальнодоступних ресурсів вітчизняного сегмента мережі Інтернет з метою виявлення інформації, поширення якої заборонено в Україні; моніторинг загроз національним інтересам і національній безпеці в інформаційній сфері; сприяння Міністерству закордонних справ України щодо донесення офіційної позиції України до іноземних засобів масової інформації; формування поточних пріоритетів державної інформаційної політики, контролю їх реалізації та ін. Детальніше про Доктрину читайте в аналітичній записці ЦЕДЕМ.

27 січня 2015 року Верховна Рада у своїй постанові визнала Російську-федерацію державою-агресором і закликала продовжити повноваження російської делегації в ПАРЄ (російську делегацію в ПАРЄ було обмежено в праві участі 10 квітня 2014 року і завдяки старанням української делегації російська делегація не буде повертатися і в 2018 році). Визнання Росії держави-агресором відбулось і на законодавчому рівні: 5 лютого 2015 року було ухвалено закон “Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України” або як його прозвали в професійних колах “закон Княжицького”.

Кінематограф

Закон Княжицького запровадив кілька радикальних обмежень, які були сприйняті в суспільстві, як щодо методів, так і здатності досягнути мети. Проте, успіх у 2017 році “Кіборгів” та “Сторожової застави” показав, що українське кіно може бути конкурентним, однак це є і підтвердженням того, що якщо б держава почала стимулювати кіно ще в 90-х, то потреби ухвалювати такі неоднозначні закони можливо б і не виникала. Україна не раз допускала можливості втратити можливості.

Отже, ухвалений закон запровадив заборону на розповсюдження і демонстрування (у тому числі трансляцію):

• фільмів, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що створюють позитивний образ працівників держави-агресора, працівників радянських органів державної безпеки, виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України і вироблені після 1 січня 1991 року;
• фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора, які не містять популяризації або пропаганди, передбачених попереднім реченням органів та дій, вироблені після 1 січня 2014 року.

Крім цього, законом було запроваджено перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці, що складається Міністерством культури України, на підставі звернень Ради національної безпеки і оборони України, Служби безпеки України, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Основна проблема такого підходу і переліку полягає в тому, що державне посвідчення, що видається Держкіно на право розповсюдження і демонстрування фільмів (прокатне посвідчення) може бути анульоване й скасована державна реєстрація фільму у разі внесення одного з учасників фільму до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці. При цьому не враховано твір, який не допускається до прокату. В контексті Булгаківської “Майстра і Маргарити” Бортка або “Обитаємого острова”, що поставив режисер Бондарчук за твором братів Стругацьких така заборона виглядає надмірною. Компромісом в таких випадках могло би бути інформування глядачів про позицію актора чи режисера щодо агресії щодо України і прокат за умови дубляжу українською мовою.

Попри заборону законодавець вирішив комплексно підійти до проблеми і не обмежитися забороною, але і стимулювати розвиток кінематографу. Так, у тому ж 2015 році н.д. Микола Княжицький разом з колегами зареєстрував законопроект “Про державну підтримку кінематографії в Україні”, №3081-д. Законопроект ухвалювався півтора роки і змушений був подолати два вета Президента у зв’язку з пошуком належного механізму джерел фінансування та компенсацій кіновиробикам.

Закон передбачив механізм надання підтримки суб’єктам кінематографії незалежно від форми власності, які забезпечують створення (виробництво), розповсюдження, демонстрування, рекламування та популяризацію національних фільмів, просування послуг вітчизняної кіногалузі, проведення фундаментальних та прикладних досліджень, здійснюють освітню діяльність у сфері кінематографії. Однією з основних форм підтримки є державна субсидія, що надається на виробництво фільму/телефільму, закупівлю мобільних кінотеатрів, створення фільмів студентам, відшкодування на реставрацію як фільмів, так і будівель, де проводяться зйомки. Наслідком ухвалення закону став запуск зйомок кількох фільмів, у т.ч. фільму “Крути 1918.Захист”. В державному бюджеті на 2017 та 2018 рік на виробництво кіно в бюджеті Держкіно закладено по 500 млн грн, проте на 2018 рік в бюджет Мінкульту додали ще 500 млн на виробництво кіно та 207 млн. на функціонування Культурного фонду.

Квоти

Не менш скандальними, але водночас і достатньо дієвими стали квоти на музичні твори. Про те, як різні країни підходять до цього питання див. аналітику від ЦЕДЕМ. Законопроект “Про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення” (щодо частки пісень державною мовою в музичних радіопрограмах і радіопередачах)”, №3822-д. Під час підготовки законопроекту Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики буквально штурмували дві поляризовані групи — перші, що вимагали максимального відсотку української пісні на радіо і, власне, представники радіогруп, які говорили, що законопроект вб’є ринок, адже “немає стільки пісень” і це “вб’є нішеві станції”. Власне представники ринку пропонували запровадити понятті нішевих радіостанцій, де б квоти не поширювалися. Досвід обмеження реклами алкоголю тютюну і алкоголю наочно показав, що запровадження нішевості означало, що нішевими стануть усі. Після двох тижнів баталій, за посередництва відомих співаків і виконавців вдалося досягнути компромісу і 16 червня 2016 року закон було ухвалено, а 8 листопада 2016 року закон набрав чинності. Перший же рік моніторингу показав, що дотримуватися квот змогли більшість радіостанцій, а ринок почав насичуватися сучасною україномовною піснею.

Закон передбачив, що радіостанції мають забезпечувати квоту пісень українською мовою в проміжках між 07.00 та 14.00 і між 15.00 та 22.00 годинами в обсязі — 25% в перший рік дії закону, 30% – протягом другого року і 35%, починаючи з 3 року закону. При цьому квота не стосується інструментальних творів. Також закон передбачив і “пряник” – у випадку, якщо мовник зобов’язується збільшити квоту частку пісень на 5 і більше відсотків це дає перевагу йому при проведенні конкурсів.

Закон також встановив, що радіопередачі мають вестися в обсязі не меншому 60% українською мовою. Як і для музичних квот передбачено перехідний період з 50 до 60% протягом трьох років з дати набрання чинності законом.

Закон в цілому показав штучність проблеми з україномовним контентом — свідоме небажання розвивати україномовний продукт з боку ринку, викликане як хибними уявами про попит, а подекуди відвертим лобіюванням російських інтересів було справжньою причиною, чому в українському медіа-просторі домінували виконавці російського походження або українські виконавці, орієнтовані на російський ринок.

Паралельно з квотами на радіо парламент ухвалив зміни до статті 28 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” щодо визначення передач європейського виробництва. Законопроект став продовженням політики усунення домінування російського контенту в українському інфопросторі і викликав не менший супротив, ніж квоти на радіо.

Те, що Росія не є стороною Європейської конвенції про транскордонне мовлення стало помічним в розробці і ухваленні закону. Відповідно до закону на ліцензіатів (крім супутникового мовлення) у проміжках часу між 07.00 та 23.00 покладався обов’язок забезпечення 70% від загального тижневого обсягу мовлення передачами європейського виробництва, а також США та Канади (для європейців таке формулювання було б дивним, адже однією з причин ухвалення конвенції у 1989 році стала необхідність протидіяти агресивній політиці Голівуду — прим.) , у тому числі не менше 50 відсотків загального тижневого обсягу мовлення – передачі українського виробництва. До такої квоти не може потрапити передача створена на замовлення або за участю однієї або декількох юридичних осіб – резидентів держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, тобто Росією.

Останній квотний закон було ухвалено 23 травня 2017 року: Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації” передбачив квоти державної мови на телебаченні.

Так, для загальнонаціональних каналів, а також супутникових каналів, що ретранслюються кабельними провайдерами, квота становить не менше 75 відсотків загальної тривалості передач та/або фільмів (або їх частин) у кожному проміжку часу між 07.00 та 18.00 і між 18.00 та 22.00 години. Для місцевої категорії мовників, квота є не меншою за 60 відсотків загальної тривалості передач та/або фільмів (або їх частин) у кожному проміжку часу між 07.00 та 18.00 і між 18.00 та 22.00. Для мовників, що мовлять мовами корінних народів квота встановлена в обсязі 30%.

Закон також зобов’язав транслювати фільми, вироблені після 1 серпня 1991 року державною мовою, а також дитячі та анімаційні вироблені до цієї дати. Фільми створені до 1.08.1991 року мають субтитруватися державною мовою.

Закон дозволяє відступ в 10% від квоти для виконання творчого задуму (репліки іншими мовами).

Квоти не поширюються на державне іномовлення, науково-просвітницькі передачі, виконані однією або декількома офіційними мовами Європейського Союзу, а також на телерадіоорганізацій, які здійснюють супутникове мовлення та програмну концепцію мовлення яких становлять освітні передачі, спрямовані виключно на вивчення іноземних мов;

Закон набрав чинність 13 жовтня 2017 року і передбачив річний перехідний період, за яким програми та передачі, їх частини, які повністю або частково створені та/або профінансовані телерадіоорганізацією, а також національний аудіовізуальний продукт зараховуються до частки виконаних державною мовою.

Історія з обмеженням російського впливу не завершилась. 7 листопада 2017 року Президент підписав Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про гастрольні заходи в Україні” щодо особливостей організації та проведення гастрольних заходів за участю громадян держави-агресора”.

Закон встановив заборону на проведення гастрольних заходів зі закликами до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу і цілісності держави, розпалювання національної, класової, соціальної, релігійної та іншої ворожнечі, до пропаганди війни, тероризму, екстремізму, сепаратизму, комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки. Також закон встановив заборону на проведення гастрольних заходів, що популяризують або пропагують державу-агресора та її органи влади, представників органів влади держави-агресора та їхні дії, що створюють позитивний образ держави-агресора, виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України, а також проведення гастрольного заходу, учасником якого є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, що ведеться Міністерством культури.

Закон також встановив порядок подання запиту до Служби безпеки України про наявність або відсутність законних підстав для недопущення громадянина держави-агресора до участі у зазначеному гастрольному заході. Лише після отримання відповіді СБУ організатор заходу укладає договір із відповідним учасником гастрольного заходу.

Проте, якщо щодо гастролерів країни-агресора така дія є виправданою, то пропозиціївід Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та пропозиціяВіце-прем’єр-міністра В’ячеслав Кириленка не є такою однозначною. Так, Віце-прем’єр пропонує запровадити процедуру та збір за те, що українські митці їздять гастролювати в Росію. Зокрема пан Кириленко пропонує транслювати на ТБ під час виступу або кліпу напис: “Цей артист гастролює в країні-агресора”. Національна рада, яка отримала шквал негативних реакцій на новорічні ефіри телеканалів, а надто на ефір телеканалу “Інтер”. Так, Національна рада пропонує вирішити питання з трансляцією радянських фільмів, в яких є особа, що внесена в Перелік Мінкульту, вирішити питання спільного виробництва з РФ, запровадити засоби впливу на впливу на вітчизняних виконавців, які ведуть концертну діяльність у країні, що визнана агресором, а також скоротити перехідний період мовних квот на ТБ. Чи дослухається парламент до висловлених пропозицій питання є відкритим, проте законодавець має завжди пам’ятати про принципи пропорційності та необхідності вжиття обмежувальних заходів в демократичному суспільстві.

Ефективність регулятора

Однією з задавнених проблем регулятора була відсутність штрафів. Протягом років Національна рада ухвалювала рішення про запровадження штрафів, проте вони не реєструвалися в Мін’юсті і регулятор не мав ефективного механізму впливу. Така ситуація тривала до липня 2015 року, коли Мін’юст погодив розміри штрафів, ухваленіНаціональною радою. Цим документом Національна рада встановила штрафи в розмірі:

15% розміру ліцензійного збору:

• за заклики до насильницької зміни конституційного ладу України, розв’язування агресивної війни або її пропаганди та/або розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті;
• за поширення відомостей, що становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка охороняється законом;
• за необґрунтований показ насильства;
• за пропаганду винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження;

10% розміру ліцензійного збору:

• за трансляцію програм та передач, у яких телеглядачам та/або радіослухачам надаються послуги з ворожіння та гадання, а також платні послуги у сфері народної та/або нетрадиційної медицини;
• за трансляцію програм або їх відеосюжетів, які можуть завдати шкоди фізичному, психічному чи моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони мають змогу їх дивитися;
• за трансляцію телепередач, виготовлених після 1 серпня 1991 року, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України. Для цілей застосування цієї норми використовуються визначення та критерії, встановлені Законом України “Про кінематографію”;
• за трансляцію аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім інформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним із учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці;
• за розповсюдження і реклами порнографічних матеріалів та предметів;
• за пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин з будь-якою метою їх застосування;

5% – за порушення інших норм закону або умов ліцензії.

Аналогічну систему штрафів намагалися внести в закон ще в лютому 2015 року. Так, голова профільного комітету зареєструвала законопроект “Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення застосування санкцій до ліцензіатів за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення”, однак проект набрав усього 191 голос і був провалений в 1 читанні.

У вересні 2015 року змінами що запровадили прозорість медіа-власності, в закон про телебачення і радіомовлення було додано штраф у розмірі 5 відсотків загальної суми ліцензійного збору за всіма ліцензіями, власниками яких є порушник за неподання або несвоєчасне подання інформації щодо структури власності.

8 жовтня 2015 року Національна рада затвердила нові штрафи які збільшилися з 15 до 25%. Мін’юст зареєстрував це рішення 3 грудня і 22 грудня воно набрало чинності.

В червні 2016 року з ухваленням музичних квот додалася ще одна підстава для застосування санкцій — 5% загальної суми сплаченого ліцензійного збору за відповідною ліцензією за недотримання мовних квот.

30 листопада 2011 року набрали чинності зміни до закону про телебачення і радіомовлення, якими Нацраді було надано право застосовувати штрафи до телерадіоорганізацій без прив’язки до оголошення попередження у розмірі 25% від розміру ліцензійного збору за:

• заклики до насильницької зміни конституційного ладу України;
• заклики до розв’язування агресивної війни або її пропаганди та/або розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті;
• пропаганду винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження;

До провайдерів застосовується аналогічний штраф за ретрансляцію програм та передач, щодо яких Національною радою прийнято рішення, що їх зміст не відповідає вимогам законодавства України відповідно до статті 42 цього Закону, а також за ретрансляцію програм та передач, заборонених та/або обмежених судом.

Також зазначеними змінами було внесено шкалу штрафів до тіла закону, чим по суті легітимізувало рішення регулятора на законодавчому рівні.

Друкована продукція

В контексті друкованої продукції законодавець пішов від зворотнього. Спочатку, 13 лютого 2015 року парламент ухвалив Закон України “Про внесення зміни до Податкового кодексу України щодо підготовлення, виготовлення, розповсюдження книжок та періодичних видань друкованих засобів масової інформації вітчизняного виробництва”, яким звільнив від оподаткування операції з постачання (передплати) та доставки періодичних видань друкованих засобів масової інформації (крім видань еротичного характеру) вітчизняного виробництва, підготовлення (літературне, наукове і технічне редагування, коригування, дизайн та верстка), виготовлення (друк на папері чи запис на електронному носієві), розповсюдження книжок, у тому числі електронного контенту (крім видань еротичного характеру) вітчизняного виробництва, учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників, словників українсько-іноземної або іноземно-української мови вітчизняного виробництва на митній території України. Роком пізніше, а саме 20 грудня 2016 року Президент підписав Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту”. Закон передбачив заборону для поширення закликів що посягають на державу, міють мову ворожнечі, а також пропогують тотатлітарну символіку, державу-агресора тощо. Основна зміна торкнулася Закону України “Про видавничу справу” – закон передбачив обмеження на ввіз в ручні поклажі не більше 10 примірників друкованої продукції виготовленої або такої, що має походження з країни-агресора. Решта продукції з країни-агресора має отримувати дозвіл у Держкомтелерадіо, при цьому чи надавати такий дозвіл має вирішувати експертна рада при цьому органі. Ухвалений закон викликав певний скепсис, адже це може позбавити якісних видань. Проте, обмежити сірий імпорт закон точно зможе, звісно, якщо на кордоні не буде корупції.

У 2017 році в закон про роздержавлення було внесено зміну, за якою Міністерству оборони було надано право на час проведення антитерористичної операції, період якої визначено Законом України “Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції”, право на створення друкованого засобу масової інформації. Мова йде насамперед про газету “Народна армія”. З точки зору держави ухвалення такого рішення є правильним, адже це дає канал комунікації всередині війська, а надто в зоні АТО, проте питання якості є відкритим.

Декомунізаційні закони.

Пакет з 4 законів, що в народі назвали “законами про декомунізацію” зачепив і медійну сферу. Ухвалення декомунізаційних законів, попри міжнародну критику забезпечило усунення з публічного простору радянського наративу, а надто назви в честь радянських діячів, пам’ятники та іншу символіку. В той же час, закони відкрили доступ до архівів спецслужб за 1917-1991 рр., що спричинило зростання кількості запитів до архівів як українських дослідників, так і дослідників зі сусідніх країн.

Так, Закон України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки” встановив заборону на пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки юридичною особою, політичною партією, іншим об’єднанням громадян, друкованим засобом масової інформації. Під пропагандою закон визначив публічне заперечення, зокрема через засоби масової інформації, злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, поширення інформації, спрямованої на виправдання злочинного характеру комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, діяльності радянських органів державної безпеки, встановлення радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, виготовлення та/або поширення, а також публічне використання продукції, що містить символіку комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів.

Також закон заборонив засновувати друковані ЗМІ назва яких містить символіку комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, а в сфері телебачення встановив заборону мовникам на розповсюдження аудіовізуальних творів, у яких заперечується або виправдовується злочинний характер комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, злочинний характер націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, створюється позитивний образ осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працівників радянських органів державної безпеки, виправдовується діяльність радянських органів державної безпеки, встановлення радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті.

Одним з об’єктів критики було положення, за яким ЗМІ, ніби-то було заборонена критика і використання такої символіки, проте для науково-популярних видань/передач існує кілька винятків в законі які, зокрема, дозволяють використання символіки в історичних документах та з науковою метою.

Така заборона стала ефективною щодо протидії відверто маніпулятивним програмам, як от передача “Кровава вольница” зі серії “Легенд уголовного розыска”, яка виявилася далекою від історичної достовірності. Це дозволило застосувати штрафщодо телеканалу НТН, який транслював цю передачу.

МІП та іномовлення.

Одним з найбільших скандалів в медіа просторі стало створення Міністерства інформаційної політики. Власне скандал викликало те, що спочатку було затвердженосклад уряду, де з’явився міністр, а потім почалось обговорення мети і положення про міністерство.

У медійної спільноти було два питання: перше, навіщо створювати ще один орган виконавчої влади в сфері медіа, коли уже багато років не можуть дати ради Держкомтелерадіо. Друге питання — чи не стане нова інституція цензурним органом. Особливо це питання виникало після ознайомлення з проектом, представленим міністром Стецем.

Положення про міністерство було затверджено 14 січня 2015 року. Протягом 2015-17 рр. серед основних завдань, покладених на міністерство стали:

• забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері державного іномовлення;
• забезпечення розбудови в Україні системи державних стратегічних комунікацій;
• забезпечення здійснення реформ засобів масової інформації щодо поширення суспільно важливої інформації.

Ці завдання мали реалізовуватися через:

• формування та реалізацію державної політики у сфері державного іномовлення, а також сприяє інтеграції суб’єктів державного іномовлення України у світовий інформаційний простір та провадженню ними діяльності відповідно до міжнародних стандартів;
• сприяння популяризації та формуванню позитивного іміджу України у світових інформаційних ресурсах та національних інформаційних ресурсах іноземних держав з метою захисту її політичних, економічних та соціально-культурних інтересів, зміцнення національної безпеки і відновлення територіальної цілісності України;
• забезпечення інформаційної реінтеграцію тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, окремих територій Донецької та Луганської областей, та територій, прилеглих до району проведення антитерористичної операції.

МІП або як його нарекла спільнота #мінстець є постійним об’єктом нападок з різних сторін — від того, що нічого не зроблено з газетою “Вєсті” та телеканалом “Інтер” до  відсутності зовнішньої комунікації. Звісно, що міністерство не наділене повноваженням розбиратися з телеканалом Інтер, проте можна відзначити кілька речей, які можна записати на рахунок міністерства. Найперше — це успішна реформа державного інформаційного агентства Укрінформ — за моніторингом Інституту Масової Інформації та Детектора Медіа Укрінформ є в лідерах за дотриманням журналістських стандартів. Також слід відзначити оперативну денонсацію двох угод з РФ – в галузі телебачення і радіомовлення та про співробітництво в галузі інформації. МІП також сприяв в реформі суспільного мовлення, а останні 2 роки вживав заходів для появи телевізійних веж навколо окупованих територій. Ознайомитися зі звітом міністерства можна за посиланнямPDF. Найбільш контраверсійною темою діяльності МІП є іномовлення.

Іномовлення

“Успіхи” каналу Russia Today (RT) у 2014 році виглядали жахаюче. Росія не шкодувала коштів для вливання в свою пропагандистську машину, чого не можна сказати про Україну. З подачі президента Кучми в Україні була створена всесвітня служба УТРwiki, утім контент цього каналу можна було назвати переспівом “УТ-1”, як за наповненням, так і якістю картинки. Мовлення УТР було налаштоване під Київ, тому було незрозуміло, яким чином канал збирався інформувати закордонних українців, що жили з різницею +- 10 годин.

Сайт УТР в 2007 році

З ухваленням закону про суспільне мовлення УТР потрапив в перелік програм, що мали стати основою компанії суспільного мовлення. Проте, визначаючи рівень робіт щодо реформування державних мовників займатися ще іномовленням не було сил. Тому, в ухвалених змінах до закону УТР було вилучено, що дало можливість реформувати цю компанію. Щоправда, слово реформувати очевидно є голосним, адже окрім ліцензії активи компанії можна були назвати “архаїчні”. Єдиним важливим активом каналу були супутникові ліцензії. Ще в 2014 році у владних кабінетах дійшли згоди про передачу каналу БТБ — Банківське телебачення, що створив під себе колишній очільник Національного банку Сергій Арбузов. Згода була формалізована у розпорядженні Кабінету Міністрів України №247 від 18.03.2015, яким було передано повноважень з управління корпоративними правами держави щодо товариства з обмеженою відповідальністю “Банківське телебачення” Міністерству інформаційної політики. На наступний день Правління Нацбанку ухвалило рішення про передачу корпоративних прав. У вересні того ж року Національна рада переоформила1 2ліцензій на мовлення, де новий логотип було зазначено як “UA”.

Паралельним процесом йшла розробка законопроекту про іномовлення, що з’явився в парламенті в липні того ж року, а вже 31 грудня 2015 року Закон України “Про систему іномовлення України” набрав чинності. Закон передбачив створення системи державного іномовлення України у складі ДП “Мультимедійна платформа іномовлення України” (створена на базі державної телерадіокомпанії “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення”) та Українського національного інформаційне агентства “Укрінформ”. Платформа іномовлення була зареєстрована в кінці січня 2016 року.

Закон передбачив, що система іномовлення має фінансуватися в обсязі 0,06% видатків загального фонду Державного бюджету України за попередній рік. Щодо телевізійного контенту встановлено, що не менше 50% програми мають транслюватися англійською мовою, проте мовлення має здійснюватися за межами України крім випадку мовлення для аудиторії, що перебуває на тимчасово окупованих територіях України, територіях, на яких запроваджено надзвичайний, воєнний стан, а також у районах проведення антитерористичних операцій. Щоправда, це правило регулярно порушується і автор цих рядків має цей канал в плей-лісті IPTV.

Так виглядає картинка UATV в IPTV

Зміна картинки і наповнення іномовлення видно неозброєним оком. Проте, протягом всього часу залишається незакритим питанням — хто є цільовою аудиторією, окрім, звісно, українських громадян під окупацією?! Адже конкурент UATV — канал групи 1+1 Ukraine Today, що був створений влітку 2014 і мовив до 1 квітня 2016 року чітко визначив свою аудиторію в Західній Європі і будував сітку саме під неї. Залишається проблемою і заходження каналу в кабельні мережі Європи та інших країн. Вартість щорічної оплати є значною і до 2018 року у каналу не було коштів на оплату. Щоправда, в бюджеті 2018 року кошти на іномовлення було збільшено удвічі і складають 0,5 млрд грн, тож будемо сподіватися побачити картинку каналу в європейських готелях.

Повертаючись до викликів 2014 року можна сказати, що останні 3 роки не пройшли марно. Створення суспільного мовлення, хоч і з 50% недофінансуванням у 2018 році триває, викликаючи шквали заяв про “руйнування інформаційного простору в час війни”, роздержавлення пройшли близько 19% видань. Національна рада отрималадієвий механізм санкцій, який успішно застосовувала протягом 2017 року. Прозорість медіа-власності дала можливість бачити кінцевих бенефіціарів, а іномовлення отримало друге життя. Запровадження змін до законодавства щодо кінематографії дають позитивні результати і компанії-виробники повернули перший мільйон до фонду Держкіно.

Що далі?

Україна за останні 3 роки зробила те, що не могла зробити десятиліттями. Попри всі недоліки, негаразди і відверті саботажі медійний й інформаційний простір зрушився з мертвої точки. Утім час для відпочинку ще не настав. Очевидним є те, що в 2018-19 році вся діяльність Росії буде направлена на дестабілізацію країни і повернення її посіпак до парламенту. Очевидно, що інформаційний безлад триватиме і надалі, адже Росія все ще перебуває під санкціями і, очевидно, що кількість людей за часів Януковича-Кучми було добре все ще чимало.

Чи зможе парламент ухвалити нові правила гри на медійному ринку і чи закінчиться дванадцятирічна епопея з переходом на “цифру”? Чи вистачить у Президента мудрості перестати воювати зі суспільним мовленням і дати компанії нове життя, чи змінитися локальний інфопростір в регіонах після роздержавлення, чи зможе Україна активніше захищатися і просуватися закордоном, відстоюючи свою позицію і, за великим рахунком, відкриваючи себе світу, чи зможе Київ виробити і запропонувати світу власні принципи балансу свободи слова та національної безпеки? Час покаже.

Ігор Розкладай,

юрист Інституту Медіа Права