За три доби Павло Стех проїхав десятьма електричками зі сходу на захід України, витративши на квитки 176 гривень 90 копійок. Текст про цю пригоду під назвою «Над прірвою в іржі» приніс авторові перемогу в конкурсі художнього репортажу «Самовидець» та порівняння з іншим харків’янином – Майком Йогансеном, предтечею українського репортажу. У проекті «Випробування демократією» Black Sea Trust Павло досліджував культуру громадських туалетів на перехресті України, Молдови й Румунії. MediaLab говорив з Павлом про те,  куди повезе його наступна електричка.

Павло переїхав до Харкова з Берлина. Це село на Львівщині. Хотів навчатись якомога далі від дому, тож вступив на тележурналістику до Харківської академії культури. Навчання як такого не було, зате були нічні посиденьки з друзями й музикою. Якось надумали створити онлайн-журнал «Люк», щоб писати «не про Бабкіна чи офіційну культуру, а про щось андеґраундне».

– Від самого початку було зрозуміло, що це авантюра, бо робити журнал про культуру в Харкові без джинси, криміналу й «бабуся покусала онуків» важко. Рекламодавців і ґранти залучити складно, бо нема нехай малої, але стабільної аудиторії. Але ми не хотіли йти працювати на обласне телебачення й сидіти на місці, – розповідає Павло. Роботу на телебаченні він теж устиг спробувати; не сподобалось.

«Люк» дав Павлові Стеху поле для експериментів. Був там, наприклад, формат інтерв’ю під час гри в шахи.

– Мені було по цимбалах – я просто питав, слухав і грав. А люди мучились, бо треба було зробити хід і відповісти на запитання. Андрій Бондар нервувався й казав, що ми нелюди, що так його інтерв’юємо, – згадує Павло.

Коли врешті «Люк» став для нього тягарем, з’явилося нове захоплення – художній репортаж.

Ідею подорожі електричками Павло виношував віддавна. Каже, в Україні якість інфраструктури та рівень добробуту вимірюють кількістю кав’ярень, лавочками та вичесаним парком, проте не зважають на потреби невидимих людей, які їздять електричками.

– Є електричка, є поїзд «інтерсіті». Якщо ти маєш більше грошей, можеш не бачити електричок – їхатимеш експресом, а п’ятнадцять електричок будуть його пропускати, – пояснює Павло. До того ж, йому видається, що саме електрички об’єднують різні регіони України – бабуся, яка їде зі Львова до Дрогобича, нічим не відрізняється від тієї, що прямує з Харкова до Ізюма. І скрізь не бракує порожніх п’яних очей. Хіба що суржик усюди різний.

Стимулом для втілення давнього задуму стала тема чергового конкурсу «Самовидець»: «Чому я звідси ніколи не поїду?». Доти Павло практично не писав репортажів, але вирішив спробувати. Й вирушив із Харкова у подорож, яка мала тривати чотири дні й завершитись на кордоні з Польщею.

Заводити розмову з пасажирами електричок виявилось просто: кажеш, що ти журналіст, і люди сприймають тебе як відкритий мікрофон, у який можна поматюкатись і поскаржитись.

– Мені більше подобається слухати людей, ніж говорити й розповідати, – каже Павло. – Навіть бездомного, який пару місяців катається електричкою, не тверезіючи.

Не покладаючись на пам’ять, Павло багато нотував у блокноті. Зазирає в нотатки: «ніч у наметі», «хрест і цицька», «хлопці у вагонах». Щось про те, як продати вагон діаспорі, а на виручені гроші купити нормальну електричку.

– Діалоги з адекватними людьми я записую відкрито на диктофон, попередивши. Але, якщо це якась епізодична розмова в тамбурі, біжу й нотую все до блокнота. Багато рельєфних діалогів і реплік не входять до репортажів – я залишаю їх для майбутньої книжки,– розповідає Павло. Збірка має вийти до травня у видавництві «Темпора».

Подорож Північною Україною виявилась несподівано важкою.

– Не третій добі я не витримав. Мені не хотілося більше дивитись на цих людей, вдихати ці запахи, ходити до цих туалетів, якщо їх можна назвати цим словом, і спати на вокзалах. Я страшенно знесилився електричками. Писати текст почав аж за три місяці, – згадує Павло. Попри це, він рекомендує кожному, хто не знайомий зі світом приміських електричок, спробувати до нього зазирнути. – Хоча б для того, щоб вилізти з бульбашки великого міста з його фестивалями й побачити, що насправді не все так потішно.

На Павлову думку, медіа зараз роблять надмірний наголос на перемогах та історіях успіху. Через це, каже, молоде покоління виростає закомплексованим, весь час порівнюючи себе зі «Стівом Джобсом та його трьома мільйонами у вісім років».

– Про це так багато пишуть, наче тут завжди була випалена земля, а якщо якийсь підліток зробив іграшку для телефону, він уже бог. Молоді люди думають, що, якщо не стали успішними до двадцяти п’яти, життя далі немає, – веде далі Павло.

Павлові ж цікаво слухати людей різного віку та досліджувати явища, які є рудиментами радянського минулого в житті сучасної України. Каже, що, хоч у Конституції людина названа найвищою цінністю держави, насправді це не так.

– Громадські туалети є лакмусовим папірцем людської гідності, – пояснює він, чому обрав саме таку тему для репортажу з Бессарабії. – Коли ти говориш про громадські туалети, ти говориш про всіх. Коли тобі треба бігати містом і шукати туалет, це приниження, в якому живуть усі. Це ненормально, але це всіх влаштовує. Зараз усі зосереджені на реформах, але не беруть до уваги банальні речі. Часто бачу, йдучи вулицею, як батьки в кущах допомагають дітям. Бо дитині не скажеш: терпи, в нас країна така.

Проблема українських репортажів, на думку Павла, в одноманітності художніх прийомів. Часто це звичний проблемний текст, художності якому додає «те, що в бабусі було сиве волосся й хустка з намистом».

– Мені б хотілось почитати репортажі-перевтілення, реконструкції, як «Наша маленька ПНР» Вітольда Шабловського й Ізабели Мейзи, – розмірковує він. – Не обов’язково аж такі масштабні: нехай автор улаштується працювати на молокозавод, чи піде до спілки журналістів, чи побуде бездомним. Це додало б репортажам драйву. Люди мого віку пишуть про серйозні речі – корупцію, наприклад. Можливо, я до цього теж доросту, але поки що мені хочеться панкувати.

З польської літератури факту – Шабловського, Ришарда Капусцінського та інших – він переключився на американську школу нової журналістики, засновану Томом Вулфом, де «більше драйву і свободи». Впорядковану Вулфом «Антологію нової журналістики» Павло називає чудовим посібником із прийомів, які можуть придатись репортажистові:

– Там є інтерв’ю Рекса Ріда з Авою Гарднер, підстаркуватою зіркою Голівуду. Вона пише про те, де вони сидять, куди вони їдуть, як вона матюкається й говорить про своїх колишніх. Це те, що я хочу зробити, – я не бачив, щоб у нас публікувались такі інтерв’ю. Для цього потрібна відкрита людина. Почну з харківського художника Гамлета Зінківського: він мій друг.

Першу спробу поговорити з Гамлетом Павло вже зробив. Своє майбутнє він бачить у Харкові – залишатись тут, коли всі прагнуть виїхати звідси до Києва чи закордон, уважає своєю особистою перемогою.

– Ті, хто цікавиться Харковом, можуть відкривати його все життя, – додає Павло. – Наприклад, академік Барабашов. Він був астрономом, а зараз його прізвище асоціюється з ринком «Барабашово», зі станцією метро і великими сумками – барабашовками. Людина все життя дивилась на зорі, а її ім’я стало назвою базару – в цьому весь Харків.

Втім, незабаром Павло знов купить квиток на електричку. Щоб зібрати матеріал для книжки, він планує проїхати ще трьома маршрутами заходу, центру та півдня України й замкнути коло в Харкові.

Діана Горбань, MediaLab 

Фото надані Павлом Стехом