Минулого тижня голова Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України Іван Чиж узяв участь у засіданні круглого столу “Шляхи підвищення ефективності формування державного замовлення та здійснення моніторнигу його виконання у засобах масової інформації”, організованому Укртелерадіопресінститутом. На засіданні Голова Держкомінформу України виступив з невеликою доповіддю стосовно порушеного питання, яку було опубліковано на сайті Держкомінформу.

Як йдеться у доповіді Івана Чижа, „виконавча гілка влади може досить опосередковано впливати на роботу як друкованих, так і аудіовізуальних ЗМІ”. „Реєстрація ЗМІ має практично автоматичний характер, а ліцензування телерадіоорганізацій здійснюється Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення – позавідомчим, контролюючим органом, який не підпорядкований Кабміну. – сказав І.Чиж. - Переважна частина засобів масової інформації не належить державі. Зокрема, лише 3,8% телерадіоорганізацій мають державну форму власності. Отже, прямий тиск держави на недержавні організації в принципі неможливий. Не здійснюється тиск і щодо державних каналів, має місце лише фінансування окремих медійних проектів - так званого державного замовлення, в якому зацікавлена держава, що є європейським підходом до справи”.

”Варто звернути увагу, - йшлося у виступі Івана Чижа, - що підвалини функціонування національного інформаційного середовища закладалися ще в перші роки незалежності України. Вважаю, вже тоді було обрано правильний шлях.

Нагадаю, до основних завдань системи державного телерадіомовлення належать:

- оперативне інформування телеглядачів і радіослухачів про суспільно-політичні та інші події в Україні й за кордоном;

- розповсюдження офіційних повідомлень, роз’яснення рішень органів законодавчої, виконавчої та судової влади;

- виробництво та трансляція некомерційних соціально необхідних (освітніх, культурологічних, науково-пізнавальних, екологічних та інших) передач, програм для дітей та юнацтва, спрямованих на утвердження здорового способу життя, виховання патріотизму та моральності;

- оприлюднення під час виборів передвиборних програм кандидатів на посади: Президента України, народних депутатів Україні, міських голів тощо;

- оповіщення населення про надзвичайні події і ситуації, що становлять загрозу життю чи здоров’ю населення;

- підготовка разом з Міністерством оборони України і трансляція в особливий період окремих передач.

Як бачимо, комплекс завдань, яким опікується державний сектор телерадіоіндустрії, не належить до комерційно привабливих.

Проблема полягає в тому, що інформаційна сфера має подвійну природу: з одного боку, це діяльність у духовній сфері, яка є самодостатньою і не має на меті отримання прибутку, з іншого – це один із видів бізнесу.

Цього року ситуація загострилася ще більше. Бюджетних коштів на виробництво телерадіопрограм виділено на 31% менше, ніж передбачалося в минулому році, а на трансляцію програм – на 55% менше. Аби система не зупинилася, виникає необхідність шукати інші джерела фінансування, а саме: збільшувати комерційну складову інформаційної діяльності, що не повною мірою відповідає інтересам суспільства. Адже в інформаційному просторі й так забагато зайвої комерціалізації телерадіоефіру. Конфлікт між прагненням створювати некомерційне телерадіомовлення та наявними фінансовими можливостями щодо його створення буде домінуючим фактором, який впливає на формування державного замовлення цього року.

На жаль, чинне законодавство України ще має деякі прогалини. Так, до цього часу відсутній стратегічний документ, який визначав би розвиток інформаційної галузі України – Концепція національної інформаційної політики.

Нині проект цього документа, розроблений виконавчою владою, проходить процедуру погодження, ми сподіваємося на його подальше прийняття Верховною Радою України у вигляді закону.

Головна мета Концепції – сприяння встановленню правових норм щодо забезпечення свободи слова, реалізації права на інформацію, з одного боку, і на поширення інформації та захист інформаційних ресурсів в інтересах гарантування інформаційної безпеки, з другого. Зважаючи на те, що чинне законодавство України з питань інформаційної сфери вже зараз є дуже об’ємним, для його кодифікації у відповідності з європейськими нормами нами планується розроблення і законодавче забезпечення Інформаційного кодексу України.

З метою усунення зайвих перешкод у надходженні інвестицій в Україну і наближення до норм відкритого інформаційного суспільства виконавчою владою запропоновано зміни до законів України “Про інформаційні агентства” і “Про телебачення і радіомовлення” щодо зняття 30-відсоткового обмеження іноземного капіталу в статутному фонді інформаційних агентств і телерадіоорганізацій.

Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” не досить дієво захищає засоби масової інформації і права журналістів. Аби встановити заслін проявам утиску прав журналістів на свободу слова, доцільно було б передбачити відповідальність засновників ЗМІ, інших впливових осіб за обмеження прав журналістів. Нині вона регламентується лише для посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування (стаття 19 абз.2 Закону України “Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів”).

Окремого розгляду потребує питання щодо системи суспільного мовлення. На мою думку, ця форма мовлення варта того, щоб усебічно обговорити в суспільстві необхідність її прийняття. Адже гарантом успіху системи суспільного мовлення є створення незалежного як від влади, так і від рекламодавців джерела існування, а саме: добровільний регулярний внесок громадян і юридичних осіб на потреби суспільного мовлення.

Зважаючи на економічні реалії, в Україні поки що немає всього комплексу належних умов для успішного існування суспільного мовлення, а форсування процесу може призвести до протилежних бажаним результатам наслідків. Громадяни України сприймуть необхідність сплати внесків, як чергове здирництво, що не сприятиме авторитету ні влади, ні новоствореної інституції. Існування ж системи суспільного мовлення України на закордонні гранти, як це іноді пропонують зацікавлені особи, не відповідатиме статусу, цілям і завданням справді суспільного телерадіомовлення. Отже, готовність створення системи суспільного телерадіомовлення має визріти в самому суспільстві, а на це потрібен час.

Значною мірою проблеми інформаційної галузі зумовлені економічними реаліями. Головною умовою розвитку будь-якої галузі в ринкових умовах є наявність та заохочення конкуренції, недопущення монополізації ринків у сфері інформаційної діяльності, зокрема в рекламній. Інформаційна сфера в Україні на сьогодні ще не є самодостатньою, тобто не може існувати на зароблений прибуток, обмежує свободу журналістів, а декого з них орієнтує на обслуговування політичних інтересів тих, хто здатний платити. І як знати, можливо, саме з цим явищем пов’язані деякі злочини проти журналістів.

Підсумовуючи все сказане, маю констатувати, що, незважаючи на існуючі проблеми, інформаційна свобода в Україні розвивається досить успішно. Загострення питання (іноді й штучне) щодо свободи слова викликає гучний міжнародний резонанс у негативному контексті. Імідж держави страждає. Падіння ж авторитету гальмує інтеграційні процеси. Навряд чи нас може задовольнити становище країни не другого, а навіть третього Єатунку. Ознаки такого ставлення до нас у світі простежуються. За цих умов особливого значення набуває саме вдосконалення чинного законодавства в інформаційній сфері України”.