У середині-кінці грудня 2013 року в інформаційному просторі відбувалася гаряча фаза відкритої конфронтації, коли на головних телеканалах Росії відверто розпалювалася ненависть до всього українського.

У 2014 році, коли російська агресія ввійшла в гостру стадію, почав свою роботу Інформаційно-аналітичний центр при Раді національної безпеки і оборони України. Складався він з кількох людей, завданням яких було формування щоденного інформаційного порядку денного про хід антитерористичної операції.

Представники близько 14–15 відомств збиралися щодня вранці в одному приміщенні й обговорювали меседжі, які в цей день повинен був дати спікер по антитерористичній операції. Ця практика була досить ефективною, адже дозволяла синхронізувати позиції. Умовно кажучи, наприклад, прикордонники обговорювали з безпековцями та Держслужбою з надзвичайних ситуацій, яким чином те чи інше питання подати в медіа. Наприклад, перетин лінії зіткнення — яким чином біженці можуть переїхати із зони конфлікту в Луганській та Донецькій області на безпечну територію під контролем українського уряду.

Коли після підписання Коаліційної угоди почалося обговорення директивних документів (наприклад, Доктрини інформаційної безпеки), стало зрозуміло, що органи сектору національної безпеки не можуть за своїм функціоналом виконувати завдання, які б надали нам перевагу в інформаційному просторі.

Для переважання в інфосфері, контент, який споживає кожен громадянин України, більш ніж наполовину повинен бути проукраїнським. Людина вмикає ввечері телевізор, дивиться дві години новини або інші передачі. Наше завдання в тому, щоб протягом цього часу 60–70% інформаційного наповнення мало проукраїнську позицію. Тоді, згідно з так званою «теоремою Томаса», концепцією «інформаційної бульбашки» та багатьма іншими законами психології і соціології, споживач інформації формуватиме навколо себе проукраїнську реальність. У цьому полягає інформаційний аспект національної безпеки держави.

Та неможливо уявити собі, щоб Служба безпеки України, РНБО, Міноборони чи будь-який інший з державних органів створювали чи просували необхідний медійний продукт. Проте, одна з функцій інформаційної політики — виражати позицію держави й уповноважених органів, формуючи інфопростір за допомогою зрозумілих і доступних громадянам меседжів. Це конструктивна функція, яка сектору національної безпеки не підвладна, через те, що його основним інструментом є державний примус, заборони, санкції і таке інше.

Таке розуміння функцій і завдань лягло в основу створення Міністерства інформаційної політики. Є функція інформаційної безпеки, але вона не полягає тільки в роботі органів безпеки. Сектор безпеки не може реалізувати концепцію resilience (стійкості), тому що, грубо кажучи, його завдання — стіни та вежі з кулеметами для захисту. Це необхідно, щоб захистити державу, але не в інформаційному просторі.

Таке бачення і стало основою еволюції функції інформаційної безпеки до інформаційної політики.

Розуміння інформаційної безпеки

У класичній теорії безпекою є захищеність від загроз. У західному співтоваристві «інформаційна безпека» розуміється абсолютно інакше, ніж в Україні, й асоціюється з кібербезпекою. Наприклад, нова Військова доктрина Пентагону ввела поняття «П’яте поле бою» (5th Battlefield) стосовно до кіберпростору. Перші чотири — це земля, вода, повітря та космос. Безумовно, «кібербезпека» є інтегральною частиною цієї сфери. Однак український досвід показав, що дійсно страшними загрозами національній безпеці є чутки, листівки, друкована псевдо-преса, яка створюється за рахунок агресора, а потім масово та безкоштовно розповсюджується серед населення. Такі методи майже не мають нічого спільного з кіберпростором. Саме тому ми ведемо мову більше про «Шосте поле бою», яким є свідомість людини, її критичне ставлення до навколишнього медійного, інформаційного та психологічно-емоційного середовища.

Це важлива відмінність між українською та західною концепціями. Для інформаційного простору, в якому існують громадяни України, безпека — це такий стан, який характеризується невразливістю до шкідливих меседжів, що розповсюджує та просуває ворог.

Порівнюючи з кіберпростором, можна провести аналогію з операційною системою комп’ютера, що постійно оновлюється, захищена антивірусом і не містить вразливостей для зловмисників. Чим більше уваги та ресурсів приділяється «профілактиці», обслуговуванню й адмініструванню комп’ютера, тим менша вірогідність, що його буде заражено шкідливим вірусом.

Таке розуміння інформаційної безпеки прописане в концептуальному документі — Доктрині інформаційної безпеки України. У першу чергу, безпека — це не заборона або блокування контенту, а створення такого «українського бренду» для громадян, який їх задовольняє, представляючи бажану для них картину сьогодення та майбутнього. Цьому є досить просте пояснення.

Людина живе в інформаційній бульбашці, за певну кількість часу отримуючи обмежену кількість інформації. У цій інформаційній бульбашці проукраїнська позиція повинна превалювати. Що таке проукраїнська позиція? Це не правовий термін, його неможливо визначити з точки зору права. Але у сфері медіа окреслити його досить просто.

Наприклад, дискусії навколо питання про федералізацію Українине мають ознак правопорушення. Будь-яка людина може підняти цю тему та реалізувати таким чином свою свободу слова. Але в ситуації, що склалася в Україні, це питання становить загрозу національній безпеці, адже буде інспірувати сепаратистські настрої, допомагати російській стороні впливати на регіони, а проросійським силам — займати переважну позицію в інформаційному просторі. Тому тема федералізації є токсичною для українських громадян.

Неможливо заборонити дискусії про федеративний устрій, тому що немає жодного юридичного обґрунтування. Але можливо відкрито заявити, що ця тема є загрозою для національної безпеки.

Інформаційні загрози

У теорії національної безпеки, загрозою є комплекс аспектів, які впливають на оперативну обстановку та заважають досягненню стратегічних цілей, які поставлені перед державою. Наприклад, умовна модель майбутнього України може виражатися різними тезами, зокрема, тезою про необхідність європейської та євроатлантичної інтеграції. Цю позицію поділяють підтримувані народом політичні партії; Президент, як глава держави обраний громадянами України; представники Уряду України, призначені Парламентом. Отже, це є демократично створеною моделлю нашого бажаного майбутнього.

Російська теза полягає ж у тому, що Україні варто вступати в Митний союз із Росією й інтегруватися в Євразію та не прагнути в ЄС, адже західні цінності загнивають, а керують усім геї та педофіли. Такий наратив направлений на дискредитацію державної політики та становить загрозу для стратегічного рішення України, яке було прийняте з дотриманням усіх принципів демократичного та незалежного суспільства.

Питання загроз національним інтересам має безліч нюансів.

По-перше, не завжди можна підвести юридичне обґрунтуваннядля такого підходу до інформаційної безпеки. Твердження, що слід спочатку законодавчо описати всі загрози, а потім з ними боротися, сигналізує про відсутність розуміння суті теорії та практики інформаційної та гібридної війни. Аргументувати кожну загрозу з правової точки зору, щоб передати функції протидії їм органам безпеки та правопорядку, неможливо.

По-друге, сприйняття загроз носить емпіричний характер. Наприклад, громадянське суспільство формулює свої тези, які, з його точки зору, приведуть до бажаного ідеального майбутнього. Серед іншого, в інформаційному просторі України шириться інформація про те, що «країна не змінюється через низький темп реформ і корупцію, а всі досягнення Революції Гідності є нівельованими та забутими».

Звісно, заборонити представникам громадськості робити подібні заяви неможливо, адже плюралізм думок є запорукою демократичності. Великою помилкою є зарахування цих людей до «агентів Кремля» заочно. Адже саме такі гострі дискусійні тези роблять нас відмінними від «кремлівського феодального ладу».

Проте, подекуди масоване розповсюдження такого меседжу та його потужна ресурсна підтримка з боку іноземних донорів (не виключаючи навіть російських) несе в собі також і загрозу для успішної реалізації інформаційної політики України, оскільки іноді має ті ж самі забарвлення, що й проросійські наративи.

Саме тому визначення загроз найчастіше носить емпіричний та політичний характер, якому неможливо дати юридичне обґрунтування. Російська сторона дуже часто користується чутливістю цієї проблематики, тому Україні ще довго доведеться жити в цій системі координат.

Доктрина інформаційної безпеки України

На цьому тлі Доктрина інформаційної безпеки України стала, більшою мірою, візіонерським документом, що не містить норм прямої дії. Хоча деякі положення не є ідеальними через інклюзивний процес створення, документ вийшов достатньо якісним. У його написанні взяли участь і громадські активісти, і не пов’язані з державою експерти, і представники сектора органів безпеки, і спеціалісти комерційного сегменту сфери комунікацій.

Необхідно зазначити, що співробітники органів безпеки мають своє розуміння картини світу, яке відповідає їх завданням. Грубо кажучи, якщо в людини є молоток, то все навколо для неї — цвяхи. Головною функцією органів безпеки та правоохоронних органів є захист. Наше ж завдання при написанні Доктрини полягало в тому, щоб зробити документ проактивним, а не побудувати стіну із заборон.

Наприклад, механізм реалізації цього документа передбачає, що Міністерство інформаційної політики як суб’єкт забезпечення інформаційної безпеки зобов’язане займатися створенням і координацією системи стратегічних комунікацій у сфері центральних органів виконавчої влади. Завдання складне й, водночас, просте та прозоре. Та документів, процедур, інструкцій та регламентів, що імплементують цю задачу, на жаль, не вистачає.

Також у Доктрині прописана одна дискусійна функція — моніторинг і вилучення з інформаційного простору України інформації, яка суперечить законодавству. Хоча відповідно до ст. 11 Хартії основних прав Європейського Союзу, кожна людина має право на вираження власних поглядів, на практиці це право має межі.

Згідно з міжнародним правом і українським законодавством, не можна поширювати інформацію, яка інспірує ненависть, расову та релігійну нетерпимість, а також інформацію, яка містить заклики до неправових змін конституційного ладу та територіальної цілісності держави. Деякі правлячі режими використовують ці норми, щоб створити важелі впливу на суспільство. Проте, за відсутності таких положень, неможливо було б говорити про незалежність держави. Саме тому свобода слова не безмежна.

Як приймаються рішення

Часто обставини та події не дозволяють дотримуватися традиційних управлінських процесів у здійсненні інформаційної політики. Хоча говорити про системність поки не виходить, робота, яка стосується нормотворчої діяльності, є максимально інклюзивною. Громадська й експертна рада МІП запрошується до обговорення законодавчих ініціатив. Теза, яку Міністерство хоче просунути як складову державної політики, озвучується лише після дискусії та синхронізації з усіма стейкхолдерами.

Ці ж принципи є керівними і в процесі координації з іншими відомствами. В інформаційній сфері дуже потрібні інструменти горизонтального менеджменту. Наприклад, узгодження позицій з правоохоронними органами й органами безпеки, які займаються відстеженням інформаційних операцій проти України та протидією їм.

У Міністерстві інформаційної політики нетривіальний підхід до ініціатив з інфобезпеки. Наприклад, у вузьких експертних напрямах, рішення приймають особи, які найбільш обізнані в ситуації. У тому числі, радники, які представляють експертну позицію щодо формування системи стратегічних комунікацій. У більш важливих і стратегічних напрямках рішення приймає Міністр. Крім того, дуже важливою є регулярна синхронізація різних поглядів і розумінь, яка досягається регулярними зустрічами та нарадами.

Скільки часу займає прийняття рішень

У 2015–2016 році показники швидкості реагування державних органів на кризи наводили сум. Нажаль, при вертикально інтегрованих управлінських процесах державних органів, комунікаційно-інформаційна реакція на кризи з’являлася протягом 6–8 робочих годин, що, звісно, нікого не влаштовувало.

27 червня 2017 року відбулася масштабна кібератака на державні інституції. Деякі органи взагалі не виходили з офіційними заявами першу добу. В умовах горизонтальних зв’язків, реагування на таку ситуацію можливе протягом двох з половиною — трьох годин (в ідеалі 60–70 хвилин).

Не ідеальне рішення

Кризові ситуації вимагають миттєвого реагування, інституційний механізм для якого не вибудований. Ефір на популярному телеканалі нереально влаштувати за допомогою телефонного дзвінка, а організація брифінгу чи прес-конференції — це вже занадто довго, в порівнянні зі швидкістю поширення інформації. Тому доводиться удаватися до альтернативних рішень.

Наприклад, використовуючи особисті контакти з колегами в інших відомствах, я намагаюся отримати різні експертні думки. Потім, використовуючи свій профіль на Facebook, намагаюся заявляти про свою позицію. Це не ідеальне рішення, адже має бути дотриманий якийсь формальний процес — щоб озвучена позиція була позицією держави, а не якимось дописом у соцмережі, котрі часто, як ми бачимо з досвіду західних країн, мають негативний фідбек.

Але епоха соціальних медіа, нажаль, диктує інші закони, тож доводиться використовувати власну сторінку в мережі, щоб озвучити позицію, знаючи, що ЗМІ будуть використовувати цю інформацію. Варто намагатися донести свою точку зору в неформальному ключі, як повідомлення для свого друга, а не сухою офіційною мовою. Хоча це зламана схема, що не відображає офіційної позиції Міністерства чи держави, в моєму випадку вона працює, оскільки забезпечує оперативність вирішення питання.

Один з аспектів теорії розвідувальної діяльності, яка багато в чому стала основою для гібридної війни, говорить про те, що головним ворогом людини, яка приймає рішення, є невизначеність. Будь-які кроки ворога або погіршення оперативної ситуації не мають такого руйнівного впливу на твою стратегію як невизначеність, що не тільки заважає реалізації планів, але й здійснює руйнівний психологічний вплив.

Комунікації на державному рівні є саме тим інструментом, який спрямований на боротьбу з невизначеністю. Особливо, коли питання невизначеності стосуються великих аудиторій. Однак, необхідно визнати, що стан невизначеності поволі перетворюється на «new normal» для нашого світу.

Саме гібридна війна призвела до таких змін і було б наївно очікувати, що коли-небудь ми повернемося до попереднього стану. Щоб дізнатися, як протистояти невизначеності, читайте мою попередню статтю.