Ні, українські правозахисники й медійні організації не відреагували на указ Президента від 15 травня 2017 року про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів, яким заблоковано доступ до російських соцмереж «Вконтакте», «Одноклассники» та низки сайтів, гучними заявами про наступ на свободу інтернету, вираження поглядів та свободу слова. Були досить обережні коментарі в журналістських матеріалах і публічних дискусіях.

Зокрема, в інтерв'ю «Детектору медіа» експерти вживали обережні слова «не впевнена», «м'яко кажучи», «перехідний період», «маю сумніви». Про те, що указ не відповідає усталеним стандартам свободи вираження поглядів, заявило кілька медіаюристів у Фейсбуку. Координатор проектів Freedom House Зорян Кісь зауважив, що це є «порушенням права на доступ до інформації, права на самовираження», а Андрій Пазюк із організації «Партнери цифрового захисту» здійснив правовий аналіз, у якому вказав на незаконність указу.

Так, цей указ став першим кроком у наступі на свободу інтернету в Україні. Заявка була серйозна. А реакція правозахисного середовища виявилася досить толерантною до обмежень. Тому подальші дії цілком очікувано були жорсткішими. Так, у липні 2017 року активізувалися парламентарі із законопроектами про блокування сайтів без рішення суду та встановлення спецобладнання в інтернет-провайдерів. Тут уже реакція правозахисників і медійних організацій не забарилася. Навіть офіс Уповноваженого з прав людини виступив разом із правозахисниками проти законопроектів. Однак слова керівництва силового блоку, та й самого Президента про те, що блокування інтернету потрібне заради національної безпеки, вселяють занепокоєння, що обмеження посилюватимуться й далі. Обґрунтування — захист національних інтересів, кіберпростору, санкції.

Тим часом провайдери почали слухняно блокувати доступ до соцмереж і сайтів. Так само користувачі слухняно користуються засобами обходу блокування.

Чому свобода інтернету така важлива? І що це взагалі таке? Чому таке обмеження свободи інтернету є небезпечним? Якою є міжнародна практика? Про це — в довідці від Ініціативи із захисту медіаправа Media Legal Defense Initiative, переклад якої ми вам пропонуємо.

Право свободи вираження поглядів, відповідно до міжнародного законодавства

Право свободи вираження поглядів у міжнародному праві гарантується Загальною декларацією про права людини (ЗДПЛ) та Міжнародною конвенцією про громадянські та політичні права (МКГПП). Стаття 19 МКГПП визначає, що право свободи вираження поглядів включає право шукати, отримувати й передавати інформацію та ідеї будь-якими засобами незалежно від кордонів. У межах Африканського союзу право свободи вираження поглядів гарантується статтею 9 Африканської хартії про права людини і громадян (Африканська хартія). Вона визначає, що право включає свободу отримувати, виражати й поширювати погляди та інформацію.

Відповідно до статті 19 (3) МКГПП і статей 9 і 27 Африканської хартії, обмеження права свободи вираження поглядів може бути припустимим виключно у випадках, коли це (а) передбачено законом, (б) служить законним інтересами і (в) є необхідним у демократичному суспільстві. Якщо обмеження, введені державою, не відповідають хоча б одному з цих кумулятивних критеріїв, це буде вважатися порушенням права свободи вираження поглядів.

Першим критерієм є те, що обмеження може бути передбачене законом, тобто застосовуватись у відповідності до закону, який (а) є доступним для громадськості, (б) сформульованим достатньо чітко, щоби громадянин міг відповідно поводитися, і (в) надає адекватний захист від неконтрольованих дій з обмеження свободи вираження поглядів тими, хто залучений до виконання цього обмеження.

Другий критерій передбачає, що обмеження свободи вираження поглядів застосовується виключно з метою, яка міститься у статті 19(3) МКГПП і статті 27(2) Африканської хартії. Відповідно до статті 19(3) МКГПП, обмеження свободи вираження поглядів може бути застосоване тільки з метою захисту прав і репутації інших або для захисту національної безпеки, громадського порядку, громадського здоров'я та суспільної моралі. Стаття 27(2) Африканської хартії, з іншого боку, передбачає, що право свободи вираження поглядів може бути обмежено виключно задля захисту прав інших, колективної безпеки, моральності і спільного інтересу.

Останній критерій стосується того, що обмеження права свободи вираження поглядів може бути «необхідним у демократичному суспільстві». Він передбачає, що таке обмеження має бути чітко необхідним для досягнення законної цілі, яке є пропорційним до захищених інтересів. Цей обов'язковий тест передбачає, що обмеження є останнім інструментом поміж інших, завдяки яким можна досягнути поставленої мети.

Африканська комісія під час розгляду справи «Адвокатів за права людини» та Асоціації газет Зімбабве проти Зімбабве визначили три основні запитання, які дозволяють зрозуміти, чи пропорційним є обмеження, відповідно до статті 19 (2) МКГПП та статті 9 Африканської хартії:

Чи були достатні причини, які виправдовують такі дії?

Чи існувала менш обмежувальна альтернатива?

Чи прийняття рішення відбувалось відповідно до процедури?

Чи були запобіжники проти зловживання обмеженню?

Чи обмеження нівелює суть прав, які гарантуються Хартією?

Фундаментальна важливість свободи інтернету від обмежень

Інтернет надає громадянам засоби комунікації, поширення, отримання та пошуку інформації, ідей миттєво, глобально і за відносно низьку ціну. Він надав голос мільярдам людей у всьому світі. Ці фактори посприяли тому, що інтернет став одним із основних і першочергових засобів для громадян для вираження поглядів. У справі газети «Таймз» проти Великої Британії Європейський суд з прав людини визнав вирішальну роль інтернету в реалізації права свободи вираження поглядів. «У світлі доступності і здатності зберігати та комунікувати велику обсяги інформації, інтернет відіграє важливу роль в покращенні доступу громадян до новин і полегшенні поширення інформації в цілому», — ідеться в рішенні.

Велика палата Європейського суду з прав людини у справі Делфі проти Естонії зауважила, що користувацька активність, яка нині спостерігається в інтернеті, «забезпечує безпрецедентну платформу для реалізації свободи вираження поглядів».

Це також було визнано в національних судах у різних країнах світу. До прикладу, Верховний суд Канади описав здатність інтернету до поширення інформації як «одну з величних інновацій інформаційної епохи» і зауважив, що «його використання має бути спрощеним, а не з перешкодами».

Верховний суд Філіппін описав здатність інтернету забезпечити «мільйони і мільярди людей одночасним і постійним індивідуальним доступом та користуванням» є «благом для задоволення потреб нинішнього покоління в інформації та можливостей для комунікації». Цінність інтернету як посередника між громадянами і є реалізацією права свободи вираження поглядів особливо переконливо викладено в часто цитованому пункті рішення пенсильванського суду у справі ACLU проти Рено:

«Не є перебільшенням висновок, що інтернет досягнув і продовжує досягати найбільш активного ринку масових висловлювань, яких ще не бачили ця країна й навіть світ. [...] Окремі громадяни з обмеженими можливостями можуть говорити зі всесвітньою аудиторією про питання, що їх хвилюють».

Оскільки інтернет є унікальним цінним засобом, завдяки якому громадяни можуть реалізувати своє право свободи вираження поглядів, будь-яке втручання в громадянські права шукати, отримувати і поширювати інформацію, ідеї через інтернет впливатиме на право свободи вираження поглядів, відповідно до статті 19(2) МКГПП та статті 9 Африканської хартії. Як було помічено комітетом з прав людини ООН, стаття 19(2) МКГПП чітко визначає, що вона захищає як вираження, які йдуть від громадянина, так і засоби, використані для їх поширення, що обов'язково включає «електронні та інтернет-засоби вираження».

Цінність надання доступу до інтернету, вільного від втручання посередників, була широко визнана міжнародними інституціями та експертами. До прикладу, в 2012 році Рада з питань прав людини ООН визнала, що «відкрита та глобальна природа інтернету є рушійною силою у прискоренні прогресу через розвиток у різних формах», що включає також «розвиток медіа, інформаційних і комунікаційних можливостей». Спеціальний репортер ООН у Промоції та Захисті прав на свободу думки та вираження поглядів стверджував, що:

«Значно розширюючи можливості окремих осіб насолоджуватися правом на свободу думки та вираження поглядів, що “уможливлює” інші права людини, інтернет сприяє економічному, соціальному та політичному розвитку та сприяє прогресу людства в цілому».

Комісія ООН з питань науки і техніки для розвитку розширила деякі економічні, соціальні та політичні переваги й вигоди, які можуть виникнути завдяки наданню громадянам доступу до інтернету.

По-перше, доступ до інтернету створює можливості для економічного розвитку шляхом створення онлайн-послуг, підприємств і програм, які одночасно створюють робочі місця. Нещодавнє дослідження Центру інноваційних технологій в Інституті Брукінгса продемонструвало економічні вигоди, які випливають із доступу до інтернету, підкреслюючи значну економічну значущість для країни, коли відбувається зрив доступу її громадян до інтернету, онлайн-послуг та програм, що їх користувач може завантажити на свій мобільний пристрій (програми). Крім того, в дослідженні розглянуто блокування інтернет-служб в Уганді в лютому і травні 2016 року й надано висновок, що Уганда втратила щонайменше 2 млн 160 тис. 617 доларів США у ВВП у зв'язку з цим блокуванням. У Марокко 182-денна блокування безкоштовних або дешевих голосових дзвінків через Skype, Viber, Tango, WhatsApp і Facebook Messenger завдало економічних збитків на суму 320 мільйонів доларів США. Зовсім недавно чотири тижні блокування доступу Камеруну до інтернет-послуг у двох англомовних регіонах в 2017 році коштувало бізнесу країни понад 1,39 млн доларів США.

По-друге, доступ до інтернету покращує освіту, адже інтернет надає платформу для обміну інформацією й навчанням від інших.

По-третє, інтернет може дати користь і системі охорони здоров'я, адже надає людям, особливо в сільській місцевості, швидкий і прямий доступ для консультацій про базові питання щодо здоров'я.

По-четверте, інтернет надає переваги для культурного та соціального розвитку. До прикладу, митець має можливість охопити більше людей, а інші люди можуть знайти різноманітну інформацію та ідеї.

І, нарешті, доступ до інтернету може сприяти політичному залученню. Інтернет, особливо соціальні медіа, широко використовуються з інформаційною метою для поширення новин та подій. Вони також використовуються для дебатів, обміну ідей і думок, організації рухів, політичних реформ по всьому світу.

Дуже важливо для захисту права на свободу вираження поглядів, відповідно до статті 19 (2) МКГПП та статті 9 Африканської хартії, є те, що держави враховують ці переваги, вживаючи заходів, які можуть обмежувати або порушити доступ громадян до інтернету або його використання. Крім того, Комітет ООН з прав людини заявив, що «державам-учасницям слід вживати всіх необхідних заходів для сприяння незалежності [нових онлайнових] засобів масової інформації та забезпечення доступу окремих осіб до них». Таким чином, можна дійти висновку, що стаття 19 (2 ) МКГПП не лише вимагає від держави утримуватися від заходів, які могли б заважати незалежності інтернет-засобів масової інформації та доступу осіб до таких засобів масової інформації, але також ставить позитивні зобов'язання перед державами забезпечувати доступ громадян до інтернету та його вільного використання.

Попереднє обмеження свободи слова рідко виправдовується міжнародним законодавством

Заходи, застосовані державами, які фактично забороняють, обмежують громадян в користуванні своїм правом на свободу вираження поглядів, часто називають формами «попереднього обмеження». Акт обмеження або блокування доступу до інтернет-послуг та веб-сайтів є формами попереднього обмеження, оскільки обмежує користувачів інтернету самовиражені за допомогою цих служб та веб-сайтів, перш ніж власне саме вираження насправді відбулося. Відповідно до міжнародного законодавства про права людини, попереднє обмеження вираження поглядів рідко виправдовується як обмеження права на свободу вираження поглядів відповідно до статті 19 (2) МКГПП та частини 2 статті 27 Африканської хартії.

Оскільки попередні обмеження мають такий собі глибокий охолоджувальний ефект, вони можуть вплинути на реалізацію права на свободу вираження поглядів. МКГПП та Американська конвенція фактично передбачають абсолютну заборону попереднього обмеження свободи слова. Що стосується МКГПП, то попередні обмеження абсолютно заборонені відповідно до статті 19 МКГПП. Стаття 13 (2) Американської конвенції прямо забороняє будь-яку форму попереднього обмеження свободи слова, за винятком попередньої цензури «громадських розваг» із метою регулювання доступу до них для морального захисту дитинства та підліткового віку.

Органи, відповідальні за тлумачення Африканської хартії, а саме Африканська комісія та Африканський суд, ще не розтлумачили чітко, чи попереднє обмеження свободи слова абсолютно заборонене згідно зі статтею 9 Африканської хартії. Тим не менш, Африканська комісія прийняла рішення, згідно з якими «попередня цензура» завжди являтиме собою порушення статті 9 Африканської хартії. У справі «Проект Медіа-право та Конституційні права» проти Нігерії Африканська комісія розкритикувала систему регулювання медіа, яка «ефективно надає уряду повноваження забороняти публікацію будь-яких газети чи журналів на власний розсуд. Це викликає цензуру та серйозно загрожує правам громадян отримувати інформацію, які захищені Статтею 9 (1) [Африканської хартії]. Таким чином, було порушення статті 9 (1) [Африканської хартії]».

Водночас у тій же справі Африканська комісія зауважила, що «те, що законодавство Нігерії містить всі традиційні положення про можливість позову щодо наклепу, щоб окремі особи могли захищати себе у випадку, коли виникає потреба, для уряду заборона певної публікації є непропорційною та необґрунтованою. [...] Заборона [публікації] не може бути названа “в межах закон”, і є порушенням [Статті 9 (2) Африканської хартії]».

Спеціальний доповідач Африканської комісії з питань свободи слова та доступу до інформації (Спеціальний доповідач Африканської комісії) в контексті інтернету заявив, що «наявність фільтраційних систем, введених урядом або комерційним постачальником послуг і які не контролюються кінцевими користувачами, є формою попередньої цензури та не є виправданими як обмеження свободи вираження поглядів». Це твердження збігається з позицією, що попереднє обмеження завжди вважатиметься неприпустимим обмеженням права на свободу вираження поглядів відповідно до статті 9 Африканської хартії.

Незважаючи на те, що попереднє обмеження не є абсолютно забороненим правом на свободу вираження поглядів, як це визначено в Європейській конвенції з прав людини, Європейський суд зазначив, що «небезпека, яка властива попереднім обмеженням, є такою, що вимагає найбільш ретельного вивчення Європейським судом». Європейський суд зазначив, що ретельний контроль особливо необхідний, коли попереднє обмеження перешкоджає свободі преси, адже «новина є товаром, який швидко псується навіть коротка затримка з публікацією може позбавити його вартості та інтересу. Ця небезпека також стосується публікацій, відмінних від періодичних видань, що стосуються актуальної проблеми». Визначивши, чи є попереднє обмеження «необхідним у демократичному суспільстві», Європейський суд послідовно заявляв, що «потрібні правові рамки, що забезпечують як [ ] жорсткий контроль за сферою заборон, так і ефективний судовий нагляд, щоб запобігти будь-яким зловживанням владою».

Ці принципи застосовувалися у справі Урпер та інші проти Туреччини, де Європейський суд розглянув скаргу від власників, виконавчих директорів, головних редакторів, директорів новин і журналістів чотирьох газет, публікації яких були неодноразово зупинені, відповідно до Антитерористичного законодавства в Туреччині. Призупинення здійснювалося на підставі гіпотези про те, що ці особи, «провина» яких була встановлена без судового розгляду та у справі за фактами, повторять ті самі злочини в майбутньому. Європейський суд дійшов висновку, що «практика заборони майбутньої публікації цілих періодичних видань на основі [антитерористичного законодавства] виходила за межі будь-якого поняття “необхідних” обмежень в демократичному суспільстві і, замість цього, становила цензуру. Відповідно, тут було [порушення] [права на свободу вираження поглядів]».

З урахуванням вищесказаного, заходи з попереднього обмеження свободи слова рідко (якщо взагалі) є обґрунтованим обмеженням права на свободу вираження поглядів відповідно до статті 19 МПГПП та статті 9 Африканської хартії. Цьому сприяє також той факт, що національні суди у всьому світі, включаючи найвищі суди в Південній Африці, Канаді, Австралії, США, Ірландії та Сполученому Королівстві, визнали особливо суворий і різкий характер попередніх обмежень права на свободу вираження поглядів. Оскільки обмеження або блокування доступу до інтернет-послуг та веб-сайтів становлять форму попереднього обмеження, вони також рідко (якщо коли-небудь) стануть обґрунтованими обмеженнями прав.

Міжнародний, регіональні та місцеві суди

широко засудили обмеження інтернету та блокування веб-сайтів

Заходи, пов'язані з порушенням роботи інтернет-сервісів, блокування веб-сайтів та онлайн-вимикачі або «вимикання», були широко засуджені міжнародними, регіональними й національними судами та правозахисними організаціями. Зовсім нещодавно, у листопаді 2016 року, Африканська комісія прийняла резолюцію, в якій висловила свою стурбованість «розвитком практики держав-учасниць щодо перешкоджання або обмеження доступу до телекомунікаційних послуг, таких як інтернет, соціальні медіа та месенджерів, усе частіше під час виборів».

Таким чином Африканська комісія долучилася до Ради з прав людини Генеральної Асамблеї ООН, яка в червні 2016 року прийняла резолюцію, що закликала до заохочення, захисту й дотримання прав людини в інтернеті. Рада з прав людини заявила, що глибоко стурбована «заходами, спрямованими на те, щоб або навмисне запобігати, або порушувати право доступу, розповсюдження інформації в Інтернеті в порушення міжнародного права в галузі прав людини». Рада засудила «заходи, спрямовані на навмисне попередження або порушення доступу, розповсюдження інформації в інтернеті, що суперечить міжнародному праву в галузі прав людини, і закликає всі держави утримуватися від таких заходів та припинити їх практику».

Комітет з прав людини ООН визнав, що заходи, спрямовані на обмеження інтернету, блокування веб-сайтів, мають відповідати зобов'язанням, які взяли на себе держави, відповідно до статті 19 МКГПП: «Обмеження на роботу веб-сайтів, блогів або будь-якої іншої системи електронної або іншої інформаційної мережі, включаючи системи підтримки такої комунікації, такі як постачальники послуг інтернету або пошукові системи, можуть бути дозволені лише в тій мірі, в якій вони сумісні з [Стаття 19 (3) МКГПП]. Допустимі обмеження зазвичай повинні бути змістовними. Загальні заборони на експлуатацію певних об'єктів та систем несумісні з [Статтею 19 (3) МКГПП]. Також не узгоджується з [Стаття 19 (3) МКГПП], заборона розміщення на сайті або системах поширення інформації публікації матеріалів виключно на тій підставі, що вона може бути критичною для уряду або політичної соціальної системи, яку підтримує уряд».

У 2011 році Спеціальний доповідач ООН, Спеціальний доповідач Африканської комісії, Представник Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) зі свободи засобів масової інформації та Спеціальний доповідач Організації американських держав (ОАД) із питань свободи вираження поглядів зробили спільну заяву, що «обмеження доступу до інтернету, його частин, для всього населення чи сегментів населення (припинення роботи в інтернеті) ніколи не може бути виправданим, наприклад, на підставі громадського порядку або національної безпеки. Те ж саме стосується і гальмування, що накладаються на Інтернет або частини інтернету».

Вони також зауважують, що «обов'язкове блокування цілих веб-сайтів, IP-адрес, портів, мережевих протоколів або інших типів використання інтернету (наприклад, соціальні мережі) є екстремальним надзвичайним заходом — аналогічним забороні газети або мовлення. Це може бути виправданим лише відповідно до міжнародних стандартів, наприклад, коли існує необхідність для захисту дітей від сексуального насильства».

Фільтрування вмісту інтернету за допомогою використання «вбивства перемикачів» комунікацій (тобто закриття всіх частин систем зв'язку) та фізичного захоплення станцій мовлення є заходами, які ніколи не можуть бути виправдані відповідно до законодавства про права людини.

Спеціальний доповідач ООН висловив особливу занепокоєність із приводу виникнення тенденції тимчасового блокування інтернет-послуг, таких як блокування платформ соціальних мереж, запобігання доступу користувачів до інформації та розповсюдження інформації в найважливіших політичних моментах, таких як під час виборів, соціальних заворушень чи відзначення політичних чи історичних значних подій. Спеціальний доповідач ООН зазначив, що таке блокування часто порушує статтю 19 МКГПП, оскільки «специфічні умови, що виправдовують блокування, не встановлені законом або передбачені законом, але надто широкими та невизначеними способами, можуть спричинити ризик блокування контенту свавільно і надмірно».

Блокування не є підставою для досягнення цілей, зазначених у пункті 3 статті МКГПП, і списки блокування зазвичай зберігаються в таємниці, що ускладнює оцінку того, чи обмежується доступ до контенту на законних підставах.

Навіть там, де є законна мета, заходи блокування — непотрібний або непропорційний засіб  досягнення мети, оскільки вони часто не є достатньо прицільними й під них підпадає широкий спектр контенту, окрім того, що було визнано незаконним.

Контент часто блокували без втручання або можливості перегляду судових чи незалежних органів.

Європейський суд вже мав можливість розглянути питання щодо того, чи блокування доступу до веб-сайтів та онлайн-платформ може бути припустимим втручанням у право на свободу вираження поглядів у рамках Європейської конвенції. У справі «Їлдирим проти Туреччини» Європейський суд отримав скаргу стосовно заходів, спрямованих на блокування доступу з Туреччини до сервісу Google Sites — інструменту для створення веб-сайтів, який дає користувачам можливість створювати власні веб-сайти. Цей захід був передбачений рішенням суду у кримінальному провадженні, згідно з яким певна веб-сторінка мала бути заблокована. Однак адміністративний орган, відповідальний за виконання судового рішення, під час виконання рішення запросив блокування доступу до всіх без винятку веб-сайтів на Google Sites, і ця вимога згодом була підтримана національними судами. Результатом цього стало те, що заявник, не будучи суб'єктом або учасником вищезазначеного кримінального провадження, не мав змоги отримати доступ до свого веб-сайту на платформі Google Sites.

У своєму рішенні Європейський суд, застосувавши трискладовий тест, що міститься у пунктах 6–8, визначив, що такий захід був попереднім обмеженням і що його застосування не було «передбачено законом». Європейський суд зазначив, що закон надає широкі повноваження адміністративному органу при виконанні рішення щодо блокування, яке спочатку приймається судом щодо певного сайту (наприклад, він може вимагати розширення сфери застосування блокування, включивши веб-сайти та домени, які не є предметом розслідування у кримінальній справі, без обґрунтування реальної потреби в масовому блокуванні). Крім того, Європейський суд розкритикував національні суди за розгляд подань на блокування доступу до сервісу Google Sites без вивчення можливості застосування заходів меншого масштабу для забезпечення блокування доступу до конкретних сайтів або контенту. Європейський суд також засудив помилку національних судів, яка полягала у неврахуванні того, що застосування заходу, який унеможливлює доступ до значного обсягу інформації, суттєво обмежує права користувачів інтернету та має значні «побічні ефекти». Європейський суд доходить висновку, що «застосування цього заходу спричинило свавільні наслідки і не можна було стверджувати, що він був спрямований виключно на блокування доступу до веб-сайту з невідповідним вмістом, оскільки було заблоковано доступ до всіх сайтів, розміщених на сервісі Google Sites. Крім того, процедури судової перевірки, що стосуються блокування сайтів, є недостатніми для задоволення критеріїв уникнення зловживань, оскільки національне законодавство не передбачає жодних гарантій забезпечення того, що рішення про блокування певного сайту не стало засобом блокування доступу загалом».

Європейський суд також дійшов висновку, що положення закону, згідно з якими було прийнято рішення, не містять передбачуваності, яка повинна бути врахована в законодавчих актах, і не забезпечили заявнику певного ступеню захисту від довільного втручання, на який він мав право відповідно до норм законодавства, що діють у демократичному суспільстві. Отже, рішення щодо блокування порушує право заявника на свободу вираження поглядів у рамках Європейської конвенції.

Європейський суд також застосував аргументацію зі справи «Їлдирим проти Туреччини» до справи «Дженгіз та інші проти Туреччини», яка стосується постанови суду, що блокувала доступ до YouTube у Туреччині на тій підставі, що десять відеороликів, розміщених на сайті, порушували закони. Європейський суд дійшов висновку, що було порушено право на свободу вираження поглядів, оскільки блокування YouTube не було «передбачено законом». Він зазначив, що відповідний закон не дозволяє повністю блокувати доступ до веб-сайту через вміст однієї з веб-сторінок. Європейський суд також зазначив, що органи влади мали враховувати той факт, що захід, який блокує доступ до великої кількості інформації, значною мірою зачіпає права користувачів інтернету й має значні «побічні ефекти». Відповідно, було встановлено порушення права на свободу вираження поглядів.

У Туреччині адміністративний орган, відповідальний за регулювання інтернет-контенту, був розкритикований за заходи, що призвели до блокування доступу громадськості до Twitter, Facebook та YouTube. Турецька Рада преси — орган, відповідальний за саморегуляцію преси, зазначила, що «так само як нелогічним і нераціональним є закривати цілу бібліотеку через те, що вона містить кілька “заборонених книжок”, безглуздо забороняти доступ до соціальних мереж, що містять мільярди корисних документів та інформацію для всього турецького народу лише тому, що там є якийсь невідповідний контент».

У 2014 році Конституційний суд Туреччини встановив, що блокування YouTube і Twitter порушує конституційне право на свободу вираження поглядів. У своїх рішеннях суд підкреслив важливість використання інтернету для здійснення права на свободу вираження поглядів і встановив, що здійснення заходів із блокування не передбачено законом. У Бразилії та Мексиці відповідні верховні суди визнали, що блокування доступу до онлайн-послуг є порушенням права на свободу вираження поглядів, оскільки такі заходи не є належно пропорційні та необхідні.

Французька конституційна рада встановила, що з огляду на право на свободу вираження поглядів, законодавчий орган не може надавати повноваження адміністративному органу обмежувати або забороняти доступ до інтернету з метою захисту авторських або суміжних прав. Французька Конституційна Рада дійшла висновку, що обмеження доступу громадськості до послуг онлайн-комунікації може здійснюватися лише за рішенням суду після справедливого судового розгляду та має бути пропорційним.

Висновок

У світлі порівняльного та міжнародного права, викладеного вище, під час розгляду питань права на свободу вираження поглядів суди повинні брати до уваги певні правові принципи та їх правозастосування під час обмеження різних засобів спілкування через інтернет.

Наприклад, унікальна ціннісна роль, яку інтернет відіграє у здійсненні права на свободу вираження поглядів, визнана на міжнародному рівні і є важливим фактором при розгляді необхідності заборони або обмеження доступу до інтернету чи онлайн-сервісів. Крім того, акт порушення або блокування доступу до інтернет-послуг та веб-сайтів набуває форми попереднього обмеження, що рідко є виправданим обмеженням права на свободу вираження поглядів із погляду міжнародного права.

Протягом останніх років міжнародні, регіональні й місцеві суди та правозахисні інституції виявили, що заходи, які перешкоджають доступу до інтернет-послуг, блокування веб-сайтів, онлайн-блокувальники або «вимикачі», є несумісними з правом на свободу вираження поглядів. Ці висновки базуються насамперед на тій підставі, що такі заходи не передбачені законом або є непотрібним та непропорційним засобом досягнення законної мети.

Текст надано Ініціативою з захисту медіа-права (Media Legal Defense Initiative), оригінал за посиланням. Переклад здійснено Надією Бабинською (Вірною) за згоди MLDI. Будь-які неточності або помилки не є відповідальністю MLDI.

Фото: themonitordaily.com