Дмитро Гнап, репортер-розслідувач на Громадському ТБ, дає інтерв’ю іншому телевізійному каналу щодо історії з заможним водієм, якого не звинуватять за вбивство після збиття та вбивства пішохода в Києві. (Фото зроблено Шеріл Л. Рід)

Наступного ранку після того, як журналіст Павло Шеремет був підірваний у своїй машині в Києві 20 липня минулого року, експерт Державного департаменту США сказав фулбрайтівським студентам, яких направляли в Україну, що пострадянська країна лише тоді стане справді демократичною, коли журналісти будуть викривати її корупцію.

Я була серед кількох колишніх журналістів у тому великому конференц-залі. Мій фулбрайтівський проект – викладання журналістики розслідувань наступному поколінню українських журналістів – раптом набув нового значення.

Тепер, після 10 місяців викладання в одній з провідних програм журналістської вищої освіти, я бачу великі виклики перед репортажами про корупцію в той спосіб, який важить, особливо в повсякденному житті українців. Більшість розслідувань в Україні зосереджують увагу на корупції на високому рівні та приділяють мало уваги неуспішним установам, де більшість громадян перетинаються з урядом. Занадто часто вони не можуть визначити та гуманізувати жертв корупції або показати, як можна зробити зміни, щоб покращити життя людей. Репортери-розслідувачі в основному не зацікавлені в репортажах з поглибленим вивченням злочину та судів, і в результаті вони не примушують уряд відкривати ці критичні записи.

Більше того, від 25 до 30 репортерів, які займаються незалежними розслідуваннями, постійно знаходяться під атаками. Навіть медіаспостерігачі недооцінюють свої розслідування. Через те, що Україна перебуває у стані війни з Росією, на журналістів, які критично пишуть про український уряд – зокрема, президента, військових або поліцію, - вішають ярлик інструмента російської пропаганди.

“Одна зі спроб полягає в тому, щоб розділити журналістів, - пояснює Анна Бабінець, 33 роки, репортерка-розслідувачка на Громадському ТБ, незалежній інформаційній агенції в Києві. - Вони говорять, що або ви з урядом та проти Росії, або ви з Кремлем. Війна заставила людей бачити все або в білому, або в чорному кольорі”.

З часу набуття Україною незалежності в 1991 році більше 60 журналістів були вбиті згідно з даними KyivPost, англомовної газети та вебсайту, який відстежував смерті. Жахливі вбивства – отруєння, обезголовлювання, стрільба з далекої відстані, та останнє, мінування машини Шеремета – є попередженням майбутнім репортерам, і, деякою мірою, воно працює. Багатообіцяючі журналісти говорять, що не хочуть ризикувати своїм життям.

“Ми можемо написати про всю цю корупцію та поганих олігархів, і всім буде байдуже, - пояснює Марія Юзич, українська журналістка та одна з моїх випускниць Школи журналістики Києво-Могилянської академії. - Молоді журналісти не мають головного прикладу, як їхня робота може дійсно змінити нашу систему управління”.

В той час, як журналісти стикаються з надзвичайними ризиками в Україні, аспекти їхньої професійної практики також відкривають їх для критики. Журналістика розслідувань в Україні не має єдиних етичних стандартів. Репортери-розслідувачі зазвичай використовують приховані камери, не завжди ідентифікують себе як журналісти, коли беруть інтерв’ю в людей, а в своїх репортажах використовують драматичну музику та ефекти, полюбляють помпезні реконструкції подій, щоб підсилити драматизм.

Українські школи журналістики частково несуть вину за нестачу якісних репортерів. Більшість застрягли в радянському часі, коли професори з малим досвідом новинної журналістики або взагалі без нього навчають теорії – не практичного застосування репортерства та редакційної справи, та, звичайно, не сучасних навичок зйомки відео та використання соціальних мереж. Студентам самим часто не вистачає амбіцій розслідувати історії - ще один спадок радянської системи, яка мало коли винагороджувала важку працю. В результаті репортери та керівники ЗМІ, з якими я розмовляла, говорили, що випускники журналістських вузів приходять до них у ньюзруми непідготовленими, щоб робити хоча б прості репортажі, не кажучи вже про елементи розслідування.

“Я не бачу нікого з прийдешніх, хто б міг робити мою роботу, - говорить Влад Лавров, один із провідних українських журналістів-розслідувачів.

В минулому році Лавров запропонував навчання студентам з однієї з найкращих шкіл в країні на конференції з журналістики розслідувань, яка проводилась в Києві. Лавров дав студентам інформацію про українських бізнесменів, надав доступ до бази даних Панамських паперів та попросив їх написати репортажі на 300-500 слів з інформації, яку вони знайдуть, використовуючи ці та інші ресурси. Зі 100 студентів жоден не зробив навіть єдиного репортажу, каже він.

“Коли ми говоримо, ‘Ви маєте копати глибше’, вони нічого не робили”, - говорить Лавров, 40 років, який навчався, щоб стати бізнесменом, але вирішив, що журналістика йому краще підходить.

Війна в східній Україні – яка вже забрала 10 090 життів, включаючи 2 777 цивільних, та внутрішньо перемістила більше 1,5 млн людей згідно з даними ООН – досконально змінила клімат для журналістики розслідувань.

“Є багато чутливих тем – таких як критика української армії, - через які, якщо ти їх висвітлиш, тебе будуть вважати непатріотичним або проросійським”, - говорить Оксана Гриценко, 36 років, військова кореспондентка KyivPost. Один з останніх репортажів Гриценко був про те, як люди, які не воювали або майже не воювали, отримували великі воєнні пільги, в той час як тим, хто зазнав серйозних ушкоджень, було в них відмовлено.

В травні 2016 року Гриценко та 4500 інших журналістів по всьому світу дізнались, що їхні імена, номери мобільних телефонів та адреси були розміщені на інтернет-сайті Миротворець, який ставить собі за мету викривати “ворогів України”. Сайт стверджував, що журналісти “співпрацювали з терористами”, тому що вони отримали акредитацію від сепаратистів для здійснення репортажу в самопроголошеній Донецькій народній республіці. Кілька журналістів отримали дзвінки та електронні листи з погрозами. “Це було дійсно небезпечно для деяких з них”, говорить Гриценко, яка вважає, що її не чіпали лише через те, що її репортажі виходять англійською мовою.

Кілька місяців потому Гриценко написала репортаж про Службу безпеки України (СБУ),в якій є таємні в’язниці, де вони тримають людей, які висловлювали проросійські настрої. Я запросила Гриценко, щоб вона поговорила з моїм журналістським класом про свою роботу, що, як я сподівалася, надихне студентів. Навпаки, студенти розпитували її про її рішення робити репортажі в воєнний час.

“Через це армія виглядає погано”, - говорить один студент. Інший каже: “Це погано для суспільства. Нам треба підтримувати уряд”.

Гриценко розповіла студентам, що такі репортажі штовхають країну до покращення, змушуючи її викорінювати корупцію. “Справжні журналісти – це ті, хто розказує про реальні проблеми в армії, країні, уряді”, - говорить вона.

Після її розповіді троє студентів з 21 висловили нечітку зацікавленість в журналістиці розслідувань, і жоден не захотів висвітлювати війну.

“Американці романтизують професію воєнного журналіста, - говорить Марія Уляновська, 24 роки, студентка-випускниця журналістського вузу зі ступенем бакалавра права. - Коли війна йде в твоїй країні, а не закордоном, вона більш реальна. Ми бачимо спустошення та небезпеку зблизька”.

Її міркування – повторені кількома іншими в класі – вразили мене як незвично виважені для такого молодого журналіста. Навіть висвітлення американцями війни в Іраку та Афганістані мало проурядовий характер.

Дмитро Гнап та Анна Бабінець, які започаткували свою власну розслідувальну громадську організацію під назвою Слідство.Інфо в офісі на Громадському ТБ, незалежному новинному вебсайті та кабельній телевізійній мережі, де з’являється більшість їхніх робіт. (Фото зроблено Шеріл Л. Рід)

Лаврова, який технічно перебуває в штаті Kyiv Post, але чия зарплата в значній мірі сплачується світовим Центром з дослідження корупції та організованої злочинності (OCCRP), не дивує ставлення студентів.

“Коли справа доходить до воєнних кореспондентів, ви маєте зрозуміти, що консенсусу щодо їхньої ролі немає, [та] чи треба висвітлювати факти всебічно, що буде дуже важко зробити, оскільки українські журналісти не мають доступу до іншої сторони, - говорить він. - Це неприємна ситуація з медіаспостерігачами, які зайняли позицію, що журналісти мають бути на боці уряду”.

Лаврова та його колег Бабінець та Дмитра Гнапа – які мають свою власну ГО Слідство.Інфо – дуже сильно критикували за їхні репортажі про адміністрацію Петра Порошенка. Минулого року ці троє працювали над відеорепортажем, який вийшов в ефірі Громадського ТБ. Під заголовком “Таємне життя Петра Порошенка” репортаж базувався на документах, які були частиною бази даних, відомої як Панамські папери. В 20-хвилинному розслідуванні показано реконструкцію того, як юристи Порошенка відкривали офшорні рахунки, в той час як українська армія брала участь в найкривавіших боях з сепаратистами, підтримуваними Росією.

“Люди запитували: ‘Як ви можете звинувачувати нашого президента у відкритті офшорних рахунків під час війни?’ - згадує Лавров. - Я все ще вважаю той репортаж правильним, тому що під час найгіршого військового конфлікту в вашій країні ви не очікуєте, що президент, який є головнокомандувачем збройних сил, одночасно працює над офшорними схемами з ухилення від сплати податків”.

Порошенко заявив, що рахунки були створені, щоб заснувати сліпий траст, а не для ухилення від сплати податків.

Незалежна медійна рада, в складі якої перебувають журналістські критики та юристи, викликала репортерів, щоб захистити їхній репортаж.

“Вони запитали нас, чому ми використовували кожне слово з тексту в тому репортажі, - говорить Бабінець, яка втратила інтерес до альпінізму та екстремальних видів спорту, як тільки вона стала репортером-розслідувачем. - Тоді вони заявили, що ми працюємо на Кремль. І відтоді про це почали дискутувати. Навіть наші колишні колеги-журналісти критикували нас”.

Журналістські критики

Євген Федченко, який є членом правління Громадського ТБ, також був критичним. Колишній телеведучий та теперішній директор Школи журналістики Києво-Могилянської академії, він знайомий з західними стандартами журналістики, бувши свого часу фулбрайтівським студентом протягом року в Центрі Анненберга (USC-Annenberg).

“Журналістика розслідувань є зростаючим сектором в Україні, - говорить він. - Але вона є самозакоханою та часом інфантильною у своїх підходах та критичних судженнях. Вона є самозакоханою, тому що журналісти бачать себе важливою частиною проекту’’.

Федченко критикував протиставлення Панамських паперів воєнним сценам та реконструкціям як спробу зіграти на людських емоціях. “Доповідь про Панамські папери була симуляцією справжнього розслідувального проекту”, - говорить він.

В кінці травня OCCRP випустив розслідувальний документальний фільм про вибух машини Шеремета під назвою Вбивство Павла. Створення документального фільму зайняло майже 10 місяців, і репортери вважали, що його якість зробить його взірцем для майбутніх розслідувань.

На відміну від розслідування про Панамські папери, в яких використовувалась меланхолійна музика та спецефекти, в документальному фільмі про Шеремета використовуються західні підходи та стиль. 50-хвилинний фільм показує, як репортери збирають та аналізують відео камер спостереження, зняті біля квартири Шеремета. Репортери – серед яких Лавров, Бабінець та Гнап – ретельно відслідковують чоловіка з колишніми зв’язками в СБУ, який на кабельному відео стежить за квартирою Шеремета в ніч перед вбивством. В репортажі припускається, що СБУ може стояти за вбивством, і що поліція мало що зробила, щоб знайти вбивць. Оповідач у фільмі перелічує урядові органи, які відмовились зустрічатись з репортерами.

Як тільки вийшов фільм Вбивство Павла, почалась гостра негативна реакція. Команду критикували за безліч нібито правопорушень, зокрема ненадання своїх знахідок органам влади перед випуском фільму. (Репортери заявляють, що вони підготували двохвилинне відео з переліком своїх знахідок, щоб показати Порошенку, але все ж не змогли домовитись про зустріч, ключовий момент, який незрозуміло чому відсутній у фільмі.) Медіакритики поставили під сумнів, чи цей репортаж поставив слідство під загрозу.

Євген Федченко є директором Школи журналістики Києво-Могилянської академії та членом правління Громадського ТБ. (Фото надане Федченком)

“Цей документальний фільм нічого не надає, - говорить Федченко. - Це просто шматки сцен, склеєні разом з емоційним начинням. Те саме було з Панамськими паперами. Це теорії змов”. Він також додав: “Він не надає жодної відповіді, ні якихось цінних результатів. Результат полягав в тому, що фільм просто окреслив правоохоронні дії. Це не є таємниця. Всі знають, що вони роблять недостатньо”.

Найголоснішим опонентом була Наталя Лигачова, медіакритик з вебсайту “Детектор Медіа: Watchdog українських ЗМІ”.

“Автори заявляють, що СБУ може мати відношення до вбивства Павла Шеремета. Але, переглядаючи цей фільм, ми бачимо, що немає достатніх аргументів для такого сильного звинувачення. Тобто, є вибух емоцій без достатньої сукупності доказів”, - пояснює Лигачова в електронному листі. Вона також задає питання, чому репортери не з’ясували особу головного свідка замість того, щоб чекати місяцями, поки вийде на екрани документальний фільм.

Лигачова та репортер Гнап посперечались у мережі Facebook. “Я стверджую, що я справжній вочдог, а не болонка, - говорить Гнап, 39 років. - Я не називав її особисто собакою. Я сказав, ‘Ви є медіакритиком, і вам також потрібна допомога та захист медіаспільноти від м’якої цензури уряду. Вам потрібна допомога репортерів. Вам треба бути справжнім вочдогом українського медіасуспільства, а не діяти як болонка’”.

Федченко охарактеризував суперечку з боку Гнапа як зарозумілу та непрофесійну. Лигачова – це “дуже шанований медіакритик,” говорить він. “Вона задала багато запитань, які звучали розумно. Замість того, щоб отримати відповіді, від неї відмахнулись”. Він додає: “Дмитро [Гнап] не є журналістом. Він політик. Йому дійсно треба змінити сторони барикад. Він просто використовує журналістику в своїх власних інтересах”.

Гнап говорить, що він був здивований критикою Федченка, оскільки заявляє, що Федченко похвалив його як “хороброго і професійного розслідувача” лише кілька років тому, коли Гнап виявив широкомасштабну корупцію колишнього Президента Віктора Януковича та його друзів, які викачали мільйони з державної казни. * “Але зараз, коли я роблю ті самі речі щодо Президента Порошенка та його друзів, Федченко заявляє, що я не об’єктивний журналіст. Чи може тут бути якийсь зв’язок?”

Федченко говорить, що Гнап був сміливим для своїх розслідувань в часи режиму Януковича. “Це було небезпечно для журналіста, - говорить він. - Додаткова цінність полягала в тому, що журналісти могли оцінити ситуацію. Але ти не можеш бути професійним опозиційним журналістом весь час лише тому, що це гарна позиція, і ти завжди отримуєш свою частку уваги за це”.

Катя Горчинська, генеральний директор Громадського ТБ, на якому виходять в ефір багато репортажів Гнапа, категорично не погоджується з критикою. “Федченко перебуває в патріотичному таборі, який заявляє, що під час війни нам не варто критикувати президента, тому що ми підриваємо довіру. Я вважаю, що це просто неправильно. Якщо ви не визнаєте проблеми, вони ніколи не виправляться. Якщо ви не шукаєте хабарництво, армія продовжуватиме голодувати. Я вважаю, що не робити цього – це непатріотично”.

Федченко визнає, що він підтримує Порошенка. “Я вважаю, що Порошенко є найуспішнішим президентом в новітній українській історії, але це не означає, що його не потрібно критикувати. Але критика має бути обґрунтована та оцінена відповідно до його помилок. Йому також варто ставити в заслугу всі його позитивні зусилля в розбудові нації під час війни”.

Федченко говорить, що він просто намагається підняти рівень журналістики в своїй країні, і він відчуває, що журналісти-розслідувачі є “інклюзивною групою”, які недостатньо критичні до своєї власної роботи. “Якщо ви скажете щось проти їхньої роботи, то ви станете свого роду поганим героєм”.

Розслідування, що фінансуються олігархами, проти розслідувань, що фінансуються ГО

Частково причиною зростання журналістики розслідувань в Україні є те, що телеканали, якими володіють олігархи, мають свої власні команди розслідувань, хоча вони в більшій мірі спрямовані на ворогів своїх роботодавців.

“Це всього лише занадто роздуті історії, вирвані з контексту, - говорить Горчинська, яка була добре відомим колишнім редактором та репортером до того, як вона очолила Громадське. - Те, що люди думають про журналістику розслідувань, насправді шокує. ЗМІ в Україні використовуються як для просування бізнес-інтересів олігарха напряму, так і для просування політичних інтересів. Це дуже ефективно”.

Навіть Петро Порошенко має свої власні ЗМІ, і, схоже, перемагає інших олігархів, які володіють засобами масової інформації. Відповідно до аналізу контенту 2016 VoxUkraine, на найбільших телеканалах країни, звідки більшість українців отримують новини, майже не було негативних згадок про президента.

На іншому кінці спектру є три або чотири незалежні команди розслідувань, які фінансуються з західних грантів. Команди виробляють свій власний контент і домовляються з різними, зазвичай малими та середніми, незалежними ЗМІ, щодо розміщення своєї роботи. Ця домовленість дозволяє командам зберігати редакційний контроль. Партнерство дає медійним організаціям вибір публікувати чи не публікувати роботу, однак ЗМІ не мають жодного редакційного внеску.

Критики говорять, що залежність від журналістики, яка підтримується донорами, створює пошук великих історій із залученням високопосадовців за рахунок не висвітлення менших корупційних діянь в місцевих радах, судах, поліційних відділках, лікарнях та школах.

“Донори хочуть великі репортажі, - говорить Федченко. - Вони хочуть великі розслідування”.

Залежність від зовнішніх грантів надала уряду зброю зменшувати значимість незручних знахідок, та в деяких випадках законні причини не довіряти такій роботі. Минулого літа вибухнув скандал, коли Сергій Лещенко, журналіст-розслідувач, який став політиком, придбав квартиру за 218 000 доларів США, яка, з його слів, була частково профінансована західними грантами, які він отримав за розслідування. (Середня місячна зарплата в Україні в 2016 році становила близько 200 доларів США, згідно з даними Державної служби статистики України.)

“Якщо ви гарний репортер-розслідувач, ваш життєвий стандарт набагато вищий від пересічного репортера, тому що є багато фінансування через гранти”, - пояснює Лавров.

Президент Порошенко недавно підписав закон, який вимагає від журналістів-розслідувачів та розслідувальних ГО розкривати джерела своїх доходів. Багато журналістів розглядають закон як відплату за критичне висвітлення в ЗМІ великих доходів та статків багатьох політиків, відомості про які їм нещодавно треба було оприлюднити.

Редакційний контроль редакторів, які проживають з командами розслідувань, також знецінюють якість контролю. В той час як Горчинська, генеральний директор Громадського, говорить, що вона впевнена в роботі деяких ГО, вона би хотіла більшого внеску від інших. “Коли ми бачимо проблему з репортажем, ми не ставимо його онлайн та повідомляємо їм наше бачення’’.

Але це не означає, що ГО внесе зміни.

Денис Бігус, 31 рік, самопроголошений “редактор-диктатор”, заснував і керує двома розслідувальними ГО, заснованими на кошти ряду грантів. Він та його команда виграли багато міжнародних журналістських нагород за викриття корупції в системі державних закупівель. Він відкидає потребу у формальних етичних стандартах.

Денис Бігус є журналістом-розслідувачем, який заснував дві журналістські ГО. Одна називається «Книга 14», а інша – «Сотня білих комірців». Ці ГО в основному підтримуються західними грантами, зокрема пожертвування від USAID та Посольства США в Києві. Робота його команди розслідувань з’являється на вебсайті Наші гроші та на ютуб-каналі. (Фото надане Шеріл Л. Рід)

“Я створив свої власні стандарти. Ми не брешемо. Ми нічого не вигадуємо. Я не маю проблем з прихованими камерами. Я не бачу проблем з не визначенням себе як журналіст, тому що ця тактика ефективна, - говорить він. - Я впевнений, що в США я був би таким собі придурком, журналістом-шибайголовою, найбільш неетичною сволотою всіх часів”.

Лавров, дуже шанований репортер OCCRP, заявляє, що не має проблем з прихованими камерами, коли іншого шляху немає. Він також задається питанням, як школи журналістики можуть навчити етиці, тому що ситуації, які виникають на роботі, зазвичай потрапляють в сіру зону, на відміну від випадків, взятих з підручників.

Одна сфера, в якій, на думку Лаврова, мають навчатись журналісти, - це визначення того, чи вони самі не знаходяться під наглядом.“Якщо хтось збирається вас вбити, їм потрібно знати ваш графік, ваш спосіб життя. Шеремет був під наглядом багато-багато місяців, і він нічого не зробив з цього приводу. На жаль для нього, це був як жарт, щоб розповісти своїм друзям”.

Після всієї роботи, яку Лавров та інші вклали в документальний фільм, вони все ще не знають напевне, чому був вбитий Шеремет. Він був коментатором, а не репортером-розслідувачем. Лавров вважає, що його смерть пов’язана зі списком журналістів Миротворця, на яких був повішений ярлик таких, що «співпрацюють з терористами».

Як тільки список був опублікований, урядовці звинуватили журналістів, що вони перебільшують загрозу своїй безпеці, говорить Лавров. “Вони говорять: ‘Україна - вільна країна з вільною пресою. Для журналістів немає небезпеки’. Боюся, це може бути однією з причин, чому вбили Шеремета. Хтось захотів скомпрометувати українську владу за те, що вона сказала, що ‘Україна – не Росія, і журналісти в безпеці тут’”.

Злочини без потерпілих

Якщо ви запитаєте простих українців про те, що їх найбільше турбує, вони розкажуть про корупцію в поліції та неспроможність місцевої поліції розслідувати звичайні злочини. Саме там урядова корупція впливає на громадян. Проте взагалі про злочинність та внутрішню роботу поліції не повідомляється.

Поліцейські записи є приватними в Україні. Судові записи містять заретушовані імена. Військові записи закриті. Записи про судимості важко отримати. Все ж репортери-розслідувачі, з якими я говорила, не бачили потреби в доступі до таких записів.

Бігус пояснив, що репортери-розслідувачі в Україні стежать за грошима та даними. Оскільки від поліції немає жодних даних, і корупція здається порівняно невеликою, поліцейські звіти часто не становлять інтересу для журналістів.

Крім того, журналістика розслідувань в Україні рідко пов’язує масштабне шахрайство з його жертвами. Репортажі нехтують пропозиціями способів того, як українці можуть змінити щось. Постійна нестача такого виду розслідувань з часом викликає німоту. Після кількох місяців вивчення таких репортажів я зрозуміла, чому мої студенти висловили такий цинізм щодо здатності журналістики змінити культуру корупції своєї країни.

“Репортери роблять занадто інституційні репортажі замісто того, щоб робити їх приземленими та перетворювати їх на питання, що стосуються життя людей, - говорить Горчинська. - Коли бракує навичок та часу, щоб розповісти історію, ви не будете мати такі репортажі. Вони просто не відповідають на питання ‘На кого він впливає?’”

Україна займає 38 місце в рейтингу найбільш корумпованих країн світу – більш корумпована, ніж Росія, відповідно до даних Transparency International. Хоча олігархи та політики забрали мільярди доларів з казни та активів України, репортажі в основному зосереджують свою увагу на заможному способі життя авантюристів та тому, як вони малювали свої складні схеми, часто уникаючи переслідування.

Наприклад, багато українських банків розвалились від шахрайських схем, які приносять пов’язаним олігархам та їхнім друзям мільйони в кредитах, які вони ніколи не повертають. Коли банки розвалюються, пересічні громадяни втрачають свої депозити. Це печальна історія, яка часто повторюється в Україні. Все ж рідко репортажі зосереджують свою увагу на 1,5 млн українців, які є потерпілими від таких схем.

В цьому році репортер Гнап працював над таким репортажем. Він пов’язав банкрутство банку з величезними кредитами, взятими друзями Президента Порошенка. Він запитав мене, як такий репортаж був би структурований в Америці. Я сказала йому, що історія майже завжди починалась би з одного з потерпілих, яких він виявив – одного чоловіка, який втратив все, та іншого чоловіка, якому потрібні були гроші для лікування раку його дружини. Глядачам, я пояснила, треба розказувати про людей, які постраждали, щоб перейнятися історією. Спочатку Гнап не погодився, говорячи, що він думав, що українці більше цікавляться великими іменами, пов’язаними зі схемами, а не звичайними потерпілими. Але Гнап вирішив спробувати американський підхід і був радий від результату, який побачив ефір в кінці лютого.

“Зосередити увагу на потерпілих було гарною ідеєю, - говорить Гнап. - Протягом минулого року ми співпрацювали з виробниками з США, Канади та Швеції. Тому ми бачимо, що це єдиний спосіб забезпечити гарну розповідь – знайти потерпілого або героя, який може показати проблему через призму свого життя”.

Вартий ризику

Марія Уляновська в червні закінчила магістерську програму Школи журналістики Києво-Могилянської академії. Наразі вона працює редактором соціальних мереж на Громадському ТБ в Києві. (Фото надане Уляновською)

З плином навчання мого класу журналістиці розслідувань цієї весни я бачила ледь помітні зміни у ставленні моїх студентів до репортерства. Можливо, вони краще оцінили роботу, яку необхідно робити, після проведення місяців над своїми розслідуваннями, які були основним заняттям в моїх класах. Однак я почула справжній зсув в їхніх переконаннях лише тоді, коли вони почали своє життя поза класною кімнатою.

Марія Уляновська, яка критикувала ставлення американців до воєнної журналістики, часто висловлювала зневіру, що розслідування зможуть змінити ситуацію, коли була студентом. Потім вона пішла працювати на Громадське ТБ. Вона розповіла мені, що навчилася більше за місяць роботи, ніж за два роки школи журналістики.

“Раніше я не бачила результатів від журналістики розслідувань та наслідків для політиків, - говорить вона. - Але я виявила, що журналістика грає велику роль в проведенні реформ. Ми здійснили прогрес як країна всього після кількох таких репортажів. Я бачила, що це відбувається важко і дуже повільно. Але ми все ще маємо це зробити. Це варто ризику”.

*В попередній версії цього репортажу було неправильно вказано перше ім’я колишнього Президента України Віктора Януковича.

Оригінал статті опубліковано в Columbia Journalism Review

Переклад: Сергій Мотруніч, для "Детектора медіа"