Для такої негативної динаміки є об’єктивні внутрішні чинники. Водночас над генеруванням хаосу й абсурду в Україні відчайдушно працює Кремль. Майже кожен українець чув про «п’яту колону», про провокаторів, про гібресію(«гібридну агресію») – сучасну воєнну стратегію Росії. Однак лише одиниці розуміють, що гібресія щодня відбувається всередині вільної України: в парламенті, на Банковій, на телеканалах, в посольствах західних країн у Києві. Відбувається за тією самою тактикою, з тими ж технологіями, що й втручання Москви в політику США, Британії, Франції. Гібресія – це глобальна війна Кремля.

Мета гібресії, насправді, – насамперед хаос і керований конфлікт, а не формування промосковської громадської думки щодо якихось конкретних питань. Тому інструментами кремлівської агресії часто є не відверті зрадники (п’ята колона), а щирі внутрішньоукраїнські суб’єкти. Їх зазвичай використовують «втемну», «безконтактно». Саме тому російське гібридне вторгнення переважно неочевидне не лише для обивателів, а навіть для наших можновладців. Адже їхній горизонт мислення не передбачає настільки масштабних і «довгограючих» комбінацій, як кількарічне масштабне продукування хаосу заради майбутнього контролю.

В цьому тексті ми вказали на ключові групи й теми українського громадсько-політичного процесу, які використовуються Москвою для штучного провокування хаосу. Багато що з розглянутого нижче є добре усвідомленими, обговорюваними проблемами. Однак майже ніхто в Україні чомусь досі не звертає уваги на їх взаємозалежність і взаємодоповнюваність. Chaos has some order to it.

Влада, «опозиція» і «АТО»: інституціалізований абсурд

Революція Гідності і війна зумовили величезний запит на соціальну та політичну справедливість. Громадянське суспільство сформувало чіткий порядок денний для нової України: покарання представників режиму Януковича як уособлення зрадницької компрадорської еліти; адекватна відповідь російському вторгненню; подолання корупції як основної перепони для виживання країни й захисту прав громадян.

Але нова команда виявилася неспроможною демонтувати старий корупційний устрій, – і відмовитися від своїх можливостей всередині нього. Еліти пішли шляхом ерзац-реформ. Сутнісні перетворення були підмінені процесом створення нових антикорупційних інституцій.

Більш за те, нова влада не задовольнила суспільний запит на політичну справедливість. Залишаючись на «потоках» і корупційних схемах, можна було б, тим не менше, згуртувати націю виконанням безпосередніх вимог Євромайдану. Йшлося про повну й безповоротну делегітимацію залишків режиму Януковича. Для цього були всі підстави й колосальна громадська підтримка. Окрім співучасті у злочинах Януковича, його поплічники колаборували з російським окупантом, і заперечують сам факт агресії.

Проте «регіоналам», замість покарання, чомусь дозволили стати повноцінними учасниками політичного процесу нової України, й зберегти частину впливу на економіку. «Колишні» стали комфортною (на перший погляд) опозицією для адміністрації Порошенка. Підозріло комфортною – враховуючи, наскільки на них впливає Кремль. «Регіонали» в українській політичній дискусії є потужним чинником абсурду та, найголовніше, – подразником і мотиватором для антиінституційного, стихійно-насильницького протесту патріотів.

Питання, на якому влада найбільше проігнорувала суспільні вимоги, – це відсіч російській гібресії. Йдеться не так про збройне відбиття нападу (до якого Україна очевидно не була готовою), як про політичну та правову реакцію держави на анексію Криму, а головне на «події на Донбасі». Замість адекватної оцінки реальності й належних міжнародно-правових формальностей, влада чомусь відповіла на російське вторгнення планом «мирного врегулювання» конфлікту з так званими «сепаратистами». Погодившись таким чином на кваліфікацію війни як громадянського протистояння та «антитерористичної операції». Абсурдні «Мінські домовленості» стали квінтесенцією непослідовного і суперечливого «мирного плану Порошенка», – яким і вичерпується змістовна політична платформа чинного Президента.

Цей фактично накинутий ворогом «мирний план» недаремно охрестили «гібридною обороною». «Гібридною», – бо на фоні несправедливого, нелогічного й безперспективного «мирного процесу» з «народними республіками» (за участі кума Путіна Медведчука) Президент і його команда регулярно заявляють, що саме Росія вторгається в Україну, і що винятково від РФ залежить припинення війни. В «гібридному» становищі опинилися не лише російські військові-«іхтамнєти», – а й українські військо, прокуратура, суди, економіка – позбавлені багатьох правових механізмів воєнного стану.

Формально визнаючи «віртуального» агресора («ОРДЛО»), паралельно з реальним, – і не визнаючи факту міжнародної війни, – влада України брутально зґвалтувала здоровий глузд.

Зокрема, влада власноруч сконструювала для себе небезпечну політичну пастку: міф про легкий і «швидкий» «мир». Через це пасіонарна частина нації, налаштована на активну й системну протидію ворогу, зневірилася в здатності влади захистити державу від російської загрози. Водночас обиватель, якого переконали у можливості «легкого миру», став легковажно ставитися до воєнних загроз не лише національній, а й особистій безпеці. Тепер він переконаний, що війна – це якась абстракція, «страшилка», чи злий умисел задля наживи олігархами. Аналогічну «матрицю», але набагато «густішу», Кремль створює в свідомості західної публіки.

Через це український обиватель починає очікувати від влади якнайшвидшого вирішення непорозуміння під назвою «конфлікт на Донбасі». Бо ж варто лише сісти, домовитися, і проблема зникне. Якщо проблема не зникла, значить, Порошенко просто не зміг «домовитися», – нехай «сяде домовлятися» хтось інший. Хтось, готовий грати в абсурдну, антиреальну політичну гру.

Саме через виплекану владою легковажність щодо війни, доречне і необхідне рішення про закриття російських інтернет-сервісів викликало таку критику серед обивателів. Навіщо, мовляв, утискати наші права, якщо немає загроз. І це судження видається логічним в абсурдній матриці «АТО-Мінськ», коли більшість країни живе звичним мирним життям, а з Кремлем вже вирішено досягти політичного компромісу.

Проігнорувавши ключовий політичний запит суспільства й «замаскувавши» війну, влада втратила довіру народу й поставила себе у фокус громадського невдоволення. Це дуже вдало використовує ворожа пропаганда. Головні передумови для хаосу створені.

Кремлівська медіа-мережа всередині України: «колективний Russia Today» на плечах реваншистів

Чесна продуктивна суспільна дискусія про ключові проблеми країни неможлива без публічних майданчиків цієї дискусії: професійних засобів масової інформації. Але український медіа-ринок (якщо його можна назвати «ринком»), навпаки, – викривлює дискусію, та щосили культивує в ній хаос.

Протиприродна толерантність влади до діячів режиму Януковича зумовила, зокрема, легітимацію їхнього медіа-впливу на нову Україну. Йдеться не лише про «легальних» реваншистів: Льовочкіна, Мураєва, Ахметова, Деркача. Успішно діють медіа-холдинги Сергія Курченка («Корреспондент.net», мережа FM-радіостанцій), «Вести» (пов’язують з Олександром Клименком) та інших «колишніх», які з початком війни живуть і роблять бізнес в Росії. Іншими словами, перебувають під щогодинним тотальним контролем путінських спецслужб.

Ці медіа-холдинги в Україні чомусь не просто існують, а й вкладають шалені кошти в створення працемісткого, технічно-якісного новинного продукту; просування своїх каналів у лідери інформаційного телебачення.

Відвертий реваншист-«регіонал» Мураєв розкручує нібито свій телеканал NewsOne. Під керівництвом колишнього головреда газети «Вести» Гужви «з нуля» створено сайт Страна.ua. Дуже блискавично на загальнонаціональний рівень злітає телеканал ZIK. Він формально й надалі належить Петру Димінському, який роками «маринував» цей актив у Львові. А тут на тобі – несподіваний ривок на столицю в розпал спричиненого війною економічного спаду. З переїздом до Києва, ZIK стрімко наводнюється редакторами та «обличчями» зі 112 каналу, NewsOne, радіо «Вести».

На перший погляд, всі медіа реваншистів більшою чи меншою мірою забезпечують плюралізм політичних позицій. Звісно, працюючи над «відбілюванням» режиму Януковича та дискредитацією Революції Гідності. Ці ЗМІ зазвичай не вдаються до українофобії та брутального вигадування фейків (як це роблять в Росії). В їхні ефіри потрапляють політики, експерти і активісти, які адекватно оцінюють Революцію Гідності та російсько-українську війну. Деякі з цих ЗМІ уникають критики Президента Порошенка; інші, навпаки, – якнайповніше висвітлюють усі корупційні скандали з його оточенням.

Але насправді в редакційній політиці всіх медіа, контрольованих реваншистами, можна розгледіти єдину чітку стратегію маніпуляції, спрямовану на одну мету: нагнітання абсурду й провокування хаосу та невизначеності серед аудиторії. Це досягається виконанням кількох смислових завдань.

По-перше, штучно, маніпулятивно розширюються межі дискусії та контекст новин – до межі абсурду, за якою непрофесійний глядач втрачає будь-які раціональні орієнтири й авторитети. Головною темою для «абсурдотерапії» є питання російської агресії. Всі перераховані телеканали регулярно подають повідомлення про бойові дії та російську підривну активність (з посиланням на спікерів АТО, СБУ тощо). Періодично слово надається «комбатам» і волонтерам, учасникам бойових дій та іншим джерелам об’єктивної релевантної інформації. Ствердно говориться, зокрема, про гібридну війну та агентів Кремля. Однак паралельно в контенті реваншистських ЗМІ щодня з’являються «політики» й «експерти», які… де-факто ЗАПЕРЕЧУЮТЬ російське вторгнення або звинувачують у війні саме Україну. Водночас редакції не намагаються ані вказати таким гостям на цей когнітивний дисонанс, ані припинити співпрацю з ними. Аудиторію цілком свідомо занурюють в інтерпретаційний абсурд.

Фото: Антикор

Декілька яскравих прикладів. 2016 року на сайті 112.ua з’явився блог його формального засновника й тривалий час креативного продюсера Віктора Зубрицького, в якому той стверджує, що в окупованому Донецьку… існує повна свобода й плюралізм думок, і що там можна вільно розмовляти та постити в соцмережах українською мовою (!). Російський «втікач» Ілля Пономарьов в ефірі телеканалу ZIK натякав, що причиною путінського вторгнення в 2014 році була… спроба Верховної Ради скасувати мовний закон Колесниченка-Ківалова. Інна Богословська на телеканалі NewsOne проводить думку, що «росіян і українців зробили ворогами». На тому ж телеканалі ведучий Євген Червоненко заявляє: «коли війна, треба шукати те, що об’єднує, а не роз’єднує». Телеканал «Інтер», паралельно з новинами від спікерів АТО поширює кремлівський пропагандистський контент (акція «Наш полк», яка є українською модифікацією російського «Безсмертного полка»).

Аналогічна тактика смислової маніпуляції вже кілька років використовується мережею російської держпропаганди на Заході: Russia Today, Sputnik тощо. Там у висвітлення національних і міжнародних топ-тем поступово «впліталися» «альтернативні точки зору»: зміна клімату через забруднення довкілля – вигадана проблема; Голокосту євреїв не було; Євросоюз пригноблює й визискує бідні країни ЄС; Трояндова і Помаранчева революції (в Грузії й Україні) – організовані ЦРУ перевороти. Ця посіяна Кремлем абсурдизація американського політдискурсу вже дає жахливі паростки. В червні 2017 року відома республіканська політкоментаторка Енн Култер запропонувала США… «утворити військовий союз із Росією, щоби захистити Росію від Західної Європи». Нагадаємо, що Култер є регулярним спікером каналу Russia Today, а на президентських виборах підтримувала Трампа.

По-друге, реваншистська медіа-мережа явно маніпулює питаннями й героями поточного порядку денного. Теми, значущість яких не відповідає об’єктивній реальності й соціологічним даним, штучно актуалізуються в ефірі, – і навпаки. Найчастіше: корупція важливіша за російську агресію. Телеканал «112. Україна» може днями «пресувати» спікерів «дискусійним» питанням, яке з правової чи технічної точки зору є взагалі некоректним, висмоктаним з пальця.

Інтенсивно «розкручуються» маргінальні політики й «експерти», біографія та досягнення яких не дають для цього жодних підстав. Здискредитовані діячі режиму Януковича нав’язуються аудиторії (поряд з іншими псевдофігурами), як моральні авторитети та фахівці з усіх питань. Таким чином, в свідомості глядачів та слухачів створюється абсурдна «доповнена реальність», в якій реальність фізична служить лише фоном.

Прикладом маніпулювання порядком денним є медіа-фігура Надії Савченко, яка залишається у суспільному фокусі винятково завдяки зусиллям реваншистських ЗМІ. В 2014-2015 роках, коли Савченко була в Росії (за офіційною версією – в ув’язненні), в Україні щотижня відбувалися на порядок резонансніші соціально-важливі події: «котли» на фронті, російські обстріли Маріуполя й Краматорська; теракти; коливання курсу гривні тощо. Однак, наприклад, в ефірі 112-го каналу було кілька тривалих періодів, коли ведучі відчайдушно нагадували про Савченко щогодини: без жодних інформаційних приводів, попри будь-які інші теми. В такий спосіб «нарощувалася капіталізація» бренду Савченко, яку готували до повернення в Україну з відповідними, тепер уже очевидними, завданнями.

Так Надію Савченко, лише одну з сотень утримуваних Росією українців, штучно зробили героєм, моральним авторитетом і врешті-решт ключовою проблемою України. Зараз ті самі медіа систематично підводять телеглядача до думки, що Савченко має високий шанс стати Президентом України – хоч соціологія вже давно цього не підтверджує.

Найяскравішим кейсом маніпулювання спікерами новин є Вадим Рабінович. Лобіст із дуже сумнівною біографією, він не працював у жодній галузі державного управління; не може й не намагається компетентно прокоментувати жодне соціальне чи економічне питання. Тим не менше, після початку російського вторгнення Рабіновича гіперактивно «розкручують» саме в ЗМІ, контрольованих реваншистами й втікачами. Безпідставно питаючи думки Рабіновича з будь-якої проблеми України, ця медіа-мережа за три роки зробила його впізнаваною фігурою, реальним (хоч і безнадійно демагогічним) кандидатом в Президенти.

Радіостанція «Ера» Андрія Деркача (у медіа нещодавно з’явила інформація про зміну власника «Ери», – ред.) інтенсивно просуває депутатське об’єднання «Заборонено забороняти», до якого входять лише колишні «регіонали». Згідно з рекламним роликом, об'єднання виступає проти порушення конституційних прав і «політичних репресій». Слухача переконують, що в Україні відбуваються політичні репресії. А за Януковича, коли члени «Заборонено забороняти» перебували при владі, – репресій не було й Конституції дотримувалися?

Маніпулювання героями новин – це також відомий прийом кремлівської пропаганди на Заході. Типовий приклад: штучна «розкрутка» британського демагога Найджела Фереджа з його «Партією Незалежності Сполученого Королівства».

По-третє, відповідні ЗМІ системно гіперболізують масштаб і значення внутрішніх проблем України; применшують результати й значення загрози російської агресії, цілого російського впливу за часи незалежності. Поки ручні депутати реваншистів так чи інакше заперечують провину Кремля за війну - їхні медіа-ресурси штучно «ховають» проблему агресії Росії в потоці інших новин, виводячи на передній план інформаційний непотріб.

Характерним прикладом є технічне, другорядне питання «формального існування парламентської коаліції». Ця вузькоспеціальна тема з усіма деталями міжпартійних компромісів артикулюється мережею реваншистських медіа, як неабияка суспільна проблема й ледь не змова проти українського народу.

По-четверте, реваншистська медіа-мережа штучно «роздмухує» теми, які поглиблюють суспільні розбіжності й радикалізують погляди. Наприклад, в середині травня кілька прокремлівських ЗМІ чомусь взяли до активного обговорення тему «Маршу рівності», який мав відбутися аж в останній декаді червня. Причому він зачіпає дуже небагатьох українців: кількість учасників гей-парадів і їхніх активних опонентів ніколи не перевищувала тисяч осіб на всю країну.

По-п’яте, час від часу реваншистський медіа-пул примітивно ретранслює кремлівську пропаганду. Наприклад, Надія Савченко регулярно навіює телеглядачам тези Путіна й Лаврова «ми все одно будемо жити в одній країні, а тому повинні почути їх (російських «сепаратистів»)». У ток-шоу Михеїла Саакашвілі на ZIK нещодавно був сюжет з «вуличним опитуванням», в якому усі опитані підтверджували теза ведучого: війна з Росією триває тому, що це вигідно українській владі.

Так в аудиторії цілеспрямовано формують враження про невиправну абсурдність ситуації в країні, вічну інституційну неповноправність української держави, відсутність надій і перспектив, неминучість і хаотичність зростання екстремізму й насильства в суспільстві.

Основні телеканали прокремлівської мережі – «112.Україна» і NewsOne, запропонували ринку революційний (і дуже витратний) формат новинного мовлення, який передбачає постійну участь у студії сторонніх коментаторів з числа політиків, активістів та експертів. Значна частина таких коментаторів усвідомлює, що ці медіа належать ворогам України, але виправдовуються між собою, що співпраця з ними – це нібито можливість «донести альтернативну точку зору».

Насправді ж, перебіг і рамки «дискусії» визначають не учасники ефірів. Цей формат потрібен для імітації балансу думок і «легітимації» вищеописаних смислових маніпуляцій. Сторонні спікери в студії є лише «баластом» у потрібному редакторам тематичному та емоційному контексті. Саме по собі різноголосся відомих і абсолютно невідомих, а інколи зовсім неадекватних, коментаторів підсилює атмосферу хаосу і абсурду. Непідготовленій людині складно сформувати остаточну думку, що закріплює стан розпачу.

Таким чином, медіа-зусиллями колишніх «важковаговиків» Януковича в Україні створюється атмосфера хаосу, зневіри й апатії. Ця атмосфера, найімовірніше, доруйнує громадську підтримку правлячої коаліції, й остаточно делегітимує президентство Порошенка. А також істотно ускладнить оборону у війні з Росією. Очевидно, самі Клименко й Курченко вірять, що такі процеси сприятимуть їх поверненню до влади – через політичний реванш та скасування реформ, – а відтак відновленню контролю над економікою.

Подібні сподівання, безумовно, наївні. Кремль, який дозволяє «політемігрантам» дихати й підкидає їм висококваліфікованих медійників-пропагандистів, має геть іншу мету. Москва, безумовно, прагне остаточно зруйнувати самі засади свободи слова, політичної демократії та самостійної державності в Україні – а не обмежитися приведенням до влади чергового Януковича. В підкореній Кремлем Україні на «колишніх» очікує доля кримчан Олексія Чалого й Леоніда Грача, – використаних і вже маргіналізованих путінськими «силовиками» в ході гібресії. Якщо реваншисти-медіамагнати й повернуться колись в Україну, вони вже ніколи не відновлять такий вплив, таку особисту незалежність, які мали до 2014 року.

Вершники Хаосу: «корисні ідіоти», «порохоботи» та агенти

Революція Гідності і війна показали доти неймовірну здатність українців об’єднуватися й самоорганізовуватися. Після Євромайдану функції держави вдалося відновити попри напіврозпад влади та дезертирство керівників середньої ланки. Причому відновити на принципово нових засадах: з небаченим досі рівнем політичної дискусії та громадського контролю.

Щоби досягнути хаосу в Україні, Кремль зараз підштовхує до деструктиву й взаємопоборювання не тільки політиків та олігархів, а й лідерів нашого громадянського суспільства – всіх поглядів та спеціалізацій. Декого з них можна доказово підозрювати в колаборації з агресором. Проте більшість руйнівників є «корисними ідіотами». Цим терміном радянські дипломати й розвідники позначали західних активістів, яких СРСР «утемну» використовував під час «холодної війни».

Західні донори традиційно підтримували проекти неурядових організацій України, спрямовані на поширення так званої «демократії участі». Передбачалося вирішити проблеми слабкості й корумпованості влади «зовні»: через максимальне залучення ЗМІ й громадянського суспільства. Насамперед, журналістів та активістів, які спеціалізуються на «антикорупції». В результаті сформовано цілий кластер контреліти з числа «грантових» діячів, які стали лідерами громадської думки, зіграли неоціненну роль до й під час Революції Гідності. Тотальне домінування їхнього наративу в суспільній дискусії було би резонним і надалі, якби не принципово нові реалії: агресивна війна Росії проти України.

Як сказано вище, нова влада не спромоглася задовольнити запит народу на реформи. Це спровокувало небувалий досі агресивний наступ активістів з вимогою нарешті розпочати демонтаж корупційного устрою. Однак, станом на початок 2017 року, цей спершу праведний наступ вже перетворився на пекельну внутрішньополітичну війну на знищення: не так «за» якісь зміни, як проти державних інститутів і держави загалом.

Фото: oboz.ua

Патологічним прикладом «антикорупційного» геростратизму є нардеп і колишній журналіст Сергій Лещенко. Від кампаній проти корупції у владі він, віднедавна, перейшов до… заперечення факту російської агресії. Війна на Донбасі, заявляє пан Лещенко, триває лише тому, що українська влада хоче красти на обороні. Більше того, цей «єврооптиміст» тепер фактично ретранслює кремлівську пропаганду про «заборону російської мови» режимом Порошенка; називає декомунізацію абсурдом.

Більшість антикорупційних діячів, на відміну від Лещенка, важко підозрювати у зв’язках з Росією. Однак практично всі вони, свідомо чи підсвідомо, намагаються абсолютизувати «антикор» понад будь-які раціональні межі. Ці лідери громадської думки намагаються цілком підмінити «порядок денний» України, зробивши корупцію єдиним злом, а боротьбу з нею – одним-єдиним завданням суспільства. Характерним кейсом «антикорупційної» абсурдизації є політичний мем «а то Путін нападьот».

Хіба він не напав у лютому 2014 року? Єдиний сталий результат такого політичного егоцентризму «антикорупціонерів» – хаос. Адже реальну війну з російським агресором сховати неможливо, і абстрагуватися від неї згубно.

При цьому корупція є топ-темою для усіх прокремлівських ЗМІ в Україні. Вони виступають каталізатором цієї гіпертрофованої дискусії, підсилюючи її резонанс, надаючи значно вищого емоційного звучання. Будь-який факт чи напівчутка заслуговують на пріоритетний інтерес цього пулу. Таке враження, що редакції перебувають у цілеспрямованих і цілодобових пошуках приводів саме на цю тему – тоді як в реальному житті України топ-проблемою ОБ’ЄКТИВНО є війна Кремля на знищення України.

Активісти радо користуються прокремлівськими медіа-майданчиками, щоб донести свій «антикорупційний» протест. У принциповому протистоянні з владою вони не цураються співпраці з усіма можливими ЗМІ. В тому числі й з медіа, контрольованими агресором та заснованими одіозними корупціонерами Януковича. Цей очевидний абсурд можуть не помічати самі «єврооптимісти» (та їх покровителі на Заході), – але помічає мислячий глядач. Так серед цієї аудиторії творяться зневіра в Євромайдані, хаос і апатія.

Апатія щодо України нагнітається не лише в Україні. Захід, який взимку 2014-го по-новому відкрив для себе Україну антикорупційного Євромайдану, зараз годують необ’єктивною картинкою безнадійно-корумпованої нестабільної пострадянської території. Годують за найактивнішої участі російських агентів на Заході (як-от американського конгресмена Рорабейкера чи французького парламентаря Тьєрі Маріані) та англомовних кремлівських ЗМІ.

Те саме стосується чутливої для України та Заходу теми свободи слова. Тепер це одна з центральних тем «Опозиційного блоку» – групи корупціонерів, які прийшли колись до влади на Донбасі саме шляхом «пацифікації» місцевих журналістів. Водночас, «антикорупціонери» сьогодні під «свободою слова» мають на увазі лобіювання інтересів реваншистських медіа-холдингів, підняття цих ЗМІ на рівень незаперечних авторитетів з імунітетом. Бо ті радо надають їм ефір для генерування корупційного розпачу в Україні.

Інша група московських «корисних ідіотів» в Україні – ліволіберальні «грантожери», які займаються пацифістською та космополітичною пропагандою. Вони дедалі більше протиставляються українському війську та націоналістам, – фактично солідаризуючись із російським агресором. Характерні приклади: «журналістські розслідування» про «катівні СБУ», у яких нібито мордують «ополченців»; кампанія проти так званої «мови ненависті в ЗМІ» (фактично, проти фактчекінгу, свободи слова й «за» цензуру). Звісно, все це в умовах війни призведе лише до хаосу й здорового протесту проти такої допомоги Кремлю, а ніяк не до перемоги ліберальних цінностей.

Нагадаємо, що антивоєнний рух створений радянським КГБ під час Холодної Війни, – і зараз активно використовується в російській гібресії на Заході. До пацифістського пафосу там вдаються діячі з доведеними кремлівськими зв’язками. Причому не лише ліві «прогресивісти», а й ультраправі. Обидва крила «борців за мир» широко представлені, наприклад, серед спікерів російського державного телебачення Russia Today.

«Антикор-євроліберали» – найпотужніша, однак не єдина група Вершників Хаосу в українському суспільстві. До абсурдизації дискурсу долучилися їхні опоненти: «порохоботи». Інтелектуали, які обслуговують владу, нині просувають кілька токсичних політичних смислів. Насамперед, ідеться про розкручений дихотомічний мем «зрада-перемога». Це суперцинічна комунікаційна технологія, покликана заспокоїти суспільство щодо «Мінського процесу» та інших провалів влади. Однак, в реальності війни, навмисна девальвація понять «зради» й «перемоги» має винятково деструктивні наслідки: зневіру, дуалізм «апатія більшості – радикалізація меншості». Тим більше, що одночасно з того-таки середовища «порохоботів» виходять спроби цькування ліберальних «антикорупціонерів».

Примітивніша, і також шкідлива, стратегія «порохоботів»: творення міфів про неспішний невійськовий контрнаступ Заходу на Росію («план Анаконда»; загибель нафтогазової економіки, неминуча перемога «цифрової цивілізації» над «неолудитами» «країни-бензоколонки» тощо). Мета маніпуляції аналогічна «зрадоперемозі»: виправдати абсурдний «мирний план» Порошенка. Мовляв, Захід усе зробить замість нас.

Результати цієї міфотворчості провальні. З одного боку, через маніпуляцію контекстом відбувається опосередковане заперечення реальної воєнної загрози від РФ. Команда Верховного Головнокомандувача чомусь заганяє обивательську більшість у неадекватний скепсис щодо оборони та війська. З іншого боку, якщо «в Заходу все одно все під контролем» – чому б Україні не піти на дочасні вибори парламенту і Президента прямо зараз, – посеред війни? Адже вельмимогутня Європа й досі проводить дочасні вибори за будь-якої, найменшої потреби… Чи такого ефекту хотів Замовник, тобто Президент?

Найстарішою групою «корисних ідіотів» Росії є українські ультраправі та неонацисти. Їхні відповіді на війну, кризу ліберального Заходу та капіталізму можуть бути щирими – проте вони зазвичай абсурдні й корисні для Кремля. Використання нацистської символіки несумісне із захистом від «русского міра», адже РФ – реінкарнація Третього Рейху в майже усіх деталях. Комуністичні методи «прямої дії» несумісні із захистом Батьківщини (чи Нації) в сучасному світі.

Таким чином, маємо в Україні керовану Кремлем тривалу політичну кризу. Постійно збоку підкручувану дзиґу безперервних звинувачень і образ, яка інколи викидає нагору унікальні за своїм абсурдом тези. Наприклад, відомі громадські активісти фактично звинуватили Порошенка у вбивстві журналіста Шеремета.

Хаотизована внутрішніми розбірками країна – ідеальний об’єкт для зовнішньої агресії. Це стосується наступу Росії не лише на Україну. Втручання Кремля у внутрішню політику Заходу також концентрується на створенні громадянського конфлікту, а не на приході до влади агентів Москви, чи на утвердженні вигідного їй компромісу. Західні коментатори вже визнають: Кремль прагнув, – і подекуди домігся, – паралічу еліт внаслідок інтенсивного, нескінченного обговорення штучних тем і проблем, які розколюють суспільство.

Найважливішим кейсом цієї хаотизації є новий президент США Дональд Трамп. Вже всім очевидно, що його виборча кампанія була підтримана Кремлем. Водночас більшість на Заході поки не розуміє, – навіщо? Для чого Москві психопат і демагог в Білому Домі? Вочевидь, для того, щоб могутня американська еліта зосередилася на внутрішніх чварах: хто саме винен у приході цього психопата; як та на кого його міняти. Фактор Трампа покликаний постійно провокувати внутрішню колотнечу в Америці, відтак – неспокій і «вакуум впливу» в цілому світі. Вакуум, який сподівається заповнити путінська імперія.

Так само, українському суспільству щосили «допомагають» постійно зациклюватися на внутрішніх проблемах, і не помічати всього масштабу загроз з боку Кремля. Насамперед, це практично паралізує здатність України до оборони від нахабного агресора. Адже жорстка полеміка і взаємні звинувачення щодо часом мізерних питань відвертають увагу багатьох від того факту, що Росія намагається взагалі знищити нашу державу, назавжди упокорити українців. Є ще одна руйнівна загроза від хаотизації українських еліт: суспільство може відповісти на цей хаос зброєю і кров’ю.

Замість післямови

Автори щиро вірять у правду, факти й причинно-наслідкові зв’язки. Саме так слід дивитися на напружену різноманітну громадсько-політичну дискусію в Україні. В цьому політологічному тексті ми виклали своє системне уявлення про нав’язуваний нам штучний хаос (поки що – на рівні основних смислів та груп). Наші висновки можуть і повинні бути верифіковані результатами розслідувань щодо структури власності й фінансових потоків у ЗМІ; результатами аналізу медіа-контенту, соціологічних досліджень. Необхідно виявити й оприлюднити часові та предметні збіги в повідомленнях і тезах. Пам’ятаймо: сховати речі зазвичай можна на видноті.