Інтерв’ю представникам невеликої кількості телеканалів стали улюбленою комунікаційною фішкою Петра Порошенка. Чергове таке інтерв’ю українці побачили 15 березня — президент давав його «Україні» (Олег Панюта), ICTV (Олена Фроляк) та «Інтеру» (Катерина Лисенко). Не лунало відверто конфронтаційних запитань. Надто гострих — теж. Ба більше: розмова плавно перетікала від головного, яке зайняло найбільший хронометраж, до «різного», на якому Президент зупинявся коротенько й майже побіжно. Чи були запитання узгодженими? Одне з запитань Катерини Лисенко було бодай позірно досить гострим — про те, чому рішення про блокування окупованих територій було ухвалено ніби миттєво.

Чи сам по собі формат такого камерного, майже «домашнього» інтерв’ю передбачає гострі, «проти шерсті» запитання? І річ навіть не в тім, що в такому форматі Порошенко спілкується в довірливому тоні, який журналістам ніби й недоречно порушувати. Річ у тім, що безглуздим є саме по собі запитання: чи узгодженими є теми семінару, який професор проводить зі студентами? Адже ці камерні інтерв’ю саме й нагадують такі семінари. Репліки «професора» є насправді монологами, а запитання «студентів» — спробами уточнити щось недостатньо зрозуміле. Власне, те саме й так само Порошенко міг би казати просто на камеру у формі виступу, без представників телеканалів у ролі вдячних слухачів. Річ, радше за все, от у чому: такі камерні розмови є більш проникливими за звичайні виступи, виглядають неформальніше й менш офіційно, а отже й легше сприймаються глядачами. Позбуваються ющенківської дидактичності, януковичівської самозакоханості й тимошенківської трибунності. Монологи набувають вигляду діалогів. Зрештою, суто психологічно адресувати свої монологи невеликій кількості конкретних людей легше, ніж невизначено широкій аудиторії.

Тож таку форму спілкування цілком можна вважати за суто піарний винахід.

Утім, у самому по собі такому способі комунікування немає нічого поганого, якби ж тільки він не ставав практично єдиним. І якби не так часто бувало помітним, що цей спосіб допомагає Президентові підкреслити вигідне для нього й заретушувати невигідне.

Скажімо, аж ніяк не були переконливими пояснення Порошенка, чому протягом доби офіційна позиція змінилася зі спеціального порядку провезення товарів через лінію розмежування до фактичної блокади. Тобто самі по собі всі без винятку його репліки були слушними або скидалися на такі — от тільки на запитання вони так і не дали відповіді. Це, даруйте, було казала-мазала. І навіть відповідь на уточнювальне запитання Лисенко не розставила всіх точок над «і» й сумнівів не розвіяла.

Зовсім непереконливо пролунало твердження, що нібито законодавче визнання окупованих територій Донбасу окупованими так уже категорично зашкодить Україні й навіть буцімто легітимує окупацію та дарує Донбас Путіну. Легітимувало би — це якби Верховна Рада ухвалила закон, у якому ці території було би визнано «легітимно окупованими», тобто «законно вкраденими». Зрештою, сам Порошенко тут же, в цій же репліці, неодноразово вживав саме цей вислів — «окуповані території», й уживав його, виступаючи як Президент, а не як приватна особа. То, виходить, він тим самим «легітимував окупацію»? Ні, відшукати тут логіку надто складно. Але якби це було справжнє інтерв’ю, журналісти неодмінно мусили би спробувати саме це й зробити! Скажімо, запитати: чому в такому разі законодавче визнання Криму окупованою територією не «легітимує» його окупації? Репліка Порошенка — така, якою вона була — неодмінно потребувала бодай детальнішого роз’яснення, й набагато детальнішого.

Про бізнесменів, чию власність було «націоналізовано» на окупованих територіях і яку вони відмовилися перереєстровувати в сепаратистських «республіках» або в Росії — мовляв, вони вчинили як справжні громадяни України, й Порошенко їх за це поважає. Гаразд, хай він не називав імен. Гаразд, хай він обійшов ті сумніви, що закрадаються: чи не під його власним тиском ті бізнесмени виявили громадянську позицію, а коли так, то чи не пообіцяв він їм щось навзаєм? Але ж не можна було обходити стороною те, про що писали чимало авторів, — що якби від самого початку, ще три роки тому, ці бізнесмени повелися інакше, ніж вони повелися, до окупації, цілком можливо, взагалі не дійшло би. Що вони щонайменше не перешкоджали розігріванню сепаратистських настроїв, хоча могли би перешкодити!

Про шкоду від усього, що сталося, для бюджету: Президент дав доручення уряду підрахувати збитки й довести їх до відома суспільства. Обтічно й непереконливо. Чи не краще було би прямо сказати (й чи не було б це істиною): із таким трудом зверстаний бюджет зруйнувався, й усі плани та прогнози на поточний рік — тепер під великим знаком запитання? Адже в будь-якому разі цифри — це лише ілюстрація, причому для посвячених, простому українцеві самі по собі вони нічого не скажуть!

Натомість політиків — ініціаторів і прибічників блокади — Порошенко неодноразово називав політиканами. І називав так, найменшим чином не аргументуючи! І якщо з вуст публіциста чи навіть експерта це пролунало би нормально (та й то лише за умов наявності бодай яких-небудь аргументів), то з вуст Президента навішування образливих ярликів було нижчим за будь-яку критику. Тим паче з вуст Порошенка, який завжди дбав про свій імідж політика, що вміє тримати себе в руках і не давати волю емоціям.

Натомість він так і не сформулював проблеми, до якої неодноразово підводив: у своєму бажанні будь-що й у будь-який спосіб змінити владу в Україні радикальні опозиціонери стали ситуативними союзниками Путіна — й як далеко вони готові зайти у використанні цього ситуативного союзу.

Насправді з вуст Президента пролунало чимало слушного — це стосувалося й питань, пов’язаних із блокадою окупованих територій, і з відносинами зі Сполученими Штатами Америки… Хоча й тут Порошенко дозволив собі зневажливий тон щодо експертів, які прогнозували несприятливий для України розвиток обставин — хоча завдання експертів якраз і полягає в тому, щоби попереджати про можливість песимістичних сценаріїв, аби керівництво держави знаходило шляхи, як їх уникнути.

Пролунало й чимало дискусійного — тобто такого, що заслуговує на повагу й увагу, але й водночас викликає сумніви. Саме такою була теза про те, що українські підприємства на окупованих територіях були острівцями України й плацдармами для майбутнього повернення Донбасу. Тут є чимало аргументів «за», але й чимало аргументів за те, що не все так просто, не все так однозначно й так прямолінійно.

Отут і постає на повний зріст вельми дивний факт. Петро Порошенко — дуже хороший полеміст. Він уміє знаходити переконливі аргументи, влучно їх формулювати й миттєво ловити опонентів на маніпуляціях або логічних помилках. Але спробуймо пригадати: коли востаннє Петро Порошенко брав участь у публічних дискусіях? Хоча б із суспільно найгостріших питань? Не в битві монологів, а саме в дискусіях — хоча б от у такому ж, камерному форматі? Не за ранжиром йому дискутувати з простолюдом? У пострадянській системі координат — саме так, але ж він нібито намагається вивести Україну з неї!

Одна така проблема є наріжним каменем, і Порошенко так або інакше повсякчас її зачіпав. Гібридну війну неможливо виграти кавалерійськими атаками. Тут перемагає той, хто перехитрує, пересидить, перечекає іншого, змусить супротивника робити помилки. Але чи не виходить так, що ми перехитровуємо самі себе? І чи не виходить, що граємо в нав’язану Путіним гру за нав’язаними ним же правилами?

Нарешті, інтерв’ю висвітлило одну кричущу комунікаційну проблему нинішньої влади. Якби те саме — абсолютно те саме, слово до слова те саме — Порошенко публічно сказав хоча би на п’ять днів раніше! Хто знає, як би тоді повернувся розвиток подій. Тепер же все це було маханням рукою вслід поїзду, який уже пішов. Це вже був глибокий постфактум, який ані на що не міг вплинути. А ми ж нібито будуємо державу, одним із головних політичних рушіїв якої має стати громадська думка й громадянська підтримка. Країну, де суспільство є суб’єктом, а не об’єктом.

І насамкінець іще один пункт незадоволення. Інтерв’ю було вкрай погано анонсовано. Адже його потенційна аудиторія — це далеко не лише люди, що безупинно дивляться ці три канали…

Борис Бахтєєв

Фото: Facebook Святослава Цеголка