-Які є зрушення за останні роки у формуванні української масової культури?

– Вони на рівні умовних стартапів. Виникли сайти нового покоління майже на всі теми: від літератури й мистецтва до вуличної їжі. Але все може розвиватися й рухатися вперед тільки, коли є критичне щоденне осмислення того, що відбувається. Справжня масова культура може виникнути лише на наступному кроці. І вона вимагає активної участі теле- й кінотворів.

-Яка ситуація з українізацією національного інформаційного простору?

– Цей процес поступовий, бо вимагає власного контенту, який виникає разом зі своєю картиною світу. Зараз створюється контент, який відштовхується від фактів: спочатку історичних, далі – сучасних. Тільки потім може з'явитися свій погляд на світ.

Можна сказати, що політично маємо його, але на рівні масової свідомості – ще ні. Хоча вже відмовляємося від моделі "доярки з Хацапетовки", яку до недавнього часу експлуатувало наше кіно. Показували побутове життя без мрій, думок, перемог. А побудова власного не може йти шляхом заниження інтелектуального рівня. Країна, яка хоче себе модернізувати, повинна мати відповідний контент. Це не тільки значно більша підтримка науки й освіти, а й інші телевізійні передачі, зокрема, науково-популярні. Потрібні й інші фільми. Наприклад, науково-фантастичні.

На рівні державної програми треба заохочувати дітей до читання книжок. Це роблять в усіх розвинутих країнах.

-У Верховній Раді зареєстровані три спрямовані на поширення української мови законопроекти. У суспільстві розгорілася суперечка. Одні підтримують, інші вважають, що мовне питання не на часі й поглибить розкол у суспільстві. Як вважаєте, захист мови – необхідність чи маніпуляція?

– Сьогодні це і те, й інше. Необхідність полягає в тому, що мова слугує для захисту власного інформаційного та віртуального простору. Наприклад, на естонців важко вплинути ззовні, бо вони закриті своєю мовою.

Але, як правило, такі законопроекти виникають, коли треба якщо не відволікати, то якось "виховувати" масову свідомість. Вони є серйозними подразниками, які одразу вносять розбрат у стосунки між людьми. Тому цим потрібно займатися в мирний час і коли запрацює економіка, а не у війну. Згадайте, як легко й масово почали переходити на українську під час нормального життя на початку 2000-х. То був час поєднання людини й держави. Це повторилося після Революції гідності. Потім держава пішла в один бік, а люди – в інший.

-Чи може мова стати нашою перевагою в інформаційній війні з Росією?

– Могла б, але тільки в перспективі. В короткий час це зробити неможливо.

-Чи ефективні заборони російських фільмів, серіалів, книжок у спротиві російській пропаганді?

– Це акція держави у віртуальному просторі, щоб продемонструвати реакцію на конфлікт у фізичному. Російські фільми подають чужу нам інтерпретацію тих чи інших подій. Небезпека полягає в цьому.

-Чи стала інформаційна безпека на третьому році війни одним із пріоритетів держави?

– Поки що все робиться тільки на рівні законів. Наприкінці 2016-го прийняли Доктрину інформаційної безпеки. Але роботу зі щоденного інформаційного реагування на події виконують більше волонтери. У тому числі, в соціальних мережах.

Зараз у нас все повинно бути пріоритетом – медицина, освіта, навіть пенсії. Скажімо, освіта творить майбутнє. Тому її сучасний стан нікого не може задовольнити.

-Чи є державна інформаційна політика України принаймні на звільнених територіях Донбасу?

– Є відповідні документи: Стратегія інформаційної реінтеграції Криму, Донбасу. Тепер чекатимемо активних дій. Масова свідомість достатньо інерційна. Вона не підкорюється наказам, але чітко розуміє, що є правдою, а що – брехнею. Треба їй тільки допомагати в цьому.

По-перше, владі слід почати розмовляти з населенням про реальні проблеми, а не розповідати, як у нас все гарно.

По-друге, на екранах майже не видно лідерів громадської думки. Якщо їх немає, то треба виховувати і створювати.

По-третє, тексти від влади повинні отримати позитивну конкретику: що, як і коли буде змінено. Поки залишається відчуття, що пливемо за течією.

-Як українізувати нині окупований Донбас після звільнення? Скільки часу потрібно на це?

– Не треба повчати. Не можна вважати когось другорядним. Впливати слід тільки опосередковано, створюючи розумну політику і розумну інформацію. Ніякого радикалізму, тільки м'які рухи.

Можна використати західний досвід впливу, який базується на об'єктивних засадах. Вибори президента Сполучених Штатів Америки – як Барака Обами, так і останні Дональда Трампа – робилися на базі інструментарію обробки великих масивів інформації у поєднанні з біхевіористським підштовхуванням, що зветься мікротаргетинг (методика, яка дозволяє визначити потенційних прихильників політика за допомогою даних про доходи, склад сім'ї, споживчі звички. Використовують для персоналізованої агітації. – Країна). Трамп свою рекламу розміщував на неголовних каналах Animal, Travel, Food. Там були його вирахувані прихильники. Ми ж намагаємося однаково бити по всіх головах.

-Образ України за кордоном – це образ жертви. Це добре чи погано?

– Зараз модель "жертви" ефективна, але це зміниться.

Коли потрібні інвестиції, мають бути розповіді про стартапи, цікаве життя, людей, які творять зараз. Сучасна держава має бути привабливою не тільки для своїх громадян, але й для чужих.

-Як перемогти в інформаційній війні?

– Спочатку її треба виграти у власних головах. Але це неможливо, поки Україна йде шляхом неефективної держави, яка заважає своїм громадянам жити й змушує їх виживати.

Що стосується зовнішньої інформаційної агресії, маємо всі передумови для перемоги. Волонтери створили сайти, типу StopFake, які руйнують фальшиву інформацію. Їхній досвід треба поширювати на всю державу. Але поки не матимемо щоденно реагуючу структуру, інформацією з якої активно користувалися б телевізійники, результатів не відчуємо. Всюди потрібна щоденна робота.

Георгій ПОЧЕПЦОВ, 67 років, доктор філологічних наук, професор. Народився в місті Берегове на Закарпатті. Закінчив факультет кібернетики Київського університету імені Тараса Шевченка. Створив і керував кафедрою міжнародних відносин та зв’язків із громадськістю й кафедрою інформаційної політики Національної академії держуправління. У 2002–2005 роках очолював управління стратегічних ініціатив Адміністрації президента України. Зараз працює на кафедрі соціальних комунікацій факультету філології та масових комунікацій Маріупольського державного університету. Автор десятків книжок із питань інформаційних воєн, пропаганди, теорії комунікації. Також пише книжки для дітей. Одружений. Має доньку.