Певне, щоб знімати так довго і почати робити це за власний кошт, не знаючи наперед про перспективи – а саме таким був старт кінокартини – потрібна неабияка витримка і внутрішня мотивація. "Тому що смерть. Тому що воно (вівчарство) вмирає", – відповів на моє: "Навіщо?" режисер "Живої ватри" Остап Костюк після зустрічі на прес-показі. "...Бо хочеться вірити і принаймні у фільмі зафіксувати частинку життя, яка матиме продовження, розповісти людські історії, які можна зберегти, якщо перенести у мистецтво".

Та перш ніж ідея Остапа розповісти про долю вівчарського ремесла в Карпатах перетворилася у документальне кіно, вона повинна була знайти своїх продюсерів, творчу групу і фінансування. Усе знайшлося. Зокрема продюсерами стрічки стали Геннадій Кофман, Данило Вулицький і Ольга Бесхмельниціна. Розказати про стрічку в ефірі UΛ:Перший – у програмі "Перша студія" – прийшов Геннадій Кофман, співзасновник і програмний директор Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Про що йтиметься у їхній із Юрієм Макаровим розмові, можна буде побачити на телеканалі у четвер, 6 жовтня, о 20:00.

Про те, чому і навіщо взявся за "Живу ватру", я запитала й у продюсера стрічки Геннадія Кофмана, коли він прийшов на запис програми.

– Те, що це була авантюра – безумовно, – сказав пан Кофман. – Режисер не професійний, не закінчував жодного профільного вишу. До нашої співпраці Остап зняв короткометражку, яка отримала приз на фестивалі Short Film Corner, що відбувається під час Канського кінофестивалю. А "Жива ватра" – це перший його повнометражний документальний проект. Тож у кіно він фактично новачок, але в нього зібралася дуже потужна команда.

Взагалі все, що пов’язано з моєю роботою, з документальним кіно загалом і конкретно із цим фільмом – це все авантюра. Тут коли щось починаєш, то передбачити, чим воно завершиться, неможливо. Це стосується і фінансових, і творчих аспектів.

У студії телеканалу Геннадій Кофман розповів Юрію Макарову, що завжди мріяв зняти кіно про красиву Україну. І коли побачив відеоматеріал, з яким прийшов до нього Остап, зацікавився ідеєю "Живої ватри". Хоч карпатські краєвиди не були єдиною причиною.

– Спочатку я побачив цих по-доброму божевільних хлопців, те, наскільки вони живуть тим, що роблять. А потім, коли вони відкрили ноутбук і ввімкнули відео, там були неймовірні кадри. Це був не лубок, не якісь стереотипи щодо Карпат – це було реальне життя цікавих людей.

Але якщо режисер не звихнутий на своєму фільмі, то він мені не цікавий. І от я дивився цей матеріал, на цих хлопців, і розумів: так, тут може бути класне кіно. Хоча те, яким воно буде, ніхто тоді не уявляв. Остап тільки входив у професію, йому це все давалося складно. Та спасінням були два класні оператори, такі ж молоді й амбітні – Олександр Поздняков і Микита Кузьменко. Вони чудово впоралися зі своєю роботою.

А тут ще ж така специфіка зйомок, що просто камеру не поставиш. І мені згадується фраза з юності: "Язик на екран не повісиш". Тобто нікому не цікаво, як ти зняв той чи інший кадр, цікавий лише сам кадр. Потім уже можна на творчому вечорі розповідати про те, як одною ногою стояв на скелі, а під ногами сипалося каміння, поки ти знімав… Та нормальний професійний оператор завжди заради картинки зробить неможливе. Коли наші хлопці знали, що має відбутися щось цікаве, то чатували на це. Але було й багато несподіваних речей, які їм вдалося відзняти. Результат – просто неймовірні кадри народження ягнят, і ці очі чоловіків, які прийшли з ліхтариками рахувати овець…

Ну знову ж таки, не вистачало якогось містицизму. І тут вони приїжджають з експедиції, і привозять кадри, де варять сир, як по жолобу тече молоко... Оператор абсолютно випадково відзняв це. У них скисло молоко, і вони його вилили. Сюжетно неважливо, що воно скисло, але кадр дуже добре "вписався" у фільм.

Геннадій розповів, що хтось із глядачів колись відгукнувся про документальну стрічку так: "Слухайте, як добре у вас грають актори!" Чи лестить такий коментар документалістам, чи навпаки ображає – хто знає. Але як вдається показати героїв правдиво?

– Що стосується зйомок "Живої ватри", то тут дійсно вдалося позбутися дистанції між героями і творчою групою. Але це було доволі складно. По суті, нормально знімати хлопці змогли, лише ставши своїми. А на це пішло кілька років.

Розумієте, коли документаліст перебуває у маленькому колективі, то стикається з дуже таким делікатним етичним питанням. Там же маса різноманітних турбот, бід, якихось подій відбувається. І от, наприклад, застрягає автомобіль, тоді що робити? Підставити плече і разом з усіма допомагати чи сидіти осторонь і зафільмувати те, як герої витягають авто?

Так, щоб стати своїми, перші кілька років хлопцям доводилося лишати обладнання і робити те, що й інші. А вже коли момент зближення відбувся, вони змогли більш спокійно займатися своєю справою.

От за нормативами Державного агентства з питань кіно відводилося 45 знімальних днів. У нас було 100 лише після офіційного запуску. Скільки їх було насправді, відомо одному Богу, бо вони ж там чотири роки провели. Я, чесно кажучи, не знаю, чи витримав би на полонині стільки.

Після того як ідея Остапа Костюка знайшла своїх продюсерів, проект "Живої ватри" переміг на пітчингу Держкіно й отримав державне фінансування. У 2014 році робота над фільмом завершилася.

– Коли вони привезли більше як 200 годин матеріалу, то ми спочатку навіть думали створити монтажну кімнату, в якій би п’ятеро монтажерів десь півроку монтували це кіно. І нас буквально врятував потрясний режисер монтажу Петро Цимбал. Він з’явився в ту хвилину, коли ми були на межі відчаю, бо терміни підганяли, треба було закінчувати… І завдяки тому, що він свіжим поглядом, поглядом художника це побачив – усе вдалося. Може, це варте якоїсь окремої книги. Для нас це був щасливий випадок. Ну, ви знаєте, мабуть, що таке режисер в процесі? У нас були страшні бійки з приводу того, що потрібно включити в фільм, а що – ні. І тут приходить наш Петрович – так ми називаємо Петра Цимбала – сідає за матеріал і починає говорити екраном.

Ще у нас була страшенна боротьба з Остапом щодо музичного супроводу. Я – противник музики в документальному кіно, а він – музикант. І тут він приводить Аллу Загайкевич, і я кажу йому: "Тебе як дебютанта композиторка зараз просто задавить. І буде у нас фільм-концерт". Але зрештою те, що зробила Алла, це неймовірно. Вдалося витримати баланс.

Було багато смішних і дивних перешкод. Не впевнений, що про це варто говорити. Загалом створення будь-якого фільму безпроблемно не відбувається. Я вже не кажу про якісь дрібні побутові речі. Адже кожного разу збирати групу в експедицію було мікростресом. Та головне результат, і хочеться згадувати тільки найкраще.

Тепер фільм іде в українських кінотеатрах, і я просто не могла оминути запитання про очікування від прокату.

– Якщо чесно у мене були такі амбіції щодо цієї стрічки, щоб вона стала першою картиною, яка зробить гарний документальний бокс-офіс (касові збори від англ. box office – будка білетера). Та думаю, що цього не буде, ніяких сенсацій не станеться. Але я вірю нашому глядачеві, й мені здається, що він зараз уже є. На прем’єрі принаймні кінозал був повним, подивимося далі по продажам квитків. Адже одна справа – дивитися документалістику безкоштовно на фестивалях, а інша – коли треба платити. Монетизація – насправді найбільша проблема для документального кіно.

І в принципі в цій галузі працюють лише божевільні. Бо якщо потрібні гроші – це не сюди. Нещодавно опублікували статистику, в якій вказано, що 65% документалістів живуть не за рахунок професії, а ще десь 36% знімали фільми за власні гроші. Це така трохи крейзі справа, не бізнес.

Мене колись запитали про перспективи індустрії документального кіно. Так я відповів, що якщо це стане індустрією, то мені можна буде звідси йти. Бо це ніколи не стане індустрією. Тільки такі ненормальні будуть це знімати.

Герої ж фільму, на думку Геннадія Кофмана, сприймають все як якесь домашнє відео: "Коли Остап показав стрічку діду Івану, той сказав, я дослівно не передам, звісно, але щось на кшталт: "Ніколи не думав, що мене в комедії знімуть". Йому сподобалось, але він сприйняв це як комедію. А як буде у малого Іванка, поки ще не зрозуміло. І ми не можемо бажати йому такої важкої долі".

Коли фільм вже було завершено, Остап дізнався, що Василь хворий на рак. Врятувати його, на превеликий жаль, не вдалося. Він був тією людиною, на якій фактично трималося вівчарство.

Після того, як я подивилася фільм уперше, мене просто переповнювали емоції. І я вирішила запитати, що відчуває продюсер при перегляді "Живої ватри" після довготривалої роботи над стрічкою?

Я завжди дивлюся дуже емоційно і перевіряю на собі: якщо відчуваю щось на фінальній стадії зведення фільму, то це воно. Коли дивишся на матеріал холодним робочим поглядом, то це – не кіно, це просто робота. І був, мабуть, момент, коли ми ледве не ненавиділи цей фільм, бо передивлялися його декілька разів на день. Але емоційно мене "Жива ватра" досі зачіпає.

Чим ще займаєтеся, крім документальних фільмів і кінофестивалів?

А хіба є час на щось інше? Насправді зараз якщо глянути, то це постійна круговерть.

Маєте хобі?

По суті, хобі – це і є моя робота. Я уже багато років не їздив у відпустку, зазвичай поєдную її з якимись поїздками по роботі, але коли у мене ще були маленькі діти, і ми родиною їздили на відпочинок, то мене вистачало максимум на сім днів. Потім я не міг собі знайти місця. Дружина все обурювалася тому, як так можна. До того ж кожен фільм – це окрема історія. І з кожною картиною – окрема авантюра і доля. Чого більше за все не люблю, так це монотонності, її слава Богу немає.

А так, у мене є величезний список книг, які я хочу перечитати і фільмів, які я хочу подивитися. У мене зараз я б навіть сказав почуття провини є через те, що я досі ніяк не можу цього зробити, поглядаю постійно на цей список…

Назвете декілька зі списку?

Ой та ні, не хочу нічого виділяти, у мене там кілька десятків. Але перш за все я би радив дивитися те, що виходить на Docudays UA. Новинки ігрового я не встигаю відстежувати просто фізично. Зазвичай десь із листопада і до кінця лютого дивимось лише фільми, які приходять на фестиваль Docudays UA, а це близько 800 фільмів. Після цього місяців три я взагалі не можу нічого дивитися.

Ви тоді читаєте?

Так, іноді випадає час почитати. Коли я приїжджаю в Харків, де викладаю в університеті, там себе примушую читати. Все, що накопичується в мене на робочому столі в Києві, я відвожу в Харків, і тому бібліотека в мене там. Тут я не знаходжу часу на книжки. Сьогодні гарний час у країні для кіно, воно починає оживати, і хочеться цим скористатися.

Які нові авантюри плануєте?

Зараз я займаюся виробництвом п’яти досить психологічно складних фільмів, і є вже певні інші плани, то я собі так недавно зарікся не братися за нові проекти. І якраз за кілька днів до прем’єри "Живої ватри" ми йшли з Остапом, сіли в кафе, де він розповів мені свою нову ідею. І я слухав і розумів, що починаю в неї закохуватися!

От мені цікавіше займатися продюсуванням, аніж режисурою, бо люди через свої інтерпретації відкривають такі неочікувані й незвичайні світи. Те, що мені вчора розповів Остап… І коли я закохуюся в історію, яку мені пропонує режисер…

Це парадоксально, і я не збирався цього робити, але не так давно ув’язався у зйомки мультфільму. І я довго аналізував те, чи треба мені туди лізти. Та й сама історія здавалося б настільки кон’юнктурна, що я не міг собі пояснити, що зі мною відбувається. Це по Шевченку "Причинна".

Але те, як її запропонував режисер, як він її побачив, прочитав… Цей хлопець сам із Луганська, і він пропустив цю ідею через призму своєї трагедії, того, що відбулося з його домівкою і долею. Частково це теж документальна історія. Але тут ще є абсолютно неймовірна образотворча складова.

Коли мені надіслали цю пропозицію, то першою моєю відповіддю було – відчепіться. Потім зав’язалася розмова, і так якось все сталося, що зараз ми орендуємо студію в Києві, де працює маленька майстерня. Один раз на тиждень я приїжджаю до них, частіше не треба, вони самі чудово справляються. Але знову ж таки, авторська анімація живе таким же складним життям, як і документальне кіно.

Як відрізнити гарне документальне кіно від поганого?

Ви це відчуєте. Якщо вас "бере", якщо вам цікаво, то це скоріше за все гарний фільм. Кіно, як і будь-яке мистецтво, або близьке, або ні. Можна говорити, що це цікаво, бо модно, але якщо воно зачіпає перш за все твоє серце, душу, то це твоє… Для мене це так.

Автор: Ангеліна Лазебна

Фото: Володимир Шевчук

UΛ:Перший