Нещодавно на міжнародній конференції з вирішення конфліктів пам'яті між поляками та українцями, зокрема й Волинської трагедії 1943 року, професор Європейського центру Варшавського університету Даріуш Мільчарек, зокрема, сказав: «Ми, поляки й українці, маємо історичних п'ять хвилин, щоб об'єднатися. Якщо цього не станеться — наші діти й онуки нам не пробачать».

Здавалось би, минуло 25 років, відколи наші держави вибралися з одного великого концтабору народів — Радянського Союзу, і це достатній час для того, щоби вибачити й попросити вибачення один в одного. За все, що нас ділить, за тих, хто ніколи не зможе пояснити, як так сталося, що сусід-українець підняв зброю на сусіда-поляка, брат на брата. Це був достатній час для тих, хто відповідально усвідомлює, що рани спільного трагічного минулого неможливо загоїти ненавистю, злобою, проявами ксенофобії.

І багато чого було насправді зроблено. Створено Інститути національної пам'яті, спільні архівні дослідження, видано книжки, організовано виставки й сотні конференцій, установлено пам'ятники й поминальні хрести, прочитано молитви за душі убієнних… Але через роки спільної клопіткої праці — нова хвиля політично-історичного галасу, позбавлена будь-яких об'єктивних передумов, але здатна зламати хиткий міст українсько-польського примирення.

Постанова Сейму від 22 липня 2016 року, в якій Волинську трагедію названо геноцидом, а незабаром і презентація фільму «Волинь» режисера Смажовського як наочне підтвердження «правильності» політичної оцінки тих трагічних подій — усе це однобока й недалекоглядна спроба наших сусідів-поляків спрощено підійти до надто складної теми Волинської трагедії 1943 року.

Зацитую слова Маріуша Машкевича, польського дипломата, науковця, соціолога, публіциста, після перегляду робочої версії фільму «Волинь»: «Мені здається, що фільм не сподобається нікому. Полякам не сподобається, бо занадто релятивізує, українцям — бо показує їх у найгіршому світлі. Хіба, що німці й росіяни будуть задоволені. В Москві чи Берліні фільм може здобути високі нагороди. У Росії належно оцінять представлення українців як безнадійних бандерівців, а в Берліні — за сцену з солдатами Вермахту, які охороняють цивільне населення. Якби я дивився фільм очима сучасного українця, то був би дуже роздратований на режисера».

Про що йшлося режисеру Смажовському? І хто тепер візьме на себе відповідальність, якщо показ фільму як у Польщі, так і в Україні викличе неконтрольовану хвилю обурення, ксенофобії, якщо, не дай Бог, знову проллється кров, знову постраждають люди?

Чи українцям для симетрії потрібно буде у свого «Смажовського» замовити фільм «Вісла 47» або про колонізацію на Кресах? Навряд чи.

Погоджуюся з думкою, що нації гинуть у двох випадках: якщо не мають історії або якщо тільки нею й займаються. Будьмо мудрі й сильні. Нам як ніколи потрібна витримка й поміркованість у всьому — у словах і в ділах. Нам потрібно зберегти тверезий розум і чисте сумління. Буде важко, але ми й це переживемо й залишимося Людьми.

На фото – кадр з фільму

Фото: Кшиштоф Віктор

Довідка:

Ірина Верещук — президентка Центру Балто-Чорноморських досліджень, експертка з децентралізації, наймолодша жінка-мер (міський голова Рави-Руської у 2010–2015 рр.), стипендіатка Лейна-Кіркленда, слухачка Національної школи державного управління в Польщі, упровадниця урбаністичних проектів.