Десь років 10 тому я допомагав Святу Цеголку (нині – прес-секретар Президента, а тоді – журналіст 5 каналу) робити документальний проект "Українська Незалежність". Це була серія фільмів про події та людей, які змінювали країну. Один фільм був про журналіста Георгія Гонгадзе.

Я передивлявся години архівного відео, щоб відібрати щось для фільму. І тоді, ще молодий-зелений журналіст, побачив один епізод осені 2000-го.

У кулуарах Верховної Ради з журналістами спілкувалася Олена Притула, колега Георгія Гонгадзе. Вона казала слова, які залишилися у пам'яті назавжди:

Если бы каждый из вас говорил правду, он бы не исчез. И я бы очень хотела, чтоб эта акция переросла в нечто такое, чтоб каждый сказал для себя: с этого дня я должен говорить только правду.

Сьогодні згадав ці слова, передивився те відео.

І знаєте, минуло 16 років, а слова все ще залишаються актуальними.

Якби правду казав кожен журналіст, а не лише 1 з 10, то цього одного не вбивали б.

Коли ж серед десяти один гнеться, два-три бояться, ще кілька продаються, а окремі відверто собою приторговують, то залишається один, хто стоїть кісткою в горлі усіляким виродкам. І ці виродки рано чи пізно починають замислюватися: а як зробити так, щоб цей один замовк? Коли не вдається вмовити, купити, залякати, тоді і виникають плани щодо фізичного знищення.

У ситуаціях, коли незручного журналіста прибирають за його правду, доля відповідальності за це лежить і на "колегах", які обрали для себе позицію "не висовуватися".

Коли правду готові казати 10 з 10, кожен журналіст, то ймовірність крайніх заходів зі сторони виродків щодо правдорубів значно зменшується.

Над цим варто подумати кожному, хто йде в професію Журналіст.

У сьогоднішніх українських реаліях варто задуматися ще одним професіоналам.

Останнім часом в інформаційному полі та соціальних мережах доводиться спостерігати цькування журналістів-правдорубів. У першу чергу організованій дискредитації піддаються журналісти "Української правди", "Громадського телебачення" та проекту "Схеми" з Радіо Свобода.

Ці інформаційні атаки проводять конкретні люди. І дуже легко можна визначити політичну прихильність/приналежність цих людей. А, відповідно, запідозрити того чи іншого політичного лідера у замовлені інформаційного цькування. Замовником може бути не сам політичний лідер, а той, хто відповідає за його медійний супровід.

Цим людям варто також зрозуміти: слова та дописи не вбивають журналістів. Але у кожного політичного лідера є опоненти. І ці опоненти можуть скористатися таким інформаційним протистоянням табору прихильників політика з журналістами.

Щоб не накликати лиха, ці люди мають змінити ставлення до неконтрольованих журналістів. Замість цькування переконувати політичних лідерів йти на відверту розмову. Щоб Україна не втрачала своїх журналістів.

Олексій Братащук, «Українська правда»