За звання автора кращого матеріалу з громадянською позицією змагаються:

Ірина Соломко роботу на конкурс подала не заради визнання власної журналістської майстерності – ніхто не сумнівається у професійності володаря державної нагороди "За заслуги" ІІІ ступеню, Лауреатки премії Телетріумф 2014-2015. Вона прагла визнання героїв її фільму «Добровольці»: «Я хочу, щоб про героїв мого фільму – добровольців, які обороняли Донецький аеропорт та останніми залишали ДАП, їхній подвиг, героїзм, самопожертву заради нас, дізналась якомога ширша аудиторія. Їхній подвиг має бути достойно відзначений, сьогодні їм не вистачає нашої уваги та подяки».

Анастасія Рінгіс заявку на конкурс заповнила не сама. Припускає, що до участі її долучив хтось із редакторів. Проте, якби заявлялась сама, обрала би той самий текст – «З одиночного пікету в одиночну камеру» – репортаж з московської акції на підтримку Надії Савченко 13 травня 2015 року. «Я кримчанка, навчалась у Санкт-Петербурзі, більша частина моїх родичів живе в Росії». – розказує Анастасія. – «З початком анексії Криму, мені складно було повірити, що ті інтелектуальні росіяни, з якими я дружила роками, приймають цю агресію. Коли мені говорили, через два роки після Болотної, що в Росії зараз ніхто не виходить на мітинги, я теж не вірила. Не вірила, що на мітинги ходять лише відчайдухи». 13 травня 2015 року, на день народження Надії Савченко, Анастасія прийшла під СІЗО «Матроська тиша» на «одиночний пікет». Через рік – одного учасника посадили, троє виїхали з РФ, у однієї активістки вбили дочку. Мораль тих подій криється у словах одного з героїв публікації Анастасії, 70-річного Володимира Іонінова, котрий безстрашно заявляв поліцейським, що їхні дії приведуть їх до 37-го року.  Ту розмову авторка називає найкращим діалогом, який вона чула.

Сюжет Уляни Дрючкової не менш повчальний. Щоправда, мораль його звернена вже до вітчизняної влади, та акцентує увагу на невдалій інформаційній політиці. Уляна родом з Прикарпаття. Свою біографію вона викладає коротко: «Народилась в маленькому, але дуже милому, майже європейському містечку Коломия. Щоб зрозуміти чи Схід і Захід разом, поїхала навчатися у Суми. Потім був Київ. Кілька телеканалів, щоденна робота репортера, привели мене до програми журналістських розслідувань та критичних репортажів «Дістало!». Там по-справжньому відчула смак і щастя від роботи журналіста – коли кілька тижнів роботи закінчувались матеріалом, який хоч і точково, але змінював світ».  Сюжет  «На хвилі Кремля», за словами Уляни, народився дуже спонтанно, під час одного з відряджень до зони АТО. Репортерка помітила невдоволення бійців і місцевих інформаційним простором: люди били на сполох, адже навіть звільнені території окуповані російськими та сепаратистськими телеканалами, газетами, радіостанціями. Уляна переконана, що держава має докладати зусиль, аби відвойовувати уми своїх же громадян. 

Максим Опанасенко своїми журналістськими матеріалами теж змушує політиків і громадськість звертати увагу на замовчувані проблеми. Наразі він займається розслідуваннями у «Слідство. Інфо». «Для мене журналістика – це одна велика авантюра з відчуттям постійного перебування на межі, – ділиться Максим. – Багатогодинні «засади» під офісами і помешканнями політиків і чиновників, звуки пострілів по квадрокоптеру, який запускаєш аби роздивитися помешкання чергового «нового політика», сотні кілометрів за кермом заради невеличкого кадру і відчуття, яке неможливо описати, але яке виникає, коли в твоєму розслідуванні замикається коло. Я ніколи не сприймав журналістику як роботу, спосіб заробляння грошей і режим «з дев’ятої до шостої». Це частинка життя, частинка мене, яка не вимикається ніколи і супроводжує скрізь». «Будинок на кістках» – коротке розслідування, за яким стоїть дуже довга історія. Сюжет розповідає про забудову однієї з найдавніших археологічних пам’яток Київської області – Хотівського городища. Величезні площі історичної землі опинилися в руках двох родин. Обидві – відомі, заможні і не чужі для великої політики. Максим мешкає в кількох кілометрах від місця забудови. Хотівське городище і парк у Феофанії – улюблене місце відпочинку його родини. Сюжет почався з побаченого ними колючого дроту, яким відгородили забудову від парку. Далі були місяці переписок з археологами, чиновниками і «земельщиками». Врешті, Максиму вдалося скласти цілісну картину того, що відбулося на території  Хотівського городища. «Попри все сказане вище, ця історія не про забудову. А про байдужість людей до історичного спадку, історії загалом і до природи» – підсумовує журналіст.

Христина Малазонія у своїй роботі зачепила болючу для всіх українців тему – смерті на Майдані. Під час зйомок сюжету "Злочини проти Майдану: винних досі не покарано" вона спілкувались з двома десятками постраждалих та сім’ями загиблих. Спілкування із героями сюжетів Христина вважає запорукою хорошого матеріалу: «Запис інтерв'ю – це мистецтво, яке опановується роками. Перед тобою сидить не просто спікер, з якого потрібно "витягти" вдалий синхрон і забути про нього, а людина зі своєю історією, зі своїми емоціями, з темними та світлими сторонами. Треба розкрити її та побачити  зсередини». Конкурсна робота немало відображає громадянську позицію авторки. Вона коментує: «Після кривавих подій на Майдані нові керманичі Печерських пагорбів били себе у груди, що покарають винуватців.  Справа Майдану – це лакмусовий папірець для суспільства. Воно сподівалось і вірило, що причетних до сотні  смертей покарають. Цей матеріал  – як градус невдоволення суспільства, розчарування у системі правосуддя та внутрішня безвихідь. Гра в імітацію розслідування лише підігріває суспільне невдоволення. Розповідати про розслідування справ лише на річниці Революції гідності – цинізм вищого ґатунку. Пам'ять суспільства не така коротка, як здається на вищих державних щаблях влади».