Світ страждає не тільки від воєнних конфліктів, а люди гинуть не тільки від куль. Кожного дня, не помічаючи, ми стаємо співучасниками наймасштабнішої катастрофи планети — глобального потепління. І хоча, живучи в Україні, ми поки мало відчуваємо на собі прояви зміни клімату, в деяких частинах світу збільшується кількість ураганів та цунамі, посух та сильних вітрів, які нищать усе живе навкруги. Так, дослідники запевняють, що якщо температура на Землі зросте на 2 градуси, то постраждає 500 млн людей, якщо на 3 градуси — 3 мільярди. Додайте сюди ще мільйони людей, які стануть кліматичними біженцями...

Проте ця тема нечасто з’являється у ЗМІ, а тим більше на телебаченні. Журналістам важко готувати та пропонувати у медіа матеріали на цю проблему. Не в останню чергу — через відсутність відеорядка на підтвердження масштабів катастрофи.

Співрозмовник «Дня» — режисер і продюсер із Великобританії Пол РЕДМАН — уже понад 10 років знімає фільми про екологічні проблеми планети. Відео документаліста використовували у своїх програмах BBC, Sky та CNN, його фільми були неодноразово представлені на міжнародних кінофестивалях. Ми познайомилися з Полом під час Кліматичної конференції ООН у Парижі, куди документаліст прибув представити свої роботи: «Бразильська войовнича жінка», «Від наших предків», «Смерть у лісі», «Наша битва» тощо.

— Поле, з чого починається ваша робота над фільмом?

— Підготовка до подорожі починається за кілька місяців до приземлення в аеропорту екзотичної країни. Насамперед для фільму потрібно знайти актуальну тему і, що, можливо, навіть важливіше, — контакти.

Теми нам часто підказує Фундація Форда. У них велика мережа контактів, і вони дуже активно працюють у сфері збереження довкілля. Також знаходимо історії самі. Головним чином — завдяки спілкуванню з місцевим населенням. Нас приваблюють ще не відкриті журналістами теми. Їх неможливо вигадати чи спланувати, тому ми багато говоримо з місцевими мешканцями. Аборигени краще світової павутини знають, що відбувається в їхньому регіоні й як це впливає на довкілля.

— І все ж у вас є якась фактична підготовка перед зйомкою?

— Ми з командою створюємо Googledocs, куди кидаємо все, що нам вдалося дізнатися про обрану проблематику. Зазвичай це десь 27 можливих варіантів історії, яку ми будемо знімати. За кожну подорож ми знімаємо три — чотири фільми, тому доводиться довго визбирувати ті крихти інформації, які є в Інтернеті чи в інших наших джерелах. З відібраних історій залишається приблизно десять. Остаточно обираємо, про що будемо знімати, вже на місці.

Також паралельно з цим ми читаємо всю можливу літературу, яка є про цю країну, регіон, плем’я. Перечитуємо буквально все — художню літературу, путівники, статті. Я не уявляю себе без книжки десь у потязі. Часу завжди мало, тому використовуємо кожну хвилину, щоб дізнатись якомога більше.

— Ваші плани часто змінюються після прибуття до країни, про яку знімаєте?

— Дуже часто. Мати багато заготовок — це важливо, але спілкуватися з місцевими мешканцями — важливіше.

У перший день нашого прибуття ми намагаємося просто познайомитися з місцевим населенням: виходимо і починаємо знімати природу. Місцеві жителі, звичайно, не можуть втриматися, щоб не підійти до нас і не розпитати, хто ми, що знімаємо, звідки приїхали. У таких розмовах ми намагаємося з’ясувати, хто лідер громади, та далі спілкуватися з ним.

Тут у нас подвійна вигода: кадри, які ми знімаємо у перші дні — природа, побут, дозвілля, — входять до фільму як перебивка, бекграунд, атмосфера. До того ж ми акліматизуємося та без поспіху знайомимося з місцевими жителями. Кожен із них розповідає якусь історію, а їх ніколи не буває забагато. Я від цього кайфую.

— Мабуть, герої ваших фільмів рідко дають інтерв’ю на камеру. Вам важко їх розговорити?

— Щоб зняти одне інтерв’ю для семихвилинного фільму, потрібно записати три — чотири години розмови з героєм історії. Прості люди не навчені чітко формулювати та озвучувати месиджі. Тому протягом цих розмов ми витягуємо з них ключове повідомлення у лаконічній та зрозумілій формі.

Також багато часу йде на переклад. Коли ми записуємо відео, то з героєм спілкується переважно перекладач. Я ж намагаюся за інтонаціями, мімікою і жестами зрозуміти, що відбувається. Важливо стежити за тембром голосу. Він може сказати про проблематику найбільше. Тоді після інтерв’ю я запитую у перекладача: «Та мить — герой був емоційним, про що там ішлося...» Такий зріз ще ніколи не був помилковим. Відзняте відео повністю передивляємося та перекладаємо вже вдома, оскільки на зйомці на це просто не вистачає часу.

Також часто ми знімаємо у русі. Просимо місцевих показати зрубаний ліс чи забруднену річку. Під час таких «екскурсій» я ставлю тисячі запитань, наче у дитячому садочку: Де ми зараз? Куди йдемо далі? Як ти себе почуваєш? Хто ці люди? Що це за дерева? Звідки взявся цей міст?.. Це просто тисячі запитань.

— Однак ваші роботи — це не відповіді на запитання — це дуже сильні емоції.

— Історії мають об’єднувати людей. Без емоцій цього не досягти. Щоб їх отримати від людей, яких знаєш у кращому разі два-три дні, режисер має бути відкритим та чесним. Тільки у тоді можна отримати значно більше, ніж інтерв’ю з лаконічними фразами. Режисер має спонукати людей бути емоційними. Це допомагає історії, месиджу.

Я дуже щирий у своїх емоціях. Мабуть, тому герої моїх фільмів відповідають мені взаємністю. Інколи, коли ми показуємо вже готовий фільм, то самі можемо плакати від тих емоцій.

— Знімати фільми про природу — це мати справу з тими, хто її нищить у особливо великих масштабах. Чи були у вас якісь проблеми через зйомки?

— Таке трапляється постійно. І щастя, коли на нашу камеру посягає поліція, а не посланці індонезійської мафії, які наживаються на вирубці лісів. Зазвичай ми прикидаємося дурниками. «Тут не можна знімати?! Вибачте, ми не знали! Більше не будемо, ось ми можемо стерти відзняте». Насправді ж ми швидко підмінюємо карту пам’яті.

Чим далі від цивілізації — тим небезпечніше знімати. Нашого помічника — перекладача з Індонезії — неодноразово заарештовували, погрожували і навіть били за зйомку.

Інколи нам стають на заваді несиловими методами. Одного разу, коли ми знімали Національний парк в Індонезії, де також незаконно рубали заповідні дерева, у нас почали вимагати 1000 доларів за зйомку. Ми просто пішли з того парку з тими крихтами, які встигли зафільмувати.

— Зазвичай фільми про природу демотивують, адже в них зображують невідворотність природної катастрофи через людську діяльність, як часто у вас ідеться про успішні проекти у збереженні довкілля. Чому обрали саме такий фокус?

— Я вже понад 10 років знімаю фільми про довкілля. Майже всі депресивні, бо насправді мало приводів для радості, коли ми говоримо про ставлення людей до природи. Однак одного разу ми спробували зняти щось надихаюче, і у нас вийшло.

Я набагато більше люблю знімати успішні історії. Вони дають силу та надію іншим. Взагалі, відео — надзвичайно сильний інструмент. Якщо його використовувати правильно, то можна змінити світ. Тому можна сказати, що я намагаюся знімати фільми, які змінюють світ.

Фільми, що надихають, люблю за те, що вони дають силу та надію іншим.

Вікторія Білаш, газета «День»