2014 р. в циклі "Зима, що нас змінила" вийшла "Небесна сотня" (45 хв, автори сценарію та режисери Юлія Гонтарук і Роман Любий, оператори Юрій Грузінов, Ярослав Пілунський, Андрій Котляр, Євген Козеко, Ігор Іванько, Ілля Єгоров, Сергій Стеценко, Юрій Дунай, Крістіан Жерегі, Марко Супрун, Ігор Грабович, Демян Колодій. Тов. Телерадіокомпанія "Студія "1+1""). 

Щоб робити не репортаж, а саме документальний фільм по гарячих слідах трагічних подій , потрібно мати, крім бажання, міцні нерви, неабияку волю й витримку. Зрештою, чуйність і такт. Особливо для того, щоб записати розповідь батька, який втратив сина в бою 20 лютого на Інститутській. Одного з "Небесної сотні".

Розповіддю Володимира Голоднюка — учасника акцій протестів на Майдані й батька загиблого Устима Голоднюка — і розпочинається фільм. Особливою прикметою Устима була голуба каска, що символізувала не агресію, а мирний характер протесту. 

Ми знайомимося з мужньою людиною, яка пішла на самопожертву заради України. Можна не сумніватися, що тільки цієї розповіді вистачило б (і за змістом, і за емоційною напругою), однак Юлія Гонтарук та Роман Любий дають картину об'ємнішу: записують розповіді сімох осіб, у тому числі учасників самооборони Майдану: сотника Першої сотні Андрія Янченка, заступника сотника 18-ї сотні Олега Лемякіна, ройового 3-ї сотні Сергія Самуляка, волонтерів медичної служби Майдану Олени Пильської та Марії Назарової, учасника акцій протесту Віктора Твердохліба. Усі вони, особливо жінки, розповідають про пережите щиро, емоційно, лікарка у якісь моменти не стримує сліз. У кожного з учасників фільму пережите ще "болить і плаче". 

Відомо, що основний козир кінодокументаліста, гарантія його успіху — герої, яких він уміє знайти й викликати на відвертість та щирість. У цьому випадку точність попадання висока, як і вміння розговорити співрозмовника. Як це вдалося, і як вдалося знайти їх серед тисяч інших? Очевидно, молодим режисерам це було непросто. Але сприяло те, що вони самі не залишали Майдану. 

Так чи інакше, у цьому фільмі важив режисерський відбір знятого дванадцятьма операторами. Репортажні епізоди (серед розмаїття — жіночки, які на мелодію народної пісні співають: "Горіла шина ще й мішок /На бідолашних тітушок" /узгоджуються з наскрізним сюжетом фільму, що розгортається переважно в хронологічній послідовності. Узгоджуються і з розповідями про пережите. Саме узгоджуються, а не ілюструють. Слід відзначити ще одну рису: у фільмі дотримано ритмічно-смислового балансу між вражаючими репортажними зйомками та розповідями, що зробило їх взаємообумовленими, надало й одному й другому ще більшої значущості та сили впливу.

Фільм показали на каналі "1+1", він мав широкого глядача. "Небесну сотню" заборонили для показу в Росії. Це й не дивно: адже можна інформацію перевернути з ніг на голову, але у випадку "Небесної сотні" не можна сфальшувати дух Майдану, що його так промовисто вдалося передати молодим режисерам. 

Нікон Романченко зафіксував світлі обличчя безіменних майданівців. Дивлячись на них — і старших, і зовсім юних, — пишаєшся за Україну, і сказати щось лихе про них може тільки той, хто сам погрузнув у тяжких гріхах. 25-хвилиний фільм так і названо: "Обличчя". 

Нікон Романченко — сценарист, один із операторів і продюсер в одній особі — показує історичні події як їх учасник. Розрізнені епізоди спочатку мають побутовий характер і значною мірою життєрадісний вимір (бачимо весілля, нареченим скандують "Слава!", пасажири сперечаються в метро та інші яскраві епізоди) — відчувається благородство, щирість, натхнення людей, їхня близькість. Далі зафіксовано наближення до точки кипіння у січневі морози, намір людей пройти на урядовий квартал і вулицю Грушевського, перекриту щільною стіною міліціонерів та беркутівців. 

Люди пробують їх переконати, але у відповідь — глухе мовчання. Глухота, помножена на розправи, виводить протест на новий виток: протестувальники озброюються бруківкою, гумовими шинами. Клуби чорного диму на вулиці Грушевського, карети швидкої допомоги, палаючий автобус. І знову панорама по обличчях — змучених, закопчених, але в очах — сміливість і непохитність. 

Документальний фільм Сергія Лозниці "Майдан" (Україна, Нідерланди) вийшов в український прокат 24 липня 2014 р. "Неймовірно, жахливо, прекрасно" — ці слова на афіші могли орієнтувати непосвячених. Фільм вражає насамперед чесністю у використанні зйомки. Адже нерідко документалісти використовують матеріал, знятий іншими. Історія Майдану від 15 грудня і по 5 березня (коли в Києві періодично перебував Лозниця і постійно — його знімальна група) — це 130 хвилин фільму, за винятком зйомок 20 лютого вулиці Інститутської з готелю "Україна", знятих операторами Сергієм Стеценком, Михайлом Єлчевим та режисером фільму.

Лозниця не подає себе як учасника, більше того — не виявляє свого ставлення, здається йому хотілося просто зафіксувати історичні події кінця 2013-го — початку 2014-го. "Майдан" створено методом спостереження. Методом, який ще на початку 1920-х застосував Роберт Флаерті. Але в такій напруженій багатолюдній події його застосувати непросто — це не камерна історія про одну чи кількох людей, яких кінематографісти фіксують впродовж тривалого часу, аби виявити якісь глибинні речі — проникнути у психологію чи в невідомий глядачам спосіб життя людської спільноти. Як же спостерігає за подіями автор "Майдану"? Камера статична і знімає той чи той епізод ледь не в реальному часі. Наприклад, Гімн України на Майдані — люди співають від початку, коли за кадром ще лунає голос ведучого віче, і до останнього слова (спів не уривається). Завдяки потужному об'єктиву ми можемо роздивитися обличчя людей, їхні очі, побачити, як чоловіки знімають шапки з початком співу. Сакральність цього дійства не можна не відчути.

У взаєминах із реальністю для документаліста важить відбір, принцип відбору. А в такій здибленій, революційній реальності? Як визначити найголовніше, найважливіше? Для Лозниці принципом відбору стала демократія, що, як відомо, означає "влада народу". У "Майдані" увагу зосереджено не на лідерах, а на звичайних людях, які впродовж тієї зими творили історію.

І коли вже мова зайшла про пісню, звернімо увагу на характер звукової доріжки, — вона повнокровна й дуже переконлива. У фільмі Лозниці немає балакаючих голів, немає коментарів, — режисер дає глядачеві повну свободу у сприйнятті подій, ніде не нав'язує власних оцінок, тим самим передаючи спонтанність, неумисність того, що відбувається. Бо це той випадок, коли справи важать значно більше, аніж слова. 

Звичайно, Майдан постійно звучав: виступи ораторів на сцені майже не припинялися, — мікрофон доносив їх до присутніх. Але у "Майдані" цих виступів зафіксовано мало, і то не прямо, а опосередковано, через ефект подвійного відображення (в кадр потрапляє екран майданного телевізора з виступом Арсенія Яценюка, іншим разом застуджений голос Юрія Луценка звучить за кадром у той час, коли камера прилаштувалася біля великого котла з чаєм, який дівчина розливає у стаканчики і роздає всім охочим, — Лозницю цікавило не те, що на сцені). 

Сцену зафіксовано всього кілька разів: коли там автори читали свої вірші про свободу й Україну і коли священик говорив про потребу покаятися представникам влади на Печерських пагорбах, які оточили себе "Беркутом" і міліцією, не звертаючи уваги на вимоги людей. Зі сцени долинає й передноворічне вітання: "Не треба нам пряника, заберіть лиш Янека!" 

Звукова доріжка вибудувана переважно з гасла "Слава Україні! Героям Слава!", спонтанних реплік людей на Майдані, що опинилися поруч із камерою, з пісень.

Ось кілька жінок співають "Ой, Марічко, чичері", а ось чоловік із гітарою прямо серед натовпу, акомпануючи собі, починає "Ще не вмерла України ні слава, ні воля", і поруч із ним інший дядько підхоплює, а третій, молодший, співає свою партію, — і виходить багатоголосся, а на обличчях чоловіків — невимовне щастя.

А в сцені прощання з "Небесною сотнею" режисер двічі повторив виконання пісні "Пливе кача по Тисині", — таким вражаючим воно було серед моря людей із запаленими свічками. 

Події силового протистояння на Грушевського та на Інститутській сприймаються як логічне продовження того неймовірного піднесення, що вивело людей на Майдан. Слова безсилі передати цю атмосферу, і виразити її може тільки мова сучасного мистецтва. Я не впевнена, чи зйомки велися день у день, особливо після 19 січня. 

Але достатньо було зняти кілька вечорів, ночей, ранків, аби відчути все, що там відбувалося. Камера у неймовірному хаосі виявляє волю до свободи і до перемоги над злочинною владою.

Сергій Лозниця — режисер, який робить кіно про непримітних людей та їхні будні, — це його характерна особливість, так би мовити, бренд. Режисер показав Майдан як уособлення України, як феномен людського духу, єднання, пориву до свободи. Показав справжність людини.

До аналітичних фільмів належить "Правда Майдану" (55 хвилин) Андрія Солоневича і Дмитра Ломачука (випущений українською, англійською та російською мовами, показаний 24 жовтня 2014-го на телеканалі "Рада"). 

Автори виходять із постулату, що Майдан — це "вільна держава, в якій живуть вільні люди". Люди ці — не політики (навпаки, звучить думка, що політики-опозиціонери не чекали від свого народу такої згуртованості, вони відставали від дій Майдану, а спроби лідерів опозиції його очолити провалилися). 

Майданівці — люди різних професій, які говорять про власну участь у боротьбі та про сам феномен української революції. Спортивний журналіст Іван Вербицький, лікар, представник відомої лікарської династії Ольга Богомолець, громадський діяч Валерій Пекар, адвокат Микола Ореховський, бізнес-аналітик Максим Левковський, актриса і топ-модель Наталя Юсупова одностайні в одному: відбулися докорінні зміни у свідомості українців.

Абсолютне новаторство українського Майдану у світовій практиці протестів Валерій Пекар вбачає у: 1) самоорганізації, відсутності єдиного центру і єдиного лідера, 2) згуртованості й максимальній уважності людей одне до одного, 3) захисті людей від міліції футбольними вболівальниками (тоді як у всьому світі, навпаки, міліція захищає їх від фанатів), 4) активній боротьбі за правду в соцмережах, 5) мистецькій та навчальній складовій: в університеті Майдану фахівці читали лекції, музиканти в мороз грали на піаніно тощо.

Автори фільму на конкретних фактах показують жорстокість влади, яка не дослухалася до своїх громадян, хапаючи людей на вулицях і ув'язнюючи, катуючи, вбиваючи і, врешті, голосуючи за драконівський закон Колесніченка-Олійника, в якому перебування на Майдані тлумачилось як кримінальний злочин, за який могли карати позбавленням волі. 

Зрештою, 19—21 лютого по майданівцях — неозброєних людях — почали стріляти снайпери, і ці епізоди вражають найбільше. Але своєї мети — залякати, змусити розійтися — влада не досягла. Зазнавши великих втрат, українці вистояли. Символом людської вдячності і шани "Небесній сотні" показано Майдан, устелений квітами та свічками. 

Іранець Махаммед Нарузі, який навчався у КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого, завершив "Синьо-жовтий" через рік після подій — робив його на ентузіазмі, власними силами. "Синьо-жовтий" без коментарів, без ведучого, але він багатоголосий. 

Занурення в життя Майдану повне, — в цьому й полягає своєрідність твору. Ніякі спеціально придумані кінематографічні прийоми не відділяють глядача від Майдану, який притягував до себе людей, немов магніт. Цей феномен можна порівняти з організмом, у нього єдине дихання і спільний порив. Але така характеристика не буде повною, адже це були різні люди. Їхню неповторність і показав автор. Окреслюються індивідуальності, бачимо щирість, безпосередність, сміливість, завзяття, непохитність. І, звичайно, креатив: чого варта клітка, в якій сидів манекен Януковича. Або карикатура, коли Путін гоцає на руках маленького Януковича. На противагу сатиричному, є багато стверджувального: портрет Василя Стуса — безкомпромісного борця з комуністичним режимом. Чудові колядки, які виконували люди на сцені й поза нею, стародавня обрядовість із водінням кози, дзвониками, посіванням та побажанням щастя і добра. Поряд зі звучанням потужної пісні Едіт Піаф, виконують народний танець, музиканти грають на піаніно в будинку київської держадміністрації.

Уважне око кінокамери вдивляється в мирний характер Майдану: жінка котить дитячий візок (хай пам'ятає дитя). Весілля і побажання щастя молодим на сцені, знову мами з візками, що без найменшого страху прогулюються серед протестувальників. І палкі дискусії про бізнес Януковича, коли не добирають слів, згадуючи його золотий унітаз. ("Почему я должен жить ради этого ублюдка?". "А вы знаете, что отец Януковича был полицаем?". "Мы дали им два месяца на то, чтобы что-то изменили, а они не изменили. Значит, изменим мы". Ця окремішність, неповторність у єдності — не парадокс, а закономірність.

Автор слухав голос народу. Поряд з українською, часто звучала російська мова, що природно для Києва і для України. "Стыдно, что власть не слышит народ". Відповідь на гасло "Банду геть!" — "Що геть? Скільки геть?" "Мирным путем мы не договоримся". Люди самі осмислювали цю історичну подію, що сколихнула світ. "Майдан — это свобода". 

Знімав Нарузі й "антимайдан", йому вдавалося переконати регіоналів говорити на камеру. І вони говорили — ситі, вгодовані, задоволені життям.

У другій половині січня протистояння набуває грізного характеру. Жінки стукають по металу, люди зводять барикади, починають палати шини, чорний дим біля входу на стадіон "Динамо", розбирають бруківку, стоять незворушно зі щитами війська МВС. Великим планом показано пляшки з рідиною, чоловік показує гумову кулю, якою в нього стріляв міліціонер. "Не здаємось!". А на годиннику вже 21 січня. Ось якийсь чоловік каже міліціонерам, які стоять щільною шеренгою: "Невже ви не знаєте, що в Януковича бізнес на крові?". Голоси, голоси, вигуки. Фізично відчуваєш стійкість людей, які не відступили й тоді, коли почали стріляти снайпери і з'явилися перші жертви. "Я не знаю, что скажут наши друзья в Европе. Погибло четыре человека. Это преступление". Раз у раз з'являється зображення, на якому очі Богородиці. В іншому місці напис: "Бачу справи твої, людино", "Воля або смерть!". 

Варто сказати про структуру фільму, — її становлять сегменти, побудовані за хронологією. Час фіксується винахідливо: електронний годинник на вежі Будинку профспілок на Майдані показує дні й години. І в такий спосіб автор фільму підкреслив присутність, свою невіддільність від Майдану.

Є у фільмі ще одна особлива деталь — введено епізоди з недалекої Іранської історії: революції 1979 р. і протестів 2009-го. Саме тому автор присвятив свій фільм "Усім майданам світу".

У лютому 2015-го вийшов на екрани і був показаний по телебаченні повнометражний документальний фільм "Сильніше, ніж зброя", випущений об'єднанням "Вавилон-13" і чи не найбільше рекламований серед "майданівських" стрічок. 

Ініціатива — громадська, тож і до зйомок, і до опрацювання матеріалу причетні чимало людей, у тому числі Юлія Гонтарук, Денис Воронцов, Лариса Артюгіна, Іван Сауткін, Юрій Дунай, Марія Пономарьова, Роман Любий, Крістіан Жерегі, Костянтин Кляцкін. 

Імен авторів у титри не ставлять принципово. "Вавилон-13" діяв оперативно. Зняті в найгарячіших точках фільми ("У Пеклі", "Час та натхнення", "Героям слава!" тощо) з'являлися в Інтернеті по свіжих слідах, а тому були важливим джерелом інформації про події, особливо на тлі відвертої пропаганди російських ЗМІ. Англомовні субтитри робили ці фільми доступними і для світової аудиторії. Об'єднання працює анонімно, що нагадує один із постулатів "Догми", який передбачав анонімність творців фільму. Самі "догматики" його не дотримувались, але українські документалісти, що почали свою діяльність на Майдані восени 2013 р., прізвищ не зазначали. Чому — не зрозуміло, тож залишається робити припущення: можливо, для них самі події важливіші за тих, хто їх фіксує. Хай би там як, анонімність є однією з особливостей фільму "Сильніше, ніж зброя", в якому зібрано напрацьоване раніше. 

Учасники "Вавилону-13" постійно перебували на Майдані, знімали в умовах небезпеки. Формою повнометражного фільму і є спонтанна фіксація: більша частина — це події на Майдані з листопада 2013-го по кінець лютого 2014-го і два сюжети війни на Донбасі — з Донецького аеропорту та розповідь одного з українських бійців, який побував у полоні в бойовиків. 

Події, без перебільшення, історичні, а назва стрічки відбиває їхню суть. Але перед нами — самоплив. Схоже, що спонтанність і неоформленість, відсутність завершеної форми кінематографісти й ставили за мету, вони не хочуть (а може, не готові?) працювати із зафіксованим матеріалом. 

Одначе покладатися тільки на спонтанність і на те, що матеріал сам виведе куди слід, а глядач розбереться що до чого, — це усуватися від авторської роботи. І хоча, схоже, такий спосіб і є метою, все-таки певні творчі зусилля в побудові вгадуються: події масового характеру змінюються окремими розповідями колишнього полоненого, дідуся, що показує колишнє, вже розвалене помешкання батьків В.Януковича. Люди, на яких зрідка зосереджує свою увагу камера, не названі, в об'єктив потрапили випадково, ми їх побачили і нічого про них не дізналися (принцип анонімності — тотальний). Щодо Майдану, то, спонтанно-випадково зафіксовані й не осмислені, вони залишають по собі враження хаосу, загрозливої й некерованої стихії. Але ж відомо: Київський Майдан, Революція Гідності вразили саме своєю самоорганізацією. Суперечність очевидна: ніби фіксується все, як достеменно було, але того, що достеменно було, фільм не передає.

Відсутність авторського начала, а відтак організації та осмислення гарячого й унікального матеріалу, шкодить фільму. Яким би самоцінним не був матеріал, однак без професійного підходу, без авторського, живого ставлення до нього він багато втрачає.

"Український аргумент" (режисер Сергій Маслобойщиков, оператор Богдан Вержбицький та ін. "Inspirationfilms") вийшов 2014 р., спочатку побував на міжнародних кінофестивалях, а до українського глядача прийшов у травні 2015-го. 

Фільм авторський. Режисер перебував у розбурханому центрі Києва майже постійно, його цікавила не тільки доцільність протесту, а й мотивація людей, що не полишали Майдану, жили там кілька місяців. На його думку, історія Майдану не є явищем суспільним, вона — явище індивідуальне. З таких позицій він і компонує події, і такий висновок випливає з його стрічки. Автор не переймається хронологією, не показує, як розвивалися події, виходячи, очевидно, з того, що глядач і так добре з ними обізнаний. Немає й авторського коментарю, а пояснення, чому виник Майдан 2013—2014 рр., переконливо озвучені учасниками ("Люди такі нервові на ту владу!"). Його цікавить зріз думок (фільм є свого роду соціологічним опитуванням), а ще — своєрідні вияви людської психології і поведінки в екстремальних умовах.

Маслобойщиков за кадром запитує і слухає відповіді людей, обравши приблизно чоловік 8 з усіх куточків України, різних занять і професій: водій, робітник, священик, літній інвалід у візку (той каже, що є правнуком міністра шляхів сполучення в уряді УНР і що готовий пожертвувати собою задля спільної справи), дівчина Тетяна, яка живе в Берліні, але, приїхавши до Києва, вже не могла залишити Майдан, відомий вчений Вадим Скуратівський, чия палка промова зі сцени ввійшла до фільму. Всі вони називали свої імена, місце мешкання й охоче пояснювали, заради чого стоять на Майдані.

Візуальний ряд наповнений палаючим вогнем і димом, здибленою бруківкою, беркутівцями зі щитами й навіть учасниками антимайдану (їхні мотивації також є у фільмі). Тих, що стали провідними персонажами, знімали на Майдані або на Михайлівській площі. Тло подій і люди становлять нерозривне ціле. 

Режисер не вміщує найбільш вражаючих моментів людського єднання, наприклад спільного співу Гімну України. Його більше цікавило патріотичне піднесення, виражене у словах звичайних людей. Один із них промовляє: "Українець — найвище звання".

Сергій Маслобойщиков свого часу знімав і Помаранчеву революцію, тож його цікавила думка людей про відмінність того протесту від нинішнього. "То була акція, а це — революція", — такий афористичний варіант однієї з відповідей.

Що єднало таких різних людей на Майдані? Це також питання. Зрозуміло: дух протесту, патріотизм, любов до України. Але ж такий тривалий протест мусив чимось підтримуватись, адже тоді ніхто не знав, чим усе закінчиться, можна було чекати найгіршого. А люди не розходилися. 

Тут варто згадати епізод зі знаменитим синьо-жовтим піаніно, тим більше що фільм обрамлюється одним і тим самим кадром: за цим інструментом сидить не музикант. Його далеко не музикальні пальці натискають клавіші механічно, а обличчя зосереджено-відсутнє, — епізод, якому автор фільму надав значення, підкресливши чи то абсурдність ситуації, чи то надію на інстинктивний потяг до краси, яка "врятує світ", чи ще щось своє, про що ми не здогадуємося. Та й фільм супроводжує саме фортепіанна музика, характер якої відповідає тривожному й героїчному настрою подій. 

У цей музичний супровід вписується музика, яку виконували і на згаданому піаніно: оператор зафіксував чоловіка з наплічником, котрий, схилившись над клавішами, впевнено виграє якийсь ритмічний ресторанний твір. Поруч чоловік із гітарою, він не приймає такої музики ("Ну що це ти граєш?") й, акомпануючи собі, починає співати "Ой на горі, на Маківці, б'ються Січовії Стрільці. Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за рівнії права, державу". Поки співає, підходять якісь чоловіки, беруть піаніно й кудись його несуть. Через певний час нам знову покажуть гру згаданого чоловіка з наплічником. Прихильники фортепіанної музики не стали сперечатися, — вони чудово вийшли із ситуації. 

У фільмі відчувається магія Майдану. Але у висловлюваннях кількох осіб прозвучали прогнози, що Майданом не закінчиться, що існує загроза військово-промислового комплексу Росії й агресивності Путіна. На жаль, ці прогнози виявилися точними…

…За останні півтора року вийшло чимало документальних фільмів про Майдан і Революцію Гідності, в тому числі й авторських. Тут ішлося про декілька стрічок, які різні за форматом, стилем, обсягом, але спільне для них — безпосереднє переживання події. Це роботи правдиві, створені небайдужими людьми.   

Лариса Брюховецька, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - «Дзеркало тижня. Україна»