Президент як абсолютний папік

Президент як абсолютний папік

9 Вересня 2015
5892
9 Вересня 2015
20:26

Президент як абсолютний папік

5892
«Нічого правдивого й усе можливе» Пітера Померанцева – як нічний похід у бар із малознайомими людьми
Президент як абсолютний папік
Президент як абсолютний папік

Те відчуття, коли вже не тверезий, але ще намагаєшся контролювати ситуацію. Тебе по черзі огортають сум, веселощі й відчуття нереальності того, що відбувається. Кольори навколо яскраві, звуки голосні, й тобі цікаво, що буде далі. Можеш говорити речі, які здаються самому абсурдними й перебільшеними, але тобі так хотілось їх сказати. Бо вони про президента, про телебачення і про те, як вони маніпулюють людьми й роблять із них маріонеток. Але це ніч, бар, і мало хто тебе слухає, бо всі п'яні, голосно грає музика, й насправді нікому не хочеться говорити про політику - всіх вона дістала. І ти говориш заголосно, бо все трохи розпливається, персонажі навколо дивні й немає нічого правдивого, і все можливе...

 

Росія з книги Пітера Померанцева «Нічого правдивого й усе можливе»  -  це справжня країна див.

 

У ній немає нічого однозначного, вона живе в режимі прискореного перемотування, у стані постійного маскараду. Головний герой, ніби Аліса, мусить відкусити від якогось боку пиріжка, щоб потрапити у вищі кола, поспілкуватись із бомондом, продюсерами чи політтехнологами, або ж спуститись на дно й побачити іншу Росію - країну сектантів, диваків, маргіналів і кримінальних авторитетів.

 

У цій реальності дуже мало логічного. Люди звикли жити в абсурді, не замислюючись над ним і не намагаючись виборсатись із його тенет. Цей абсурд скріплений усепроникним телебаченням, що працює за принципом «що задушливіше у країні, то більше закадрового сміху». Телебачення підкаже, чого прагнути, про що мріяти й над чим сміятись, вкаже, кого ненавидіти й кого любити. Лише те, що озвучене в медіях, має право на існування. Наприклад, співкамерниці Яни, героїні книги, повірили в її невинуватість лише після того, як про це заговорили у ЗМІ. Якщо ж телебачення потребує щасливих фіналів, воно їх створить, не зважаючи на реальність.

 

Над світом, який змальовує Померанцев, панує образ Путіна. Він кочує з історії в історію, стає дедалі об'ємнішим і кольоровішим, майже поп-артним. Автору подобається писати про російського президента, він розкошує від уживання сміливих епітетів і порівнянь:

 

«Президент, створений із ніякого, сірого спецслужбиста за допомогою сили телебачення, так само стрімко як і художник-перфомер, трансформуючись у своїх персонажів - солдата, коханця, мисливця з оголеним торсом, бізнесмена, шпигуна, царя, супермена»

 

«Президент як абсолютний папік, абсолютний захисник, за яким ти можеш бути як «за кам'яною стіною», «він одягнений, як бос мафії, а його фрази походять з ґанґстерських фільмів. Кого люди поважають найбільше? Бандитів. Тож хай наш лідер виглядатиме як ґанґстер»

 

«коли я вперше переодягнувся у Путіна, я мав відчуття немовби став якимось колосальним тотемним черв'яком, який зараз лусне від з'їденого гівна»

 

«перетворивши його з сірої молі на лідера-мачо»

 

«Президент, створений як телевізійна проекція, яка вміщує в себе всі російські архетипи, що, здається, зараз лусне разом з усією Росією, ще швидше змінюючи ролі ґанґстера - державного діяча - завойовника - байкера - віруючого - імператора, однієї миті будучи по-дипломатичному раціональним, а наступної - розводячись про змови».

 

Політтехнологи - «нова російська назва для дуже давньої професії: візирів, сірих кардиналів і Чарівників країни Оз» - з'являються у книзі Померанцева як уособлення реальної влади. «Ми живемо у світі, який створили політтехнологи. На крихкому знімальному майданчику реаліті-шоу, що може здаватися, якщо примружитись, майже справжнім. Інша, реальна Росія, дзвенить, як далекий дзвін у вухах», - пише автор. Історія Бориса Березовського - олігарха, знищеного системою, яку він сам створив, - є зворотом цієї медалі. «Ввів себе в оману вірою у власну версію подій», - цитує автор вердикт судді Ґлостер, який дивним чином перегукується з назвою книги.

 

«Нічого правдивого й усе можливе» - книга-калейдоскоп. Ти настільки зачудований переходами від рятівників старої Москви до бандитів, залюблених у кіно, від пропагандистів із RussiaToday до моделей-сектанток, від православних байкерів до шахідок, що перестаєш дивуватись, а лише збираєш одкровення про країну, де «вас примушують до крайнощів, примушують перевіряти кожне ваше рішення і кожну дію,девибір між добром і злом стає квінтесенцією існування».

 

Це книга-спіраль: оповідь розкручується, набирає динаміки, ти все чекаєш, що тобі відкриють ключ до розуміння загадкової російської душі й феномену того, що ця «нація балетних танцівників» досі тримає рівновагу.

 

І знаходиш чимало відповідей. Ще з радянських часів люди на одній шостій частині суходолу навчилися жити в суспільстві симуляції (ніхто не вірив у комунізм, але поводились так, ніби вірили), мати кілька особистостей, жити в кількох світах одночасно. Й ці світи не конфліктували, а перебували у симбіозі: «Ви завжди розщеплені на невеличкі фрагменти... Але це розщеплення також надзвичайно зручне: ви всю свою провину можете списати на свою "публічну" іпостась. І це не ви розкрадаєте бюджет \ створюєте пропагандистські шоу \ схиляєте коліна перед президентом, а це просто роль, яку ви граєте». Це пояснює дуже багато речей, які нині відбуваються в російському суспільстві. Їх важко розпізнати, коли перебуваєш усередині, але вони стають очевидними, якщо дивитися ззовні. Починаєш розуміти, що нинішня мовчанка російського суспільства - природна реакція, вироблена десятиліттями тренувань.

 

Книга Померанцева легко читається: ти втягуєшся в переживання за героїв, що потрапляють у халепи, смієшся там, де автор іронізує над російськими реаліями із притаманним йому британським гумором (ну, бо британці іронізують виключно по-британськи, як інакше?).  Та кожен збіг із тим, що ми бачимо за власним вікном і на екрані свого, українського телевізора, кожен уривок, співзвучний українській реальності, викликає острах і млість. Стає лячно перегортати сторінки: раптом там відкриється страшна правда, що книга не про росіян, а про нас, і різниці насправді ніякої немає? Що ми довго переконували Захід, Схід і самих себе, що Україна не Росія, але насправді так і не вийшли з московської орбіти, попри Майдан і війну? «Реальність, де маріонетки розмовляють з голограмами, водночас упевнені, що вони реальні» - це і наша реальність. Адже значною мірою українське суспільство виховане тим самим телебаченням, «силою, що здатна об'єднати, керувати і обмежити».

 

До того ж, чимало персонажів Пітера запозичені з українських реалій. Автор називає їх росіянами, але ми знаємо про кого йдеться - впізнаємо, наприклад, героїню українських таблоїдів Камалію, дружину сталевого магната, чи Femen, що «бігають голими на державних заходах, щоб наголосити на сексистській сутності системи». Наші політики виплекані тими самими технологами. Спочатку російський, а тепер уже наш Шустер мігрує з каналу на канал зі своїм політичним кабаре, куючи сенси й формуючи лідерів. Чи відрізняємось ми від людей, описаних у книзі Померанцева? Чи можемо стати такими? Тоді переклад цієї книги українською - застереження чи різновид мазохізму?

 

Сам автор, британський публіцист і продюсер, говорив в інтерв'ю «Збручу», що не адресував книгу українському читачеві й буде втішений, якщо той прочитає «Нічого правдивого й усе можливе» в перекладі Андрія Бондаря з насолодою, а не в пошуках маніпуляцій. Та все ж цікаво: якби Пітер Померанцев десять років тому потрапив не до Москви, а до Києва, як би він назвав свою книгу?

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Марина Довженко, для «Збруч»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5892
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду