Минаємо городи з височезними соняшниками й обговорюємо майбутнє Донбасу.

«По суті, ти місцевий, адже працював тут до війни?» — запитую. — «Я народився в місті Снігурівка. Є таке містечко в Миколаївській області», — каже Іван. — «Чи ти задумувався раніше про те, чи ти українець?» — запитую. — «Так», — каже він. — «Аж дивно, бо все життя я розмовляв російською мовою. Все життя. Навчався в українській школі, а вчителька української літератури та мови завжди плакала на уроках, читаючи якісь ліричні вірші, поеми, оповідання. Це я зараз розумію, що це справді сумно і там було чого плакати».

 У ХВИЛИНИ ЗАТИШШЯ БІЙЦІ ВІДПОЧИВАЮТЬ, РОЗМОВЛЯЮТЬ ПРО ІСТОРІЮ УКРАЇНИ, ЇЇ МАЙБУТНЄ І ЧИТАЮТЬ. ЗОКРЕМА Й ГАЗЕТУ «День»

Перериваємо нашу розмову, бо, проїжджаючи між соняхами, він зупиняє подорожню старшу пані, запитує, чи все в них гаразд, чи вони мають що їсти. Жінка спочатку здивувалася, чому його це цікавить, але згодом розповіла, що все гаразд, вони отримують пенсію. «Лютий» запропонував щось підвезти, якщо треба. Жінка з посмішкою відповіла, що теж каже всім, хто потребує допомоги: «Якщо комусь немає чого їсти, то сходіть до хлопців». Доки ця місцева жителька зав’язувала комунікацію з воякою (чи то пак він з нею), мені подумалося, що в таких місцях довіра не може бути підкупною і репутацію неможливо завоювати зі зброєю. Біля Пісків є села, в яких багато населення не підтримує української армії, тому спілкування бійців із місцевими жителями виливається у дуже цікаві діалоги.

Любов Володимирівна (так вона назвалася) пояснила, що не знає тут багатьох, бо переїхали сюди нещодавно, до війни. Зараз мешкають у будинку чоловікового брата, бо на їхньому дах знесло снарядом. У подвір’ї погоріло все... Іван пообіцяв пані Любі до її будинку з високою ялинкою привезти продуктів, які вона роздасть нужденним сусідам (людям з особливими потребами, дітям, чиї батьки не мають роботи, — всі вони живуть тут усупереч воєнним діям).

ІВАН ІЗ ПОЗИВНИМ «ЛЮТИЙ», БОЄЦЬ ПОЛКУ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ «ДНІПРО-1», ВИВЧИВ УКРАЇНСЬКУ МОВУ САМЕ НА ВІЙНІ — ДОПОМОГЛИ ПОБРАТИМИ ЗІ ЛЬВОВА

Рушили далі. «Лютий» продовжив розмову: «Знаєш, учителька весь час плакала і розповідала якісь сумні історії на уроках української літератури та мови. І я цього не розумів: чому вона ридає, що таке розповідає постійно? А вже тут якось сидів і згадував цю вчительку, згадував її сльози, і мені захотілося до неї з’їздити, зайти до школи і сказати: «Валентино Миколаївно, дякуємо Вам за те, що любите свою країну. І вибачте нас, таких неуків, що ми тоді просто не розуміли, чому ви плачете». Привернуло увагу, як гарно боєць говорить українською. Запитую: «Навчився розмовляти українською тут, серед побратимів?» — «Так, серед побратимів, просто тут більше зустрічаєш носіїв мови. Минулого року я одразу ж потрапив до львівських хлопців, до батька Володимира Парасюка — Зеника. Самого Володимира, може, один-два рази бачив, а от за його батька можу сказати дуже багато гарних речей, тому що це людина порядна, добра й чесна. І з ними намагався бути нарівні. Думаю, от скільки живу в Україні, а українською розмовляв тільки в школі. Може, ще колись перейду взагалі», — каже Іван.

ЯК ПРАЦЮВАТИ З МІСЦЕВИМИ ЖИТЕЛЯМИ?

Зупинившись перед ворітьми, зайшли до тераси, де за великим столом вечеряли бійці «Дніпра-1». З балкона привітався «Шухевич», націоналіст із Дніпропетровська (таких ще треба пошукати в самому Львові). Поговорили з ним про багатостраждальну зв’язкову Романа Шухевича Ольгу Ільків.

У хлопців того вечора в меню була картопля з тушонкою та рис. А ще «Чапай» приготував смачні тушковані помідори. Сказала йому своє «беліссімо», але рецептом таки не поділився. Відповів, що після війни, певно, не пропаде з таким талантом готувати. Запропонували «чай, каву, капучино» (капучино по АТО-шному, сказали хлопці, — це кава зі згущонкою). Обрала «Колу» донецького виробництва і цукерки «Джек». Збоку стояв грамофон, з якого заграв рок-н-рол, а за кілька кілометрів доносився акомпанемент гранатометів. «Гуцул» розповів, що коли вперше знайшли платівки, то навіть танцювали. Подарувала «дніпровцям» янголят і малюнки — витвори українських дітей у Барселоні. Хлопці казали: «Не фотографуй, бо ж у нас вигляд зовсім не бойовий, наче якась зграя». На запитання, що ще треба привезти, відповіли: «Любові та ласки». Поусміхалися гуртом і далі розговорилися на серйозніші теми. Почала випитувати інший рецепт: як працювати з місцевими жителями, які не стають на бік України? «Лютий» пояснив: «Проблема в тому, що коли подивитися з одного боку, то вони справді погані люди, зрадники. Але всі соціологи пояснюють, що це така сама жива маса, яка в подальшому стане таким самим народом, як і решта людей». — «Або не стане», — додав «Шухевич». — «Стануть! — заперечив «Лютий». — Ти ж знаєш, як засоби масової інформації зомбують. Можна те, що слід, втовкмачити за допомогою наших ЗМІ». — «Як на мене, треба все зробити за прикладом Литви: залишати їх жити тут, але позбавляти всіх прав громадян: права власності, права голосу», — висловив свою думку «Шухевич».

ДІАЛОГИ ЗА ВЕЧЕРЕЮ

Ще «Чапай» згадував, що сумує за своїм цуциком, котрого вони вивезли з передової до Красноармійська: «Уже звик, що зранку підбігав мені до ніг. Досі за звичкою обережно ступаю, щоби не наступити. Хто ж тепер буде сигналізувати про залпи?..»

Запитую, що цікавого тут відбувається. «Цікавого... Та нічого. Хлопець загинув під мостом кілька днів тому... Трапляються міни. Сьогодні теж приїздили волонтери, одна дівчина у футболці з фотоапаратом пішла в напрямку, де можуть прострілювати. Ми до неї кричимо: «Не йди туди!» Люди справді не розуміють, що тут усе серйозно... війна», — каже «Лютий».

Найменше говорив, але, певно, найбільше вслухався в кожне слово етнічний узбек, кримчанин Ваха — інтроверт за вдачею. Чистив свого автомата за столом і розповідав, що вся його родина виїхала з Криму, а він пішов добровольцем на війну. «У Криму в нас завжди казали, що в усьому Україна винна, всі гроші йдуть в Україну... А то все пропаганда і телевізор винні», — поділився міркуваннями він.

ІМПУЛЬС ДОБРОТИ

Іван «Лютий» шість років пропрацював на шахті в околицях Донецька. Гірник, котрий хоче вступити на факультет української філології Донецького університету. А ще хоче розпочати політичну кар’єру з рівня села і продовжити вже на рівні міста.

Іван через годину поїхав на позиції в Піски, а за тиждень — на ротацію. Обіцянку виконав. Днями ми спеціально відшукали височезну ялинку і за нею будинок місцевої жительки пані Люби. Вона розповіла, що роздала харчі нужденному люду і що її сусіди, котрі мешкають собі тут під обстрілами, теж волонтерять, безкорисливо допомагають знедоленим. Може, з’являтимуться й інші «Івани» та «Любові», які не забуватимуть, що ми відбудовуємо новий Донбас тут і тепер щоденними справами та спілкуванням одне з одним.

Матеріал створено в рамках проекту ГО «Детектор медіа-«Донбас: чесно»

«Донбас: чесно» - проект ГО «Детектор медіа», спрямований  на налагодження діалогу між Сходом та рештою України і висвітлення соціальних проблем українського Донбасу, про які нині недостатньо говорять центральні ЗМІ. 

До проекту залучено 40 регіональних журналістів (преса, онлайн, телебачення) з різних областей України. Протягом восьми місяців (квітень - листопад 2015 року) вони будуть їздити у відрядження на прифронтовий Донбас, аби підготувати матеріали про проблеми місцевого населення для власних ЗМІ та для републікації на «Детектор медіа», а також для щомісячного ток-шоу «Донбас: чесно», яке ГО «Детектор медіа» виробляє у партнерстві з обласними державними телерадіокомпаніями.  

Проект «Донбас: чесно» реалізується ГО «Детектор медіа» спільно з Асоціацією польських журналістів у рамках Польсько-канадської програми підтримки демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).