... Маленький бешкетник бігав вольєром, уникаючи фотографування,  а колеги-журналісти умовляли його зупинитися хоч на хвилинку й одночасно весело сміялися, дивуючись стрибкам кенгурятка.  Пізніше, коли власник зоопарку  в Сартані (приміському селищі Маріуполя) і депутат міськради Савелій Вашура розповідав гостям - журналістам Донеччини,  які приїхали до Маріуполя на конференцію обласної організації НСЖУ,  про життя в прифронтовій смузі, знову виникла тема кенгурятка. І Савелій, і інші маріупольці висловлювали претензії до тих повідомлень, якими  «годують»  читача й глядача центральні ЗМІ.  Що ж хочуть почути ті, хто живе поряд з блок-постами, пережив обстріли  й загибель земляків, бачить в центрі міста  зруйновані  будівлі міськради й міліції і вважає щасливим день без канонади?

Як не дивно, місцеві хотіли б, щоб про них згадували не тільки прес-офіцери, зачитуючи зведення з фронтів, щоб  журналісти  бували не тільки в окопах, а й у магазинах, дитсадочках, на підприємствах і в родинах, щоб Україна знала:  і під пострілами  життя продовжується. І заводи працюють, і дітки народжуються в пологових будинках, й кенгурятка - в зоопарку. І лякають не тільки міни, а й комунальні тарифи та ціни, незрозумілість дій і намірів центральної влади.

Спілкуючись із земляками, пригадала нещодавню дискусію (швидше перепалку) між    виконавчим директором  Інституту масової інформації Оксаною Романюк  і представниками донецької журналістики.  Пані Оксана  дуже скептично оцінила потенціал і дії місцевих (краматорських, де вона побувала з дуже коротким візитом) медіа, а коли їй заперечили, видала солідну статтю на «Детектор медіа», в якій разом із співавтором виконала моніторинг краматорських газет, багато чого порадила  місцевим газетярам. Її гострі оцінки, на жаль, значною мірою справедливі, але, на мою думку, й вона, і її опоненти, та й взагалі журналісти, які працюють в зоні АТО, мають більше уваги приділяти настроям місцевих мешканців.

Людина - не як ілюстрація   визначених кимось тенденцій чи об‘єкт впливу тих чи інших рішень центру, а як самодостатня одиниця, суб‘єкт, від якого залежить характер навколишнього  життя. Багато хто  покинув Маріуполь, але ще більше лишилося в рідному домі. Я побачила, як дивовижно людина вміє влаштовувати навколо себе гармонію і водночас бездумно її руйнувати, як складно вибудовувати взаємини, коли один у себе вдома, але другий має в руках зброю й обов‘язок захищати батьківщину.

Як радить колега Романюк, місцева преса має давати більше суспільно значущих матеріалів.  А які це - суспільно значущі? І як вони мають конструюватися?

На мій погляд,  варто частіше звертатися до   life story  (життєвих історій) тих, хто продовжує жити (і працювати!), хоча засинає й прокидається з єдиною мрією: щоб війна  не постукала в його двері. Цей жанр переконливіший за будь-яку аналітику.

Ми багато чуємо, бачимо й читаємо про героїв-воїнів, волонтерів, переселенців (і це правильно, це потрібно!), але непропорційно мало - про тих, хто продовжує підтримувати життя в прифронтовій смузі.  А між тим війна  колись закінчиться, і саме цим людям доведеться  відбудовувати порушене нею життя.  Що вони будуватимуть?  Яку країну? Важливе питання? Правда?

Пам‘ятаєте п‘єсу Вампілова «Минулого літа в Чулимську», де люди постійно ламали огорожу в палісаднику й топтали квіти, а головна героїня, одначе, щоранку відновлювала красу й порядок? Маріупольці не тільки допомагають рити окопи, встановлювати лінію оборони, а й збираються переносити приватний зоопарк на просторішу територію, то ж маленькому кенгуряткові буде де побігати.

От скажіть, чи суспільно значущим було повідомлення місцевої газети про народження цієї австралійської дитинки в зоні АТО, а потім читацьке обговорення імені новонародженого?

Віра Черемних, «Журналіст України»