Сьогодні Артемівськ, у якому нараховується менше 100 тисяч мешканців, спромігся розселити втікачів від війни у кількості в половину від власного населення: на 95 тисяч місцевих у місті зареєстровано 52 тисячі вимушених переселенців з окупованих територій. А ще тут розташований військовий шпиталь, на базі місцевих лікарень облаштовано окремі палати для утримання поранених чи хворих вояків, і одразу на території міста – дислоковано військову частину. Відповідно, роботи у місцевих волонтерів, об’єднаних в організацію «Пліч-о-пліч», як то кажуть, на всіх вистачить і ще залишиться. «Пліч-о-пліч» під керівництвом Тетяни Кошель ось вже як рік системно вирішують питання забезпечення та підтримки бійців, поставки обладнання, ліків і медичних матеріалів у військовий шпиталь, і до всього – ще й проблеми переселенців.

Починала ж організація, звично, з малого. І символічно – «під знаком» Закарпаття: так, саме для бійців військової комендатури, відряджених минулого літа в Артемівськ з огляду на військові події, волонтери «Пліч-о-пліч» лагодили будівлю для вселення. Споруда, де мали бути розквартировані вояки, останні 6 років стояла пусткою, тож тут довелося «тягнути» електропроводку, перекривати дах, робити ремонт, засклити вікна.  

...А потім, у серпні, сталося страшне – битва за Іловайськ та вперше переповнені лікарні та шпиталь Артемівська. Ситуація вимагала миттєвих дій: міські лікарні абсолютно не були профільно пристосовані для прийому поранених бійців та повноцінного за ними догляду. Траплялося, що вояки після після доправки одразу потрапляли на операційний стіл, де лікарі нашвидкуруч шматували залишки форми, аби дістатися рани та встигнути надати допомогу. А після годин порятунку – вивозили бійців з операційної хіба що у простирадлах: одяг та речі знищені в боях, а отже, й переодягати Героїв не було у що. А ще ж потреба у медпрепаратах, реабілітації та найпростіше – у харчах…

«Ми почали з того, що готували дома й приходили поранених годувати у шпиталь. Потроху паралельно речі збирали для переодягання, бо ж елементарно після операційної хлопцям не було у що вдягатися. Особливо, коли потрапляли внаслідок бойових дій – ні білизни, ні шкарпеток… Тому, ми стягували сюди все необхідне, організовували харчування, несли з дому посуд, чашки, продукти… Але далі зрозуміли, що довго так не протягнемо – люди без роботи, переселенці просто не мали змоги фізичної допомогти. Відтак, почали «виходити» на інші регіони, налагоджувати контакти із закордонням», – розповідає Тетяна Кошель.

І тут же з теплою усмішкою згадує перші посилки-дрібочки, такі домашні й від душі: «Прийде коробка, відкриваємо, а там трошки цукру, трошки рису, дві баночки домашньої консервації, печиво. Усього потроху, але так усе упаковано, складено, повноцінний продуктовий, такий домашньо-душевний, набір».

Поки ж співвітчизники з різних куточків країни надсилали на підтримку бійців харчі та речі, українська діаспора за кордоном зорганізувала збір та доставку в Україну медобладнання, ліків та спецтехніки. Так, на сьогодні, зокрема, з Італії й Німеччини у співпраці з тамтешніми українцями «Пліч-о-пліч» забезпечили медичне обладнання для військового шпиталю на кілька мільйонів гривень, привезли сюди спецліжка, пригнали реанімобіль.

За рік організація розгорнула роботу так потужно, що довелося шукати склад для зберігання та сортування різного роду допомоги, що продовжує надходити звідусіль. Приміщення під склад надав місцевий підприємець, тут же волонтери облаштували куточок для поточної буденної роботи, оздобивши його українським прапором із вітаннями від удячних військовиків. Це вже не перший такий стяг: один, списаний подяками і дбайливо згорнутий, волонтери бережуть як реліквію. Серед надписів-подяк є й вітання від закарпатців.

Із Закарпаттям в Артемівська зв'язок узагалі особливий: якщо на початку своєї діяльності, улітку минулого року «Пліч-о-пліч» облаштовували будівлю для розміщення військової комендатури у складі бійців-закарпатців, то вже у лютому 2015-го артемівським волонтерам довелося разом із закарпатськими однодумцями та підшефною їм 128-ю гірсько-піхотною бригадою холонути від кривавих наслідків відходу з Дебальцівського пекла.

«… Те, що відбувалося тут у нас у ті лютневі дні, не переповісти. Лікарні були переповнені. Бійці доходили-доїжджали пошарпані, темні від кіптяви.  Дехто  з хлопців ще за кілька днів потому добрідав до міста манівцями, по снігу, з кривавими підошвами й без взуття. В місті за вказівкою одразу позачиняли усі заклади громадського харчування – боялися, що дуже пити бійці почнуть… Власними силами ми відкрили імпровізовану їдальню, де у баняках для солдатів варили їжу…», – наче знову переживаючи січневий дебальцівський жах, промовляє Тетяна Кошель.

І при згадці про закарпатців додає: у тодішньому страшному вирі Закарпаття зі своїми волонтерами були потужною міцною підтримкою для земляків: «Ужгород нас вразив. Якби не Закарпаття, нам було б утричі важче. Безумовно, це щастя, що у нас стояла закарпатська бригада, в якій, завдяки волонтерам, немає жодного безіменного бійця – всі під опікою, всі «підшефні».

Певно, й через особливе ставлення до закарпатців, з якими, каже Тетяна Кошель, тамтешні волонтери здружилися, на складі й понині навмисно зберігаються маленькі кавові горнятка і кавоварка. На сході каву п’ють або розчинну, або, якщо заварну – то слабку й великими кружками. Для закарпатців же, через їхню звичку до особливої міцності цього напою,  «Пліч-о-пліч» свого часу шукали маленькі чашечки, які й чекають на бійців на складі. Чекають, складені у коробку, неподалік від іще однієї пов’язаної із Закарпаттям речі: склом для позашляховика «Чебурека». Скло це, віднайшовши за кордоном, закарпатські волонтери свого часу надсилали в Артемівськ, аби змінити шибку у автівці. Але засклити «Чебурек» так і не встигли: трапились події Дебальцева…

Нині «Пліч-о-пліч» продовжують злагоджено й потужно працювати у кількох напрямках: допомагають армії, опікуються військовим шпиталем та намагаються, наскільки це можливо, зарадити проблемам переселенців. Власне, чимало переселенців формують і саму волонтерську організацію: люди, які вповні й на собі відчули вогонь війни, найперше готові допомагати тим, хто опинився в аналогічній ситуації. Разом з тим, у противагу окремим переселенцям, які виїхали з окупованих територій ще кілька місяців тому й «осіли» в прифронтових містах, є й ті, хто, поживши деякий час у тиші Артемівська, повертаються додому, під обстріли. Насамперед – від безвиході: витративши усі заощадження й так і не вирішивши питання з працевлаштуванням, багато хто вимушений і надалі жити у підвалах рідних міст, ховаючись від смертельних вибухів. 

«Донори ж готові допомагати лише перші два-три місяці. А далі, після стартової допомоги, люди мусять самостійно вирішувати питання з роботою, з проживанням, інакше ж це не гуманітарна допомога, а якесь утримання, чи що. Але от працевлаштування – це якраз і є найбільша проблема: у нас і до війни з робочими місцями були проблеми, а нині це взагалі важка історія. Молодь, хто виїжджає з окупованих територій, переважно їде вглиб країни, де з працевлаштуванням полегше. Тут же залишаються переважно люди старшого віку, вікової категорії «за 40»… Той, хто з цим не стикався, ніколи не зрозуміє усієї трагедії цих людей. І нікому не побажаєш того життя, яким вони зараз живуть. От тільки уявіть на хвильку: ти собі живеш розмірено і спокійно, у тебе все налагоджено і є все. І раптом усе це – втрачено: ти живеш в іншому місті, де у тебе нікого й нічого не має, спиш незрозуміло на якому матраці, твої діти не влаштовані ні в садок, ні в школу. У вас навіть проблеми із тим, у що одягтися, на чому й чим їсти. У нас, наприклад, були родини, в яких на усіх – одна чайна ложка. З Дебальцевого люди, тікаючи від війни, часто виїжджали лише із документами і прихопивши домашніх тварин... Це трагедія. Велика і невимовна трагедія», – кажуть волонтери.

І, попри все, продовжують працювати. Тому, що є ті, хто без їхньої допомоги – бідуватиме. Тому, що загроза для країни – об’єднує. Тому, що люди з великими серцями не можуть інакше.

Скло для "Чебурека", яке так і не було вмонтоване через події у Дебальцевому

Набір кавових "маленьких горняток для закарпатців"

Тетяна Кашуба, «Закарпаття онлайн»

 

Матеріал створено в рамках проекту ГО «Детектор медіа-«Донбас: чесно»

 

«Донбас: чесно» - проект ГО «Детектор медіа», спрямований  на налагодження діалогу між Сходом та рештою України і висвітлення соціальних проблем українського Донбасу, про які нині недостатньо говорять центральні ЗМІ. 

 

До проекту залучено 40 регіональних журналістів (преса, онлайн, телебачення) з різних областей України. Протягом восьми місяців (квітень - листопад 2015 року) вони будуть їздити у відрядження на прифронтовий Донбас, аби підготувати матеріали про проблеми місцевого населення для власних ЗМІ та для републікації на «Детектор медіа», а також для щомісячного ток-шоу «Донбас: чесно», яке ГО «Детектор медіа» виробляє у партнерстві з обласними державними телерадіокомпаніями.  

 

Проект «Донбас: чесно» реалізується ГО «Детектор медіа» спільно з Асоціацією польських журналістів у рамках Польсько-канадської програми підтримки демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).