Перед блокпостом за Артемівськом зупиняється жовта маршрутка із написом «Горлівка-Артемівськ». Транспорт на непідконтрольну Україні територію продовжує курсувати щодень. До салону заходить український прикордонник, перевіряє у всіх паспорти і перепустки, звертається ввічливо, люди терпляче розгортають документи. Щодня блокпост пропускає 2-2,5 тисячі громадян і близько 1, 5 тисячі транспортних засобів. Люди найчастіше навідують своїх рідних, дехто перевіряє квартири, закриті на ключ - все як і раніше. От тільки зараз, аби попасти в частину неконтрольованої Донецької області потрібна особлива перепустка сектора С. А з цього моменту і починається вся історія.

Непідконтрольна територія розділяється на чотири сектори - А,В,С, М (в останню входить додатково Маріуполь), аби потрапити в котрийсь із секторів потрібна перепустка - маленький папірчик із надрукованою печаткою і підписом з координаційного центру. За законом - термін отримання 10 днів, на практиці - кілька місяців очікування.

До нашої групи підходить молодий прикордонник Ярослав, допитується, хто ми і чого хочемо, пояснюємо, що журналісти.

«Почекайте старшого, він вам все розкаже», - каже чоловік і зникає серед машин, які вже пройшли перевірку.

До території сепаратистів 36 кілометрів, на блокпосту перевіряють кожну машину: одна людина має право провозити не більше як 50 кг вантажу. Везуть в основному продукти. Допоки ми чекаємо «старшого», перед нашими очима проїжджає з десяток авто, номери в основному донецькі. Прикордонники змушують водіїв залишати зайве: виливати алкоголь за блокпостом, лишати продукти, які переважують норму. Огляд проводиться до Контрольного пункту в'їзду та виїзду, - саме так за визначенням Кабміну називається блокпост.

За годину до нас нарешті підходить «старший», називається Юрієм, перебуває на посту вже два місяці. Поки його чекаємо, стає по-справжньому вітряно і спекотно - така погода звична для цієї місцевості. На моє запитання про механізм проїзду фур, відповідає, що вони мають зареєструватися у фіскальній службі і далі їздять лише в межах підконтрольної Україні території.

Щодо звичайних перепусток, то прикордонник чесно каже, що зустрічалися підробки, тоді таких громадян розвертали.

«Я знаю, що ЛНР та ДНР навіть почали видавати свої паспорти. Нам повідомили, що це коштує 245 гривень, також вони мають окремий документ «сепарський» для транспорту, зі своєю символікою»,- каже Юрій та іронічно усміхається.

Поки спілкуємось, помічаємо довжелезну чергу з того боку блокпосту, через пагорби видно цілий шлейф машин, аж за обрій. Більша частина людей приїхало за перепустками. Вагончик, який їх видає, стоїть обабіч дороги.

- А яким чином ви впливаєте на видачу перепусток?

- Ми не впливаємо. Ми прикордонна служба, яка конкретно займається перевіркою і охороною блокпосту, а перепустками займається Координаційний центр, що в Артемівську, це вже парафія Служби безпеки України.

Прикордонник проводить нас через блокпост на інший бік. Ліворуч військові будують нове фортифікаційне укріплення: складають деревину, накривають тентом. Перед нами стоїть молочна фура із написом «Добриня - молоко перемагає зло», в нинішніх умовах цей напис особливо символічний.

По той бік блокпосту ніякого спокою і розміреності: довжелезна черга з машин, вагончик, в якому і видають перепустки у сектор С, розлючені люди і галас. Вони стоять тут вже п'яту годину.

«На наше мнение всем просто наплевать. Я узнала о том, что мое имя прозвучало в списках на получение от друзей. Ни через интернет, никак иначе не узнаешь. А я работаю в Артемовске, а в Горловку езджу, потому что у меня там остался отец, ему 84 и никуда ехать он уже физически не сможет», - обурюється жінка середнього віку із фарбованим білим волоссям, в червоному светрі і шкірянці. Під час усієї розмови вона не знімає темних окулярів, але і так зрозуміло, що реагує вона дуже емоційно. Каже, що раніше перевіряли лише наявність паспорта і прописку, а тепер таке враження, що до раю потрапити хочеш.

«Я українка, - різко переходить на ламану українську Світлана. - Я що, кордон з Росією перетинаю? Почему меня проверяют так? Или может мне там оставить своего отца? В Горловке сейчас страшно. Стреляют и с одной стороны, и с другой, и все «недолеты» у меня дома».

«А як думаєте, що далі робити із непідконтрольною територією?», - запитую.

«Договариваться! У нас есть украинская власть и есть какая-то с той стороны, раз они фигурируют в Минских договоренностях. Пусть решают. Сколько можна стрелять и убивать людей? Пусть будет лучше граница, чем постоянные выстрелы», - емоційно відповідає жінка.

«Ви спробуйте, хоч раз побути під обстрілами. Все, як завжди, пани деруться. А у холопів чуби тріщать», - втручається в розмову чоловік Світлани Микола.

...Двері невеличкого вагончика, де видають перепустки, відкриваються, і звідти працівник називає чергове прізвище.

«Це я! Це я!» - біжить, розштовхуючи роззлючеих людей Світлана.

Тим часом до мене підходить чоловік років 45 у спортивному реглані, звати Олег. Він сором'язливо каже: «И со мной поговорите, я могу рассказать.Я временно живу в Словянске, езжу проверить квартиру, все оставил в Горловке. Я вот думаю, что закончиться это все, когда полностью поменяется власть и закон будет для всех одинаковый, а то один украл миллион и откупился. А другой мешок с зерном - и сел на года. Это ненормально!»

- А де будете жити, якщо війна триватиме довго?

- Я работал одно время в Киеве и вернулся домой. Буду здесь, а куда я денусь? Я это проходил все в Приднестровье, когда там служил, все по кругу. Военное время, кризисы, политические игры. Во всем этом всегда самое страшное-терять близких. У меня все живы, слава Богу.

- Де працюєте зараз?

- На шахте. Действующие в городе две,и я работаю на одной из них. Часть уже «ДНРовские», Украина их просто бросила, а ДНР их к рукам и прибрала, а мы пока работаем.

- А ви себе відчуваєте українцем?

- Я русский. Вот смотрю, например, на Беларусь и понимаю, что там большинство производства работает для людей, а в Украине я этого не чувствую.

- А думали про переїзд?

- Куда? Кто меня ждет в другой стране? Мне уже не столько лет, это в 20 лет ты хочешь, чтобы всем было хорошо. А чем старше становишься, тем больше понимаешь как устроен мир.

- А ви зрозуміли?

- Ох, боюсь это невозможно...

Джерелом всіх проблем, за словами місцевих жителів, є Координаційна група, створена за час війни структура, яка займається перепустками на непідконтрольну територію. Їду в Артемівськ, аби переконатися, чому процес видачі йде так повільно. Біля входу в двоповерхову будівлю початку ХХ століття гаряче у всіх сенсах: по-перше, температура близько 25 градусів, а по-друге, усі кричать, вимагаючи їх нарешті пропустити.

На величезній табличці на вході патріотичних кольорів написаний графік роботи і кілька номерів гарячої лінії. Набираєш по черзі один за одним, жоден не відповідає - «абонент поза зоною досяжності». Отож-бо, що поза нею.

На вході стоїть огрядна жінка і на все горло викрикує номери - це порядок черги. Люди сваряться між собою, штовхаються. Хтось кричить: «Я два місяці чекаю свою перепустку, це що за пекло таке?».

У супроводі обурення людей, яким довелося пояснювати, що ми журналісти і не за перепустками йдемо всередину, ми таки потрапили в будівлю. Після декількох хвилин очікування в коридорі до нас вийшов полковник СБУ Олександр Матюшенко. За його словами, великі черги спричинені великою кількістю заяв і ручною процедурою обробки. Оскільки першу створену СБУ базу заявників зламали, більше благами цивілізації вирішили не користуватися. У великій кімнаті лежать стоси заяв і стоять шість виключених комп'ютерів, кілька волонтерів видають вже готові перепустки людям і паралельно щось пояснюють тим, хто не може зрозуміти процедури.

«Телефони наші не відповідають, бо у нас просто не вистачає волонтерів на все»,- виправдовується Олександр Матюшенко.

На кінець травня обробили заяви лише за березень і перший тиждень квітня. Коментарі зайві. Полковник тим часом стверджує, що в Україні є головна проблема: спочатку ухвалюють закони, а лише потім розроблять механізм їх втілення. Система пропусків в сектори не виняток.

Ввечері їдемо до Краматорська на ночівлю, аж раптом моєму колезі телефонують з невідомого номера. Чоловічий голос в слухавці, каже, що турбують з Донецької обладміністрації і що по темі перепусток можуть багато чого розказати. Звідки в них номер, а тим паче тема, невідомо. Очевидно, інформація мігрує дуже швидко.

Погоджуємося зустрітись за кілька годин просто на сходах Краматорської міської адміністрації. До нас виходять двоє - помічник губернатора Ярослав Сікірош, молодий хлопець у дорогому костюмі і лакованих туфлях, та дещо «гестапівського» вигляду полковник Олексій Кравчук, який координує відділ інформації.

Обидва починають переконувати нас у необхідності скасувати перепустки. «Мы с вами можем быть друг другу полезны», - ствердує Кравчук напористим тоном. Ярослав, в свою чергу, розповідає про акти корупції на блокпосту, що, наприклад, за 150 тонн вантажу беруть 150 тисяч гривень і спокійно пропускають на непідконтрольну територію. В свою чергу, Олексій Кравчук раптом наполягає на необхідності круглого столу, який має відбутися просто завтра із залученням громадськості, де ми би як журналісти, які підтримують позицію обладміністрації виступили б рупорами. Всі спроби пояснити, що журналіст не представляє жодної позиції, сприймалися агресивно і зрештою закінчилися словами, аби я не приходила взагалі. Він вперше чує, що йому таке кажуть про відсутність позиції у журналіста.

Також у своїй довгій лінії аргументів полковник раптом обмовляється, вживши замість фрази «наш украинский президент» - «наш советский». Розмова закінчилася обіцянкою передзвонити і організувати круглий стіл.

Наступного дня, після довгого затягування часу по телефону, з нами так ніхто більше і не зустрічався. Не зайвим буде нагадати, що Ярослав Сікірош колись мав стосунок до «Молодих регіонів». А чому перепустки так різко стали невигідні місцевій владі - питання.

Тим часом, громадяни вистоюють багатогодинні черги на сонці, очікуючи на своє право поїхати додому, а з іншого боку прикордонники перевіряють кожну машину і людей в ній, аби в непідконтрольну зону не провозили заборонені предмети, зброю.

І де правди шукати в круговерті перекладання відповідальності?

А тим часом наступного дня на блокпост 1 знову під'їде жовта маршрутка із написом «Горлівка-Артемівськ», аби поїхати далі.

Катерина Гладка, для IA ZIK

Фото: Катерина Гладка/ZIK

«Донбас: чесно» - проект ГО «Детектор медіа», спрямований  на налагодження діалогу між Сходом та рештою України і висвітлення соціальних проблем українського Донбасу, про які нині недостатньо говорять центральні ЗМІ. 

До проекту залучено 40 регіональних журналістів (преса, онлайн, телебачення) з різних областей України. Протягом восьми місяців (квітень - листопад 2015 року) вони будуть їздити у відрядження на прифронтовий Донбас, аби підготувати матеріали про проблеми місцевого населення для власних ЗМІ та для републікації на «Детектор медіа», а також для щомісячного ток-шоу «Донбас: чесно», яке ГО «Детектор медіа» виробляє у партнерстві з обласними державними телерадіокомпаніями.  

Проект «Донбас: чесно» реалізується ГО «Детектор медіа» спільно з Асоціацією польських журналістів у рамках Польсько-канадської програми підтримки демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).