Неспокійно піднімаю слухавку, коли мені з АТО телефонує друг, що водив мене в дитсадок за руку.

Нещодавно з відкритим ротом дивилася передсвятковий ролик на російському «Рен-ТВ».

Ні, звісно, я в курсі, що там пропаганда квітне буйним цвітом у всьому, де можна - від псевдоісторичних серіалів до мелодрам про любов (Ґоскіно не спить), але тут вже все було поза межами добра і зла. Тут би навіть Гантер Томпсон позаздрив асортименту психотропних засобів і кинувся переписувати свої «Страх і ненависть».

У ролику геніальний сценарист надумав здолати часово-просторовий розлом: помістив сучасних школярів молодших класів прямісінько на передову. Зробив цих дев'ятирічних маминих дітей піхотинцями. От наче щойно сиділи в класі, а тут раз! - і вже біжать у грязюці, і чують передсмертні крики товаришів, обляпуються кров'ю, переступаючи через
міни й чиїсь мізки, тягнучи на собі важкопоранених дорослих важких солдатів. Слоган, зрозуміло, якийсь життєствердний і сентиментальний, типу «помні». І якось навіть в голову нарко-режисеру не приходить припустити, що бодай комусь із тих, хто воював у будь-якій війні, навряд хотілося би це «помніть». Скоріше мріялося би забути всі ці кров, страждання й біль, і вже точно не запихати юних нащадків у подібні м'ясорубки.

Цього року маємо 70-у річницю закінчення Другої світової війни. В СРСР її власницько майже редукували до радянсько-німецької, яку назвали «Вєлікой Отєчєствєнной» (вкравши ім'я, яким 1914 року в Росії охрестили Першу світову). Північно-східний сусід України називає її так і досі.

Що ж, цю війну там перетворили практично на релігію. Якщо весь світ навчився вшановувати цю дату спокійно й з повагою, то в Росії все по-іншому. Там це «спасібо-дєду-за-побєду» стало державним культом - трохи слабшим за православ'я, але місцями не менш екзальтованим. Чого лише варта недавня історія покарання «язичницьких плясок»:
дівчаток, що затанцювали біля меморіалу Малої Землі в Новоросійську, посадили на 15-10 діб за ґрати за адміністративне правопорушення. «Що за недозволений гуманізм, - верещали поборники скріп, - як то лише на 15-10 діб?! Невже даремно ми садили в тюрму «Пусі Райт»?! У кримінал їх, у кримінал!».

Знову ж таки, логічним було би припущення, що діди - чи то пак прадіди - цих самих дівчат якраз і воювали за те, аби їхні правнуки мали можливість вільно танцювати там, де їм заманеться. Але де праведне обурення, а де логіка. Причому, якщо попросити кого-небудь із особливо активних клікуш, що вимагають довгострокового ув'язнення дівчатам
(одній із них років п'ятнадцять), назвати хоча б одного з тих, хто командував Другим Білоруським фронтом, чорта з два він відповість. І куди подінеться все його патріотичне рвання сорочки на пузі? Навряд чи й дату початку Другої світової такий крикун вам вірно назве. Або коли Червона армія стала допомагати Вермахту з окупацією Польщі - ввійшла на територію Західної України й Західної Білорусії. 17 вересня 1939 року? Нє, не чули. Такого в роликах патріотичного телебачення не показують.

Цікаво, що нетерпимість найбільше проявляють ті, хто за віком не мав жодного стосунку до жахіть війни, до всіх тих смертей, голоду, розлуки й горя - надто пізніше народилися. Та й вихідним День Перемоги став лише за Брежнєва, в середині 60-х років. Помпезний парад
провели відразу після закінчення війни, а потім 20 років чомусь не знаходили часу радісно дефілювати - надто свіжою, можливо, була пам'ять про жахіття.

Про дату Перемоги можна сперечатися: 8 або 9 травня (та ж сама капітуляція Німеччини, тільки за московським часом). Чи все ж таки 2 вересня, коли нарешті здалася Японія і
закінчилася саме Друга світова війна.

Одного з прапрадідів розстріляли, іншого заслали до Сибіру.

Ветеранів - реальних - залишилося геть мало. Зрозуміло, що вони заслуговують на повагу. І то не лише один день в році, будь то 8 чи 9 травня, а як мінімум хорошою медициною і турботою.

Для нашого покоління це вже не діди, а прадіди. Жодного зі своїх прадідів я не пам'ятаю - один втік із німецького полону і довго переховувався від радянської влади, відтак прабаба
сама повезла його до райцентру «чесно показатися», де його чесно й розстріляли. Іншого поховано в братській могилі на Київщині. Третього вислано до Сибіру. Четвертий недовго жив після операції «Вісла». Мій покійний дід у свій час був одним із командирів танкових військ, що входили в 56-му в Будапешт. Уже тоді він розумів, що не зовсім все правильно й логічно в безапеляційних діях Радянського Союзу. А після його розпаду, на пенсії, довго й детально вивчав історію України, історію УПА та інші історичні розвідки, намагаючись бодай якось компенсувати відчуття провини встановленням історичної справедливості в
межах себе самого...

Все моє раннє дитинство я гралася в солдатиків. Вдягала дідового кашкета, медалі, пілотки, мундири. Хотіла бути рядовим і щоб мене звали Сашею. Доживши в дорослому віці до реальної війни - війни з таким «братнім» народом, - я розумію, що ніколи б не хотіла бути солдатиком реальним, як би романтично в іграх це не виглядало. Я спокійно дивлюся, як мої доньки грають у дурнуватих принцес у рожевих сукнях, і не сміюся з них. Я неспокійно піднімаю слухавку, коли мені з АТО телефонує друг, що водив мене в дитсадок за руку і з котрим ми грали в тих самих солдатиків. Чого я можу побажати йому там? Закінчення, просто закінчення цього жахіття, в якому перебувають зараз наші чоловіки, брати, сини й кохані. Свою перемогу вони здобувають щодня, залишаючись живими.

Ірена Карпа - письменниця

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода