Утім йдеться не про те, що журналіст несе безпосередню відповідальність за достовірність, повноту й об’єктивність інформації, що її він транслює в суспільство. Все це — безперечно (і ніяк не суперечить загальновизнаним у цивілізованому світі принципам свободи слова), проте зараз мова не про це. Мається на увазі гранично конкретна (аж до визнання певних представників нашої професії військовими злочинцями) відповідальність журналістів за системне знищення тисяч, більше того — сотень тисяч, трапляється — і мільйонів людей. Історія ХХ і ХХІ століть дає чимало жахливих прикладів цього.

Брати участь у масових вбивствах (навіть цілих народів) журналісти можуть у різний спосіб. Можна, як «професіонали» відомства доктора Геббельса у 1933—1945 роках, наполегливо, продумано, щодня доводити німцям, що євреї, цигани, значна частина слов’ян є «нижчими расами» й, отже, не мають права на існування. А можна, як це робив сумнозвісний Уолтер Дюранті 1933 року, підготувати серію статей, де заявлялося, що ніякого голоду в УРСР немає і бути не може, бо радянський уряд турбується про своїх громадян... Але варто поставити всі крапки над «і»: і в першому, і в другому випадках журналісти, по суті, виступали співучасниками геноциду. Маємо справу з геноцидом словом.

Візьмемо значно ближчі до нас часи. 1994 рік. Центрально-Східна Африка. Руанда. Одна з найбідніших країн світу. Проте до 1994 року ця держава не привертала практично жодної уваги засобів масової інформації — ні голоду, ні воєн, ні природних катаклізмів. Проте в Руанді в жахливих масштабах сконцентрувалась енергія ненависті (в нашому випадку ненависті міжнаціональної). Розпаювався конфлікт поміж двома провідними етносами 10-мільйонної країни — хуту (90% населення) і тутсі (10 %). І ось варто уважно розглянути роль засобів масової інформації Руанди у навмисному розпалюванні етнічної ворожнечі, що, зрештою, переросла у жахливий геноцид тутсі (за мінімальними оцінками, загинуло до 1,5 мільйона цього народу).

Ось якими були заклики, що їх передавало тоді, 1994-го, «Радіо Тисячі Пагорбів» (останні два слова — це неофіційна назва Руанди, таким є рельєф цієї країни): «Коли кров пролили — її вже не збереш! Незабаром ми всі про це почуємо. Народ — ось справжня армія. Народ — то є сила. Влада має належати хуту». Або ж: «Ось імена зрадників народу хуту: Кіганда, син Бутете, який живе у Кідахо; Бенакала, власник бару... Тутсі й зрадники серед хуту, ми вкоротимо вам ноги!» (ось уже готовий конкретний перелік прізвищ). Або ж іще: «Ви чуєте «Радіо Тисячі Пагорбів». Я вже зранку викурив косячок. Вітаю хлопців на барикадах... Жоден тарган-тутсі не мусить од вас вислизнути!»

Миттєво виникли барикади та блокпости по-руандійськи. Щоб їх пройти, треба було пред’явити документи. Таким чином виявляли всіх тутсі, потім їх убивали (найчастіше — ножами-мачете), а тіла скидали у щойно вириті рови. Ситуація стала просто жахливою, коли 9 квітня 1994 року ракетою, запущеною «невідомим» (досі неясно, хто це був), було збито літак із президентом Руанди Жувеналем Хабіаріманою на борту. Президент (етнічний хуту) загинув. За три наступні дні лише у столиці було по-звірячому вбито 12 тисяч тутсі. Розпочався геноцид. «Радіо Тисячі Пагорбів» передало в ефір такий заклик: треба вбивати тисячу тутсі кожні двадцять хвилин. «Бо вони — таргани». Підсумок: щонайменше півтора мільйона загиблих (у 10-мільйонній країні) впродовж семи місяців 1994 року; ні уряд країни, ні ООН, яка надіслала миротворців, котрі ні в що не втручалися, не могли зупинити океани крові. Лише військова операція під егідою Франції зупинила це страхіття. Якою ціною?

Скажуть: то це ж «відстала Африка», що нам до цих подій? У відповідь, читачу, навіть не обов’язково згадувати передачі сербського ТВ 1991—1994 років, коли свідомо нагніталася ненависть до хорватів («Вони заплатять нам за все!»). Краще просто уважно послухати «корифеїв пропаганди» путінських електронних ЗМІ — усіх цих Кисельових, Соловйових, Доренків тощо — зі злобним духом реваншизму, «п’ятихвилинками ненависті» до всього українського, нацистським способом мислення і в той же час з істеричними закликами боротися проти «київської фашистської бандерівської хунти», з оприлюдненням «списку націонал-зрадників» (Макаревич, Басилашвілі, Нємцов, Бенедиктов. Собчак... — хто наступний?). І дедалі частіше думаєш: а може, відмінності між радіовбивцями з Руанди та «цивілізованими» TV-кілерами з Москви — то відмінності більше за формою, за зовнішньою «оболонкою», ніж за змістом?

Ігор Сюндюков, «День»