В український прокат вийшла «Незламна» / «Битва за Севастополь» режисера Сергія Мокрицького.

Фільм позиціонується як байопик про життєвий та бойовий шлях снайпера Людмили Павличеко, яка впродовж 1941-42 років вбила 309 німців. Проте задум мало відповідає результатові.

...День наш складався так: не пізніше 4 годин ранку виходиш на місце бою, сидиш там до вечора. Боєм я називаю свою вогневу позицію. Якщо не місце бою, то йшли у тил ворога, але тоді відправлялися не пізніше 3 години ночі. Бувало і так, що весь день пролежиш, проте жодного фріца не вб'єш. І ось якщо так 3 дні пролежиш і нікого не вб'єш, то з тобою напевне потім ніхто розмовляти не стане, тому що ти буквально казишся».

І ще про власні мотиви: «Вони нічим не перебирають, німецькі солдати та офіцери. Усе людське їм чуже. Нема слів у нашій мові, які би визначили їхню підлу сутність ...

...Ненависть загострила мої зір та слух, зробила мене хитрою та спритною; ненависть навчила мене маскуватися та обдурювати ворога, своєчасно розгадувати його хитрощі та пастки; ненависть навчила мене по кілька діб терпеливо полювати за ворожим снайперами. Нічим не можна втамувати бажання помсти. Доки хоч один завойовник ходить нашою землею, я буду безпощадно бити ворога».

Ось такий матеріал дістався режисерові Сергію Мокрицькому та його сценаристам. Що ж вони зробили з цього сталінского солдата Джейн, з цієї фурії, з цієї природженої вбивці та месниці на прізвисько Леді Смерть?

У першу чергу сценаристи здійснили хитрий виверт і біографію Павличенко довірили розповісти самій Елеонорі Рузвельт, яка прибула до Москви і повідомляє перекладачеві чи працівникові протоколу, що Хрущов може зачекати, бо вона спочатку поїде у гості до Павличенко, а тільки згодом до нього.

Її співрозмовник не знає, хто така Павличенко, і вдова американського президента оповідає йому історію радянської снайперки. Зрозуміло, що її слухач - не просто адресат оповіді, а ще й цільова аудиторія фільму.

Це нагадує «Сталінград» Бондарчука, де слухачем історії про п'ятьох батьків була присипана уламками японської атомної станції перелякана німкеня. Іноземці мають знати правдивих радянських героїв, навіть під примусом - ніби говорить нам кожен сучасний російський фільм про війну.

Версія Елеонори Рузвельт в основному дотримується загальної офіційної біографічної канви, однак, за багатьма виїмками.

Тут немає Білої Церкви, немає «Арсеналу», шлюбу та сина. Зате є молода дівчина, яка живе з батьками у досить респектабельній київській квартирі. Вона щойно вступила до Київського університету і поспішає повідомити новину батькові, який у фільмі є старшим офіцером Червоної армії.

Однак батько не особливо радий вступу доньки і навіть не залишається вдома, аби відсвяткувати подію, проте ми так і не дізнаємося, чому його реакція є саме такою. Мати закидає чоловікові, що він, мовляв, завжди виховував доньку, як хлопця, проте цього виховання у фільмі немає, і сама героїня мало схожа на результат цього виховання.

Водночас у фільмі Людмила виглядає весь час чимось стурбованою, похмурою, невеселою, неусміхненою, незважаючи на весняну пору та веселих супутників.

Ми так і не дізнаємося, чим вона весь час переймається. І це друга загадка цього характеру.

На стрільбищі, куди вона потрапила вперше, Людмила одразу вибиває сорок сім з п'ятдесяти очок, причому вона стріляє з рук, з гвинтівки Мосіна. Незрозуміло, як їй це вдалося.

У картині Павличенко знає англійську, справжня Павличенко нею не володіла.

Автори фільму роблять усе, аби прибрати реальну історію зі свого фільму.

Мало того, що вони цілком змінюють свою героїню, яка, схоже, була типовою представницею першого по-справжньому радянського покоління, яке не знало дореволюційного життя, і було цілком віддане Сталінові та комунізму, вони ще й вільно поводяться з місцями реальних подій.

Ми не бачимо загальних планів ні Білої Церкви, ні Києва, тут наявні якісь квазіісторичні декорації, у яких є весь набір теперішніх кіноуявлень про той час. Одеса представлена пляжем, інтер'єрами бібліотеки, Оперного театру та житлового помешкання.

Навчання та бої відбуваються у цілком абстрактних пейзажах, які можуть позначати все, що завгодно. Саме навчання снайперів також дуже приблизне.

Тут відсутній Сталін та все вище керівництво Червоної армії, бойові дії майже ніхто не планує, хіба якийсь абстрактний офіцер щось показує на карті та генерал-майор Петров закликає моряків змінити форму. Про перебіг війни ми мало що дізнаємося.

На весь фільм тільки один комісар, який несподівано з'являється і так само несподівано щезає. Наявний також один енкаведист, який скеровує Павличенко на снайперські курси. Насправді вона їх відвідувала цілком добровільно, бо збиралася на війну до Іспанії.

Радянська влада тут з'являється тільки тоді, коли це треба авторам фільму, і рідко на чомусь наполягає.Тут нема ні репресій, ні страху, все залито сонцем, люди щасливі та добре живуть.

Що, зрештою, залишається?

А залишається історія юної, трохи депресивної дівчини, без певної національної, соціальної, класової чи культурної ідентичності, яка потерпає він незрозумілих бажань.

Вона вступає до університету, проте важко сказати, чи прагне бути істориком; вона добре стріляє, проте на стрілецькі курси її відправляють примусово. Вона хоче дописати диплом, проте їй пропонують піти на пляж, і вона не відмовляється.

Вона йде добровольцем на війну, хоча її відмовляють від цього кроку.

Вона жорстока до німців, проте важко збагнути причину цього.

Врешті-решт, вона закохується.

Більше того, закохуються у неї. І саме різні варіанти цього фронтового кохання (одне з яких було справді реальним) і становлять основну канву фільму «Незламна».

Насправді це історія про втрату цноти, якою, схоже, весь цей час переймалася головна героїня.

Коли вона її втрачає у Севастополі, справи йдуть веселіше. Вона раптом бачить весну, разом з коханим вони складають снайперську пару і чергують пестощі з прицільними пострілами у ворогів.

Одного дня вона стрічає старшу жінку, названу матір, яка ставиться до неї співчутливо і розуміє драматичні обставини її життя. Більше того, допомагає подолати її певні внутрішні проблеми, а також стати своєрідним посередником між нею та зовнішнім світом. Вона також робить її історію людяною і цілком придатною для оповіді.

Є ще у фільмі кілька сучасних пісень, які мають зближувати цей сюжет із сучасністю.

Чи достатньо цього для кіно? Чому ж ні? Публіка буде плакати, їй не звикати.

Режисер Мокрицький пішов шляхом, давно вже виходженим до нього. Цей шлях у радянському кіно був втілений картиною Станіслава Ростоцького «А зорі тут тихі» (1972), у якому п'ятьох безневинних дівчат було вбито, аби довести, якою страшною та негуманною є війна.

У цьому фільмі героїні, хоч і мали військову спеціальність, проте були у першу чергу жертвами війни, а вже у другу - її активними учасниками.

Проте часи змінилися. Друга світова сьогодні - це вже не радянська Велика Вітчизняна. Може, прийшов час нарешті говорити правду?