- Програма «Голос. Діти» мала чималий резонанс. Як зізнавалися зіркові тренери, учасники допомогли їм самим відкритися по-новому. Хотілося б запитати, а чого вас навчили ці діти?

Юрій ГОРБУНОВ: - Ці діти навчили впевненості, витримки та віри у свої сили. Коли ти їм говорив, щоб не хвилювалися, що все буде добре, - вони заспокоювалися, виходили на сцену й дуже гарно співали. Дорослі, на жаль, знають деякі моменти в житті, в які не можна вірити, і тому інколи завчасно опускають руки. А діти - вірять до останнього і реалізовують цю віру. Це особливо стосувалося навіть не фінальних програм, а перших їхніх виходів на сцену. Коли чекали, чи обернеться зірковий тренер до них на своєму кріслі.

Катерина ОСАДЧА: - Діти вчать нас відвертої поведінки. Дорослі, а насамперед люди публічні, наприклад, тренери проекту, ну і ми, ведучі, звикли до того, що в кадрі в нас є певний образ... А діти - це зовсім інша історія. Вони були абсолютно щирими. І якраз щирості та неупередженості упродовж місяця роботи проекту ми в них і вчилися.

НАШІ ЧИТАЧІ. КАТЕРИНА ОСАДЧА ЗІЗНАЛАСЯ, ЩО У НЕЇ Є МАЙЖЕ ВСЯ БІБЛІОТЕКА «ДНЯ», А ЮРІЙ ГОРБУНОВ РОЗПОВІВ У ЧОМУ СИЛА «СИЛИ М'ЯКОГО ЗНАКА»

- Ви згадали про сценічний образ... А наскільки у реальному житті ви відрізняєтеся від Юрія та Катерини в кадрі, яких бачать мільйони телеглядачів?

Ю.Г.: - Я в кадрі такий, що хоч бери та до рани прикладай. А насправді я - страшний «монстр». (Усміхається.)

К.О.: - Скажу так: викривальних запитань, як у програмі «Світське життя», своїм рідним, близьким та друзям я не ставлю. Я в житті не така категорична, як на екранах.

Ю.Г.: - Катя в житті - ніжна матуся. А в своєму світському житті - «хижак». Її навіть чемпіон світу з боксу Віталій Кличко боїться. Вона бігає за ним по Київраді й просить принаймні про одне запитання, а він від неї тікає.

«УЧАСНИКИ «ГОЛОС. ДІТИ» - ЦЕ МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКОГО ШОУ-БІЗНЕСУ»

- На центральних українських каналах чимало талант-шоу. Чи справді сьогодні такий великий запит нашого суспільства на контент такого спрямування?

Ю.Г.: - Мені здається, що наші рейтинги показали, що саме зараз на дитячі шоу є попит. Є така тенденція, що людям цікавіші попередні прослуховування, ніж прямі ефіри. Тому в прямих ефірах рейтинг традиційно падає. А в нас з першого випуску програми частка була понад 20% - і так трималося до фіналу. Доля дитячого талант-шоу рейтинг в понад 20%  сьогодні, коли в країні війна, - це велике досягнення. Країна чекала на такий оптимістичний та життєствердний продукт.

К.О.: - Крім великих цифр рейтингу, був справжній резонанс. Мені здається, що саме дитячі талант-шоу зараз на часі. Коли ти дивишся на екран і бачиш талановиту дитину, яка так гарно співає, яка вірить в свою перемогу, - захоплює дух. Ви знаєте, я переконана, що учасники «Голос. Діти» - це майбутнє українського шоу-бізнесу. Як казала в проекті Тіна Кароль, якщо в нас є такі голоси, то за майбутнє країни не страшно. До речі, крім неймовірних голосів, кожен учасник - носій зовсім недитячої історії. У своєму малому віці вони вже пережили якісь стреси, серйозні випробовування долею. Наприклад, там були діти зі сходу країни. І ти бачиш як діти приймають важливі для них дорослі рішення... і переповнюєшся вірою в майбутнє. А це нам сьогодні дуже важливо.

- Чому, на вашу думку, таких талановитих дітей сьогодні мало на телеекранах?

К.О.: - Телебачення боїться дитячої теми. Бо це завжди ризик.

Ю.Г.: - Так, мало хто береться якісно роботи дитячі проекти, адже під них важко йде спонсор, важко з організацією... І це завжди ризик. Деякі телеменеджери думають так: краще взяти перевірений, «накатаний» варіант і заробити на ньому грошей, ніж возитися з дітьми.

К.О.: - Дехто з продюсерів вважає, що на чужих дітей аудиторії нецікаво дивитися, і ніхто не буде радіти їхнім успіхам та співпереживати їхнім розчаруванням. Інші говорять, що дитячі теми на ТБ - це взагалі вчорашній день. Насправді ж дитяча тема на нашому телебаченні взагалі не розкрита. І тому - перспективна. Зараз не знімають дитячого кіно. Вийшов один повнометражний мультфільм «Бабай» - і це також був величезний ризик. А талант-шоу, зокрема за участі дітей, - це  дуже великі витрати, організаційні проблеми... Добре, що канал «1+1» ризикнув - і переміг.

Ю.Г.: - До речі, мало дітей на екранах, тому що з ними набагато важче працювати. Діти повинні завжди бути в певному режимі: вчасно лягати спати, не перевтомлюватися, правильно харчуватися... Дітям важко сказати, що зйомка затримується і треба потерпіти кілька годин. Вони можуть за лаштунками просто заснути. Але, так, погоджують, що талановитих дітей треба показувати більше. На «Плюсах» усі це розуміли, мобілізували свої сили і в нас за увесь час проекту не було жодного разу серйозних затримок чи збоїв. У нас узагалі не було виробничих проблем, якщо не зважати на деяких батьків, діти яких не пройшли... Але це лише на перших етапах і нечасто. Насправді ж у фіналі проекту, після оголошення результатів глядацького голосування, всі з павільйону пішли щасливі. Пригніченого стану, образ не було. Всі довго розмовляли і вітали одне одного біля гримерок. Із дітьми працювали психологи...

- На екранах ми бачили, що часто саме ви, як ведучі, створювали «родинний клімат» для маленьких учасників.

Ю.Г.: - Ми ж тато і мама... І в нас були ролі такі ж. Але якщо в сім'ях трапляється поганий «поліцейський» та хороший, то ми були обоє хороші.

- Напевно, поганими «поліцейськими» були зіркові тренери?..

Ю.Г.: - Ні, ви ж бачили, як змінився за проект Потап. Йому за цю програму глядачі, певно, пробачили всі «косяки», навіть зняті на сцені в Москві штани. Діти своїм талантом, щирістю та безпосередністю змінювали самих тренерів....

К.О.: - Наталя Могилевська мала б отримати найбільшу відзнаку за  професійне тренерство. Учасник проекту Михайло Цар навіть сказав, що Наталя буде дуже хорошою мамою. Вона виклалася і віддала їм максимум своєї енергії.

- А «Плюси» будуть запрошувати дітей з шоу для інших проектів?

Ю.Г.: - Так, і канал, і окремо тренери. Діти вже сьогодні задіяні в кількох інших заходах. Наприклад, учасники команди Тіни Кароль записали з нею музичний кліп. Я був за лаштунками зйомок проекту «Квартал» і бачив, що вся її команда ходила там також, фотографувалася із Софією Ротару, брали інтерв'ю у наших музикантів. Зрештою, виходили з Кароль на сцену. Тобто, тих дітей, яких канал показав у проекті, будуть задіювати й надалі. Їм дають шанс, хорошу можливість реалізуватися.

КАТЕРИНА ОСАДЧА: «ПОЛІТИЧНЕ ТОК-ШОУ - ЦЕ НЕ МОЯ ІСТОРІЯ»

- Ми заговорили про теми, до зйомок яких треба підходити обережно. Як зараз показувати на екранах світське життя, щоб не зумовити агресію у суспільстві?

К.О.: - Нам саме життя підказує як правильно знімати. За всі десять років проекту «Світське життя» ми завжди намагалися бути актуальними. Ми завжди були в контексті того, що відбувається в країні. Чесно, ніколи відсторонено не знімали. Сьогодні з'являється більше соціального і політичного аспекту. Зараз не відбувається гучних світських заходів, їх просто немає із зрозумілих причин. Ми підіймаємо інші актуальні теми. Все залежить від того, під яким кутом показувати. Наприклад, у програмі почали більше показувати Верховну Раду, відкриваємо людям нових міністрів. Сьогодні в нашій країні війна і, зрозуміло, це породжує чимало тем. Але разом з тим, телевізійних інтерв'ю з міністрами - майже немає. Люди просто не знають, хто нами керує. Нещодавно брали інтерв'ю в Наталії Яресько, міністра фінансів, записали міністра молоді і спорту Ігоря Жданова та міністра економічного розвитку і торгівлі Айвараса Абромавічуса. Від світського життя сьогодні залишається тільки назва - світське.

Ю. Г.: - Інколи читаєш у газетах або у соціальних мережах, що показувати світське життя сьогодні - це нібито «пир во время чумы». Путін якраз цього і домагається. Нормальні пенсії та соціальні проекти - «після війни». Культурний розвиток - кіно, театри, вистави - «після війни»... Якраз рейтинг програми «Голос. Діти» показав, що українці хочуть миру, віри, краси та добра вже сьогодні.

- Катю, вас останнім часом нерідко можна зустріти в парламенті. Це світське життя перемістилося до парламентських стін?

К.О.: - Раз на місяць ми точно буваємо в парламенті. Але знімаємо там не про те, що за рішення ухвалюють депутати, а про актуальні теми - фінансова криза (чи видно по депутатах, що країна «затягнула пояси»), мобілізація (хто з парламентаріїв відправив своїх дітей на фронт) тощо. Хоча в парламент прийшли нові люди, вони все одно відірвані від народу. Ми, наприклад, запитуємо, як депутати живуть за шість тисяч гривень. Вони ж повинні бути в полі зору журналістів.

- А чи не хотіли б ви змінити «амплуа» та стати ведучими політичних чи соціально-політичних ток-шоу?

Ю.Г.: - Мені здається, що немає нічого простішого, ніж вести політичне ток-шоу. Ти з одного боку ставиш Шуфрича, а з другого Ляшка і говориш - «Фас». Треба лише контролювати градус напруги та час рекламної паузи. У нас політичне шоу - це боротьба двох протилежностей. А ведучий тільки повинен вчасно підкидати дрова. Думаю, що я б погодився вести таке шоу. Чи воно сьогодні на часі для країни - інше питання. Мені здається, що в нас у країні буде мир та щастя якраз тоді, коли люди перестануть дивитися політичні ток-шоу. Або принаймні сприймати їх усерйоз. Що краще країна живе, то менше вона цікавиться політикою.

К.О.: - У мене ж унікальна ситуація. «Світське життя» - це той формат, що дозволяє зібрати все. Ми говоримо і про кіно, і про театр, і про політичні лаштунки... Мені ніколи не сумно. Почуваюсь абсолютно комфортно в цьому форматі. Люблю працювати з дітьми і в «Світському житті». Політичне ток-шоу - це не моя історія. Це насправді дуже маленький зріз усього, що відбувається в країні. І тим паче що в нас на кожному каналі, на кожному кроці - свої ведучі ток-шоу. Нехай ведуть...

- Може, ці ток-шоу просто треба по-іншому організовувати, змінити стилістику, наповнити програми адекватним змістом?

К.О.: - Поки в нас політики будуть із жагою публічності, нічого доброго не вийде, хоч які формати пропонуй. Наразі в політиків бажання все робити на публіку.

Ю.Г.: - Парадокс у тому, що країна не знає прізвищ політиків, які пишуть закони, адже  вони тихо сидять і працюють. Ми знаємо тих, хто б'є морду один одному, хто хамить даішникам. Це навіть не піар, це - епатаж. Якось в Амстердамі друзі мені показали свого відомого політика, який проїжджав повз нас на велосипеді. Я тоді жартував, що навіть якби наші пересіли на велосипеди, то вони б тільки від «Рендж-ровера» до «Рендж-ровера» їздили на велосипеді, - для преси. Це менталітет...

- Погоджуєтеся, що в цьому є певною мірою відповідальність телебачення - популістів ми знаємо, а людей, що ухвалюють серйозні закони - ні. Головний редактор «Дня» Лариса Івшина якось поставила запитання: чому філософа Сергія Кримського знають менше, ніж Ганну Герман...

Ю.Г.: - Сергій Борисович в українській історії залишиться на завжди, а Ганну Герман, я сподіваюся, наші діти забудуть...

К.О.: - Ми у «Світському житті» кожного разу відкриваємо нові обличчя, коли приходимо у Верховну Раду. Ми намагаємося не давати майданчик для піару людям, які вже відомі, а відкриваємо маловідомих політиків.

- Вони справді нові?

Ю.Г.: - Так, але «старі» їх активно «заражають».

К.О.: - Протистояти існуючій «системі» поки що дуже важко. Коли було перше засідання ВР, відчувалося, що атмосфера змінилася. Вже тоді Бойко у парламенті виглядає, як дон Карлеоне. Це вже дикунство - охорона, почет... А як він пересувається Радою. Раніше таких була більшість - із 450 близько 300. Зараз таких уже меншість - немає комуністів, мало регіонів. Людям старої формації у ВР просто має стати не цікаво посідати крісло. А це буде тоді, коли вони стануть «доторканні», не матимуть сфер впливу для захисту свого бізнесу... А ще, коли їх нарешті змусять займатися законотворенням. Думаю, ще має пройти хоча б два-три скликання й щось усе-таки оновиться.

Ю.Г.: - От ти став депутатом - і не важливо, яка в тебе освіта і чим ти професійно займався. Приходиш у ВР і тобі починають шукати місце. Співака - в комітет з культури! А якісна економічна освіта, виявляється, взагалі лише в кількох депутатів.

К.О.: - І ці люди голосують. Бюджет і закони ухвалюють усією Верховною Радою. Сидить людина, яка гадки не має, що відбувається, вона не розуміє, що це за закон, а потрібно ж якусь кнопку натиснути. Поки вони будуть слухатися «партійну дисципліну» - нічого не буде. Це досить складна історія. Не знаю, що має змінитися. Нам архітектори збудували складну «систему». У той момент, коли політики будуть жити за зарплату, точніше, коли розумітимуть, що вони йдуть у політику і будуть працювати виключно за зарплату, може, тоді щось зміниться.

ЮРІЙ ГОРБУНОВ: «СЬОГОДНІ СКАЗАТИ НЕПРАВДУ НА ТБ ДУЖЕ ВАЖКО»

- Але ж ця політична система безпосередньо пов'язана із медіа-простором. Це дві взаємозалежні групи. Ви обоє вже довго працюєте на національному телебаченні, бачили зміни «пріоритетів» зсередини. Які б ви могли зауважити позитивні і негативні тенденції?

Ю.Г.: - Згадайте, що було 10 років тому. Була помаранчева революція, яка продовжувала продукувати на ТБ усе те, що відбувалося за попередньої влади. Знаєте, на нашому телебаченні раніше брався формат, тому що добре пішов у Росії. А якщо в нас не дуже йде, то ми щось неправильно робимо. Тільки потім зрозуміли, що у нас різні народи, різні менталітети, з різних планет сюди занесені і немає між нами нічого спільного. Якщо там щось добре пішло, то не факт, що тут добре піде. Це як дитина росте від свого народження до того, поки не отримає паспорт - так і наша держава. Можливо, ці тенденції не всі позитивні, але на наших очах виросла сучасна журналістика. З війною, з проблемами суспільство все одно росте. І тепер сказати неправду дуже важко. Набагато простіше було це зробити десять років тому.

К.О.: - Коли я починала працювати у «Світському житті» 10 років тому, не було навіть джерел, звідки брати інформацію. А цей український Інтернет... це була «мезозойська ера журналістики». Все було у зародку. В основному в нас була політична журналістика. За 10 років у нас розвинулося телебачення, інтернет-простір, газети, яким зараз, на жаль, виживати все складніше, але тим не менше. Найголовніше, що ми нарешті, хоч і дуже великою кров'ю, зрозуміли, що ми - українці.

Ю.Г.: - І менеджери телевізійні нарешті зрозуміли, що українські зірки набагато ближчі людям, ніж російські. Потап ближчий українцям, ніж Сергій Лазарєв, Ірина Білик ближча і цікавіша, ніж Алла Пугачова.

К.О.: - Мабуть, щоби цю «пуповину» перерізати, потрібні були ось такі неймовірні потрясіння та жертви.

«ЗАРАЗ ВІТЧУТНИЙ ЗАПИТ НА СВОЄ»

Ю.Г.: - Осадча це про себе не скаже, але я скажу. Один з популярних глянцевих жіночих журналів кожного разу хизувався, що в них інтерв'ю з Кейт Бланшет. Коли їм говорять: «Візьміть інтерв'ю в наших зірок», то вони відповідають: «Ну ні, це ж наші...» А з'ясувалося, коли замість Бланшет на обкладинці з'явилася Осадча, - журнал купили у два рази краще. Нашим людям цікаво, чим живе Катя, поза тим як знімає корону з голови. (Сміється.)

- Це від невміння побачити та підтримати своє якісне?

Ю.Г.: - Це наша меншовартість. Це в українців було завжди, і ніколи не приховувалося. Спочатку треба десь за кордоном прославитися, щоб тебе визнали на Батьківщині.  Стати Романом Віктюком у Росії, щоб потім сказали: «О, а це ж зі Львова, це ж наш, українець». Для нас гарний приклад - поляки. Це в хорошому значенні справжні націоналісти, які ніколи не будуть дивитися фільм, якщо він не озвучений польською мовою. Бред Пітт також повинен розмовляти польською.

К.О.: - До речі, повертаючись до прямого ефіру «Голосу. Діти» - ви бачили, що на 80% це були українські пісні. Це наше майбутнє. Таким ми хочемо бачити телебачення.

Ю.Г.: - А раніше продюсери обов'язково  сказали б: «Давайте ще російського, а то буде скучно все тільки наше». Нічого подібного. Ми чомусь вирішуємо за людей.

- На початку 90-х минулого століття теж був сплеск інтересу до всього українського, зокрема на ТБ. А потім усе це пішло «в пісок». Чи не повториться негативна тенденція?

К.О.: - Зараз заплачено дуже велику ціну. Нам незалежність дісталася дуже легко. Я маю на увазі пострадянський період...

Ю.Г.: - Сьогодні на будь-яких заходах, хто б не сидів у залі, якщо зі сцени лунає «Слава Україні!» у відповідь чути «Героям слава!» І ти не чуєш жодної нещирої відповіді. Це вже як звичайне привітання. Раніше, коли викрикували: «Слава Україні!», обов'язково хтось говорив: «Ну починається...»

- Ми заговорили про вироблення власного контенту. Незабаром глядач побачить на «1+1» комедію «Останній москаль» з вами, Юрію. Де, на вашу думку, межа між гумором і образою?

Ю.Г.: - Ця межа визначається внутрішнім відчуттям сценаристів, режисерів та інших людей, що працюють над фільмом. Згадайте стрічки Луї де Фюнеса - з його фільмів усі поліцейські у Франції - дебіли.  Це люди, в яких немає ні логіки, ні відчуття реальності - як узагалі Франція вижила з такими поліцейськими? Треба розуміти, що коли знімається комедія про залізничників, значить з них будуть сміятися, якщо знімається комедія про медиків, значить із них будуть сміятися, якщо знімається комедія про гуцулів, значить вони також будуть виставлені у відповідному світлі. Так і про москалів. Сьогодні анекдотів про те, як москаль потрапляє в Карпати - мільйон. Судячи з того, як глядачі реагують на анонси, серіал матиме успіх. Ця тема була завжди. І наш серіал - один із варіантів адаптації анекдотів, просто він розтягнутий на 16 серій. Тут збурені не питання москалів і українців, а радше людських стосунків, стосунків між батьками і дітьми, між дітьми, між коханими, між сусідами. Я сказав би, що це соціальний серіал.

- А якою ви бачите перспективу кіносеріального виробництва в Україні?

Ю.Г.: - Є запит на своє, і дуже багато проектів плануємо з поляками із близькими східними європейцями. Що більше ми будемо робити своє, пов'язане з автентичністю, то менше будемо прив'язані до серіалів про російський спецназ. І як результат - тим швидше наші діти будуть виховуватися правильно.

К.О.: - Перспективи хороші. Подивіться на Туреччину - в одну мить ми зрозуміли, що там виріс свій Голлівуд.  У зв'язку з тим, що турецькі зірки стали відомими в Україні, ми часто їздимо на прем'єри і інтерв'ю з акторами, я була на турецькому телебаченні. Там кіно- і телевиробництво на високому рівні. «Роксолана» стала першим прецедентом, що був відомий на весь світ. Але ця кіноіндустрія будувалася дуже довго. Україна теж іде до цього рівня.

Ю.Г.: - У турків усе пішло, тому що вони знімали для себе. Наші орієнтувалися на російський ринок. Якщо цей продукт треба продати туди і заробити грошей - в головних ролях мають бути росіяни.

К.О.: - У нас країна менша, грошей менше, ми не можемо знімати, як росіяни, на жаль. Росіяни ж приїжджали до нас, знімали дешево і тут же і показували. Але так було раніше. Зараз - золотий час для українського кінематографа. Сподіватимемося, що будуть вкладатися гроші в кіновиробництво. У нас, де так багато своїх чудових акторів, взяти хоча б випускників Інституту ім. Карпенка-Карого.

Ю.Г.: - Абсолютно погоджуюсь. Акторів, які здатні грати головні ролі, у нас дуже багато. Просто їх завжди відсували на другий план. Якщо ми з Росією  різні країни, тоді ми повинні за допомогою кіно виховувати своє - правильний патріотизм і націоналізм.

- Днями стартує серіал «Нацгвардія» на «2+2». Наскільки нам потрібні фільми на підтримку українських військових, збільшення престижу ЗСУ?

К.О.: - Дуже потрібно. І про армію, і взагалі про історію. За останніх 10 років у Росії зняли неймовірну кількість історичного кіно, і там трактували історію як хотіли. Це та сама пропаганда, тільки не в форматі новин. Той же фільм «Матч». І ця телекіношна пропаганда почалася уже давно.

Ю.Г.: - Так, вони давно перебрехали нашу історію. У них уже немає поняття Київська Русь, є Древнерусское государство.

К.О.: - Росіян виховували на якісних серіалах та історичних фільмах з великою касою. І грубі гроші вкладалися державою у такі проекти. А зараз у наших сусідів - великодержавний шовінізм із міцним підґрунтям. Коли розвалився СРСР, не було «великої Росії», це виховувалося впродовж 24-х років.

«ТЕ, ЩО «День» РОБИВ УСІ ЦІ 18 РОКІВ, ТІЛЬКИ ЗАРАЗ ДАВАТИМЕ ПЛОДИ»

- І тому ми у «Дні» до теми історії апелюємо давно. Доприкладу, 2015-й рік оголосили роком Ярослава Мудрого. Але підтримки від інших ЗМІ поки  що немає...

К.О.: - Ваші історичні проекти - дуже цікаві. Але потрібен час. Те, що «День» робив усі ці 18 років тільки зараз буде пиносити плоди. Юра із Західної України, я з Центральної, і от я мало коли в дитинстві чула «Слава Україні!» Ми нібито жили в одній країні, але були дуже різні. Це приміром те, що казав мені Михеїл Саакашвілі в інтерв'ю: «Я об'єднав грузинів єдиної ідеєю реформ, віри в краще». І в них це вийшло. Щоправда, грузини вже давно пишаються своєю нацією. Зараз молоде покоління навіть часто не знає російської.

Ю.Г.: - Думаю, що в основі повинна бути мова - це щит усієї держави. Не було б у нас російської мови, не було б «зелених чоловічків». Це самоідентифікація людей. Насправді ми живемо у дуже цікавий історичний час. Наші діти будуть згадувати цей період як один із найскладніших, коли українці нарешті ідентифікували себе як націю. Треба на екрани виводити більше історичних проектів, зокрема тих, де нам усе вдалося.

- А чи матимуть історичні проекти успіх у глядача? Які формати можуть бути найбільш цікавими?

К.О.: - Це той випадок, коли на рейтинги потрібно зважати в останню чергу.  Все ж таки телебачення має виховувати. А для пошуку форм є продюсери і продакшни. Головне - ідея.

Ю.Г.: - Звичайно, має бути сучасна подача.  Ми живемо в ХХІ столітті, але для нас має бути актуальним і Ярослав Мудрий, і князь Святослав. Війна забирає всю історію, і може здатися, що давня історія не така актуальна, але коли це ще робити, як не зараз.

К.О.: - Народу немає без історії. Те, що розповідають дітям у школі, - дуже сухе. Пам'ятаю, як в дитинстві ми з батьком ходили на Володимирську гірку, і тато розповідав, як хрестили Русь, і що це було саме в Києві, про Либідь, про хазарів, як котили божество по вулиці Боричів Тік, і як його кинули в Дніпро - і це все було дуже наочно. І так само зараз я розповідаю всі ці історії синові. Я вдячна вчителям у школі мого сина, за те, що вони влаштовують історичні квести - вони все перетворюють на сучасний лад.

Вадим Лубчак, Анна Свентах, Роман Гривінський, «День»

Фото Миколи Тимченка