«Я війна»
Війна змінює людей. Когось ламає, когось надихає, когось загартовує, але в будь-якому випадку не залишає таким самим. Стихія війни впливає на людину, її психіку, душу, погляди на життя.
Усі ці трансформації пройшли українські військові. Молоді хлопці, які провели у окопах не один день, навчилися засинати під звуки вибухів та пострілів та попри все вміють вірити в майбутнє. Майбутнє без війни.
Що вони відчувають, чого найбільше бояться - дізнавайтеся в документальній стрічці "Я війна", яку Перший покаже 9 березня о 20:00.
Про внутрішню силу людей, які потрапили в жорсткі умови військових дій, та справжній танковий бій - в інтерв'ю з автором та режисером фільму Сніжаною Потапчук та оператором Світланою Коваль.
Сніжано, Світлано, зараз багато знімають у зоні проведення АТО, до того ж як професіонали, так і аматори. Здається, що жоден рух наших військових не залишається поза увагою українців - усе детально задокументовано. У чому ж особливість вашої стрічки? Чим вона вирізняється?
Сніжана: Нашою метою було не просто відзняти картинки - бій, побут, виїзд на завдання, а створити загальний психологічний, духовний, моральний і філософський портрет людини в умовах війни. Ще вчора вони не знали, що почнеться війна, що доведеться в когось стріляти, захищати країну, бачити, як гинуть друзі... Нам було цікаво зрозуміти, як війна змінює людину, її психіку, душу, погляд на життя. Ми спробували розкрити внутрішній світ цих людей, щоб вони розповіли, що переживають, чи пам'ятають свій перший бій, як ставляться до того, що їм доводиться вбивати, яка у них мотивація, від чого болить душа. А ще ми сподіваємося, що, можливо, комусь їхні думки і роздуми послужать прикладом, хтось переосмислить своє життя. Бо вони всі стали на війні іншими. Адже когось війна ламає, когось надихає, когось загартовує, але в будь-якому випадку змінює. Є безліч досліджень на тему військових конфліктів, але нам хотілося показати, як це відбувається у нас, в Україні. Показати цю війну, показавши тих, хто бере у ній безпосередню участь.
Світлана: А ще у нашого фільму було надзавдання - показати, що війна допомагає кожному з нас пройти внутрішню трансформацію, піднятися на щабель вище у своєму розвитку. Бо якщо всі ми зараз не почнемо рости духовно, то всі революції і жертви були даремними. Саме на війні ці внутрішні трансформації особливо помітні - тому що наші хлопці воюють не тільки із зовнішнім ворогом, але і з собою. Вони стають кращими, вчаться перемагати свої страхи. Бійці на передовій аналізують своє життя, переосмислюють, по-новому розставляють пріоритети - хтось почав більше цінувати сім'ю, спілкуватися з родичами, хтось повірив у Бога. Здається, що війна - це найстрашніше, що може трапитися, бо там кров, вбивства, смерть, але вона в той же час очищує людину. Бо на війні, як на долоні, видно все. Як ти вчиниш - врятуєш друга, ризикуючи життям, або сховаєшся, щоб залишитися живим? І кожен робить свій вибір.
Про що ви запитували у бійців, коли записували інтерв'ю?
Сніжана: Ми підготували однакові запитання, які ставили усім. Наприклад, чи пам'ятають вони свій перший постріл, коли особисто для них розпочалася ця війна, що на них вплинуло найбільше. Нам потрібен був саме їхній духовний досвід, щоб розповісти про нього людям тут. Адже одна справа показувати військову операцію, а зовсім інша - людину та її емоції у цей момент. Ми почули багато відвертих зізнань. Наприклад, один командир реактивної артилерії сказав: "Я не бачив поруч із собою смерть. Але її роздаю. І я про це думав. Але по-іншому я не можу. Вони вбивають нас, ми - їх". На мій погляд, такі думки свідчать про духовну зрілість людей. Вони замислюються над цими моментами і знаходять вихід: хтось іде сповідатися, хтось вірить, що не можна інакше, бо попереду - піхота, яку потрібно прикривати, і якщо він не вистрілить, то загинуть свої. Вони - військові, приймали присягу і виконують свій обов'язок - чоловічий обов'язок. Але головне, що люди про це замислюються і зберігають людське обличчя.
Світлана: А я згадую зізнання одного танкіста: "Я їхав на війну і думав про те, щоб не полюбити вбивати". Адже ми з вами, виходячи з дому, не завжди замислюємося, як прожити день, щоб нікого не образити. Як прожити день, щоб не наговорити зайвого комусь у маршрутці? А можна ж і словом убити, що ми і робимо кожного дня. А вони думають, як виконати свій обов'язок, але при цьому не стати моральним інвалідом, щоб повернутися додому і не почати ходити з автоматом і встановлювати свої порядки. Наші бійці мудро приймають обставини, що склались. Вони їх трансформують на краще. А щоб це відзняти, мені довелося стати невидимкою, щоб бійці не помічали, що камера працює, бо наші хлопці починають соромитися. А нам потрібні були живі емоції і відверті розмови.
І з багатьма вдалося відверто поговорити?
Сніжана: У фільм увійшло більше 20 інтерв'ю з нашими бійцями, які відтворили одну історію - людини в умовах війни.
Світлана: Інші кадри - це військові операції, виїзди на вогневі позиції, обстріли, бої...
Ви побували у багатьох гарячих точках Сходу України, а чи були ситуації, коли вас кудись не пропускали, забороняли знімати?
Сніжана: У деякі місця нас не пустили через підвищену небезпеку. Бо військові несуть за нас велику відповідальність. Я вам скажу більше - у нас немає власного автомобіля, і ми зі Світланою добираємося на передову своїм ходом. Тож якби не допомога наших військових, цього фільму ніколи б не було. Вони нас всюди возять, піклуються про нас, як про своїх дітей, яких треба вберегти, відвезти, куди потрібно. Нам з ними дуже комфортно - ми знаємо, що перебуваємо під захистом військових, зі зброєю, які знають, як діяти у випадку небезпеки. Хоча, звісно, ми для них свого роду тягар, бо їм, плануючи бойові виходи, доводиться враховувати ще й наші інтереси - наші зйомки, інтерв'ю, і вносити нас у свій план. Повірте, це багато чого варте. Хочу подякувати командиру 93-ї механізованої бригади полковнику Олегу Михайловичу Мікацу і командиру роти снайперів Миколі Сергійовичу Кудрі. Вони допомагають нам у втіленні наших ідей. Ми їм говоримо постійно, що кожен повинен виконувати свою роботу - ми знімати, а вони захищати. Просимо їх не звертати на нас уваги під час обстрілу, бо ми самі знаємо, як нам діяти. Але все одно вони не можуть просто забути про те, що поруч - дві дівчини, яких потрібно у будь-якому випадку захистити. Тому іноді не пускають нас туди, де б нам хотілося познімати. Кажуть: "Хочете - йдіть пішки". Але пішки ніхто не піде, бо це - лінія фронту. Саме з огляду на небезпеку нас не пустили під донецький аеропорт...
Світлана: Ну і всім зрозуміло, що не можна знімати певні територіальні особливості, які можуть видати розташування військ. Не можна розкривати позивні, показувати розвідувальні машини, бо вони теж є ціллю ворога. Але ми завжди заздалегідь з нашими бійцями обговорювали, що може з'явитися у кадрі, а що - ні. Іноді навіть переглядали разом відзнятий матеріал. Був випадок, коли ми зняли вишку, яка видавала місце розташування бази, і ми її залишили для хроніки, але до фільму цей кадр не увійшов. Ще ми зняли деяких польових генералів, яких зустріли там, але їхні обличчя також не можна видавати. Нам не забороняли знімати, просто все це залишилося поза кадром, для хроніки.
А військові як ставляться до цієї постійної небезпеки і близькості смерті? Чого вони найбільше бояться?
Сніжана: Звичайно, кожен боїться померти. Я теж боюся померти. Це з тобою може трапитися у будь-яку секунду. Наприклад, ми знімали, як хлопці витягали танк, який підірвався на міні, і просто біля нас розривалися снаряди, у яких розліт осколків - 400 метрів. Досі дивуюся, як нас не зачепило тоді. А ще наші бійці досягли такого високого рівня мудрості, що не засуджують тих своїх товаришів по службі, які, їдучи у відпустку, не повертаються назад на передову. Багато з тих, хто їде на ротацію, обіцяють "Пацани, ми повернемося" і не повертаються. На передовій кажуть, що це їхній вибір, і їх не можна засуджувати. Війна - це страшно. Є ті, хто ховається під час обстрілів, хтось впадає у ступор. Їх теж не засуджують, бо це людський фактор. Ми запитували хлопців про ці моменти: що відбувається під час обстрілів, що ви відчуваєте, як ви себе ведете? Наприклад, що робити, якщо заглохла машина під час обстрілу, адже в цей момент ти стаєш мішенню для ворога. Сусідньому екіпажу треба до тебе під'їхати, вилізти з "броні", причепити на трос і тягнути. І вони це роблять, вони своїх не кидають. Кажуть: "Якщо йдемо, то йдемо всі разом". Ось, де справжні дружба, любов, відданість. Там це відчувається особливо гостро.
Світлана: Бійці вже звикли до думки, що щось може трапитися в будь-який момент. Вони більше хвилюються за рідних, які залишилися в тилу. Мені сподобалося, як сказав один з хлопців: "Їм там важче, ніж нам тут, тому що слухати новини і не бачити всього, а лише уявляти - це одне. А бути тут - зовсім інше". Рідні себе накручують, їм складно бути необізнаними у ситуації. Але більше за смерть наші бійці бояться залишитися каліками, особливо без руки і без ноги. Вони просять Бога, якщо щось трапиться, то нехай одразу. До того ж, вони говорять, що дуже добре, коли є підтримка там, в мирній Україні. Бо коли ти повертаєшся у порожню квартиру і знаєш, що тебе там ніхто не чекає, то все, що ти пережив на війні, посилюється. А коли ти знаєш, що на тебе там чекають, люблять, обіймуть, поцілують, вислухають - це додає сил.
А який був найекстремальніший досвід під час зйомок?
Сніжана: Мені захотілося відзняти танковий бій. Я три дні ходила за командиром танку і танкової роти і просила: "Будь ласка, візьміть у бій". І він мені каже: "Ти мені поясни одне - у танку три люки, четвертого немає, куди ти сядеш?" У підсумку я випросила місце зверху на броні. Після цих зйомок я зрозуміла, що танковий бій більше знімати не хочу.
Чи буде продовження вашого фільму?
Сніжана: Буде продовження. Спочатку ми збирали матеріал на один фільм. Але у керівництва Першого Національного виникла ідея - доповнити його ще двома фільмами і зробити трилогію. Тому зараз ми їдемо збирати матеріал для наступних стрічок.
Фото - http://1tv.com.ua
