«Ані миру, ані війни»
- Суть протилежної позиції в тому, що свобода слова є найвищою цінністю, завойованою українцями, а тому її навіть під час бойових дій не можна обмежувати, бо мас-медіа мусять контролювати владу. Найбільшу ж небезпеку для свободи слова становило би запровадження в Україні воєнного стану замість АТО на сході, бо це тягнутиме за собою суттєве обмеження, а то й анулювання громадянських прав та свобод, зокрема, й свободи слова. У разі його запровадження, мовляв, газети «Голос України» та «Урядовий кур'єр», державний канал телебачення, державний канал радіо, сайти Президента, Кабміну, Верховної Ради, міністерств та державних відомств - оце й будуть усі засоби масової суспільно-політичної інформації. Відтак не тільки вся суспільно-політична інформація, а й її тлумачення та коментування виходитимуть лише з офіційних джерел, а для журналістів залишаться спорт, світське життя та інші нейтральні теми. Речники такої точки зору натякають, що прихильники запровадження «драконівських заходів» є або агентами Кремля, або прихильниками військової диктатури, і додають, що обидві відповіді, втім, не виключають одна одної й можуть виявитися двома боками одного й того самого процесу.
- Як видається, ці дві полярні точки зору мають дещо спільне. А саме - небажання дивитися правді у вічі. Бо ж, як казав ще Гегель, «річ має відповідати своєму поняттю», а французькі екзистенціалісти якраз у часи Другої світової війни, коли всі вони пішли до Руху Опору, закликали «називати речі своїми іменами». Тільки в такому разі можна розібратися, хто є хто і що є що, бо в іншому разі процес мислення заміщається комбінаціями «словесних шлакоблоків» (М. Мамардашвілі), які роблять світ навколо зручним і звичним, але заважають у ньому орієнтуватися.
ВІЙНА, А НЕ «АТО»
Отож: на сході України йде війна. Ніяка не «АТО». І війна не «внутрішня» і не «громадянська», як про це кажуть деякі журналісти, що впритул не помічають ані російських вояків (включно з генералами) на українській території, ані численної бойової техніки новітніх зразків, яка наразі ніде, крім російського війська, на озброєнні не стоїть, ані численних повідомлень про «двохсоті вантажі», які прибувають до Росії. Ба більше: ці журналісти ігнорують той незаперечний факт, що громадянська війна - це війна між двома політичними таборами в одній державі, кожен із яких вважає свій, і тільки свій шлях розвитку цієї держави правильним. А російські пахолки на сході не вважають себе громадянами України, вони ставлять на меті хто розчленування, а хто і знищення Української держави, тому ця війна апріорі не може бути названа громадянською. Одне слово, війна «гібридна». Термін багатозначний, але він цілком прийнятний як робочий - адже сам позначений ним об'єкт теж багатовимірний і, сказати б, химерний.
- А на війні за будь-яких обставин без журналістики не обійтись. Ясна річ, що ця журналістика є дуже різною, коли йдеться про тоталітарні та про демократичні режими. Але все одно - навіть у тоталітарній державі вся журналістика не може бути тільки державно-офіційною. Навіть у нацистів, де сфера мас-медіа була «уніфікована», існували приватні видання і допускався (навіть санкціонувався особисто Геббельсом) певний діапазон поглядів - аж до замаху на Гітлера 20 липня 1944 року. Навіть у сталінському СРСР у пресі та на радіо існувало щось живе, незаяложене ідеологією, - від віршованої публіцистики Анни Ахматової й Костянтина Симонова до нарисів численних фронтових кореспондентів, які ґрунтувалися не на офіційній інформації, а на побаченому і пережитому самими авторами. Ну, а що стосується західних демократичних держав, то досить згадати «справу Паттона», коли один із найкращих американських генералів у 1943 році був відкликаний з фронту після того, як дав ляпас у шпиталі солдатові, якого він звинуватив у боягузтві й дезертирстві, тоді як ішлося про тяжке нервове захворювання, спричинене контузією. Присутні при цьому журналісти спільно вирішили не публікувати інформацію про це у мас-медіа до завершення офіційного розслідування (хоча і могли це зробити), але вони і редактори їхніх газет звернулися до командування силами союзників з вимогою відсторонити Паттона від командних обов'язків і вибачитися перед ображеним солдатом, що і було зроблено. 10 місяців один з найкращих американських генералів перебував у тилу, але моральний стан війська виграв - верховне командування союзників поставило крапку на рукоприкладстві надто гарячих командирів. Що ж стосується публічної критики дій влади, то її у мас-медіа союзників вистачало, особливо в період президентських виборів у США в 1944 році. Інша річ, що ця критика здебільшого була відповідальною, а не демагогічною - хоча траплялася й остання, плюс пропаганда пацифізму (у тих же США)...
- Іншими словами, вимога запровадження воєнного стану (не на всій території країни, а хоча б на сході) і визнання реального стану справ - це те, чого категорично не хочуть прихильники обох окреслених вище начебто полярних точок зору. І радикальні воєнно-політичні заходи не заперечують вільної журналістики як такої, просто вимагають її значно більшої відповідальності, а водночас передбачають обмеження та репресії (не треба боятися цього слова) проти тих, хто справді займається прокремлівською пропагандою. Тим більше, що війна ця «гібридна» і включає в себе як надзвичайно важливий чинник пропаганду, інформацію та дезінформацію за допомогою мас-медіа всіх ґатунків і соціальних мереж. Останнє принципово відрізняє нинішню «гібридну» війну від її найпершої попередниці у 1917-1918 роках, коли російські більшовики у боротьбі проти УНР задіяли майже все, що їхні спадкоємці використовують сьогодні, аж до масових безплатних газет і проголошення маріонеткової «Донецько-Криворізької республіки», от тільки Інтернету у них в розпорядженні не було, але були контрольовані згідно з воістину геніальним ленінським наказом «пошта, телеграф, телефон».
СТАВКИ СЬОГОДНІ НАДТО ВИСОКІ
Загалом ставки сьогодні так само високі, як і в ті роки, і не в останню чергу - для журналістики, яка прагне бути вільною. Чи треба спеціально пояснювати, що на контрольованих «кремлівськими чекістами» та їхніми маріонетками територіях - від Москви до самих до околиць - більш-менш вільна журналістика допущена тільки на кількох сайтах, заблокованих у самій Росії? Все ж інше - тільки її фантом, включно з нинішніми «Дождем» і «Новой газетой». Відтак для того, щоб вижити як суспільно значущий феномен, українська вільна журналістика має свідомо стати воюючою, фронтовою, не втрачаючи при цьому своєї об'єктивності. Це надскладне завдання, скажімо, у 1939-1945 роках розв'язала журналістика Великої Британії, включно з таким її флагманом світової ваги, як корпорацією ВВС. Остання у своїх класичних зразках воєнного часу, - це точність і виваженість формулювань і термінів, що надавало можливість інформувати практично всю Європу (хоч офіційно за слухання британського радіо нацисти карали на смерть, та навіть Геббельс постійно звертався до нього), - але інформувати, не виказуючи військові таємниці. Зауважу, що тут головним чинником була не цензура (хоча вона - обов'язкова супутниця воєнного часу, тож не треба ремствувати щодо її існування), а власна відповідальність і професійність журналістів.
- Отож надто ревні журналісти-патріоти, які вимагають користуватися лише офіційними джерелами і не поширювати неприємні для влади і генералітету повідомлення, де-факто орієнтуються на те, щоб Україна перетворилася на подобу «путінського рейху», тільки з іншими прапором, мовою й назвою. А прихильники безмежної свободи слова де-факто хочуть перетворення нашої держави на друге видання недієздатної УНР часів 1917-1918 років, пошматованої більшовиками зсередини. Тим часом проблеми війни - це занадто серйозні речі, щоб довірити їх виключно політикам і військовикам.
