Талановиту українську актрису Ірму Вітовську неможливо було не полюбити після популярного ситкому "Леся плюс Рома", а також після багатьох теле- і кінопроектів. У Київському Молодому театрі на виставах з її участю завжди переповнені зали. Найближчим часом Ірма постане на рідній сцені в доволі несподіваному образі - 86-річної бабці... 

А тим часом у своїй кінематографічній кар'єрі актриса спромоглася на доволі відвертий, ба навіть громадянський вчинок: категорично відмовилась від вигідних пропозицій зніматися в російських фільмах.

Отже, про кіно та театр, війну та мир - в інтерв'ю DT.UA розповідає актриса Ірма Вітовська. 

- Ірмо, недавно в DT.UA ми розповідали про запуск українського фільму "Казка старого мельника", де у вас помітна роль. Що це за образ, із яким ви згодом постанете перед дитячою кіноаудиторією? 

- У "Казці старого мельника" граю такий собі "символ" української жінки, котра нічого не боїться. В казці показана козацька доба. Це означає, що в цій добі присутня й матріархатна частина, яка проходить через мій персонаж. Цей образ - гуморний, ексцентричний. Одне слово, такий, які досить часто мені й пропонують. 

З режисером "Казки" - Олександром Ітигіловим - знайома давно. Це не перша наша спільна робота. Раніше, як відомо, всі орієнтувалися на російський "формат": саме там диктували вибір акторів. А тепер - негайно - треба розпочати захист свого виробника... 

- Фільм Ітигілова - сьогодні, на жаль, не правило, а виняток. Не так багато тепер знімають прокатного кіно - для дітей, і дорослих. 

- Справді, де воно, українське кіновиробництво? Де український продукт? Я не проти, щоб в ефірі українського ТБ був російськомовний контент. Але в нашого глядача сформувалася стійка "залежність" від московських акторських облич. Наче без них не можемо обійтися? 

Хоча розумію: це - бізнес. Є хороші продюсери, котрі можуть оцінити рівень актора, не зважаючи на те, звідки він походить. Але оцінка "меншовартісність", на жаль, лишається. І лишається штампованість підходів: мовляв, усе, що не з Москви, - провінція. Така собі ментальна залежність від російської телекартинки. 

Культивована і нав'язана зовні меншовартість залишила шрам на цілих поколіннях. Лише тепер стали усвідомлювати, що обличчя "російського брата" справді почало працювати на ту гуманітарну катастрофу, в якій опинилася Україна... 

Постає питання: а чи справді ми були братами? Трагічні події на сході об'єднали українську націю - не за етнічним чинником, а за духом. Українці дали світу волелюбство. Кажуть - "русский бессмысленный и беспощадный бунт". А покажіть, де він? Більшість бунтів були українськими: Коліївщина, під проводом Кармелюка, далі - наші бунти проти кріпацтва... 

Та й серед декабристів були українці. А в Росії якщо й були бунти, то лише на тих землях, які не потрапляли під кріпацтво, - Північний Кавказ, Дон, Урал. 

Бунт роблять вільні люди. А кріпацька система Росії- це біда тих народів, які були кріпаками набагато довше, ніж українці. І це позначилося на їхній ментальності. 

- Ірмо, кажуть, ви категорично відмовилися зніматись у російських фільмах, хоча там гонорари немаленькі, серйозна промоція в СНД. Це принципова позиція? 

- Коли почалася війна, в мене були певні гонорари від зйомок у російських серіалах, я багато давала на благодійність. Але потім відмовилася співпрацювати з російськими кіновиробниками. 

Зрозумійте, мені неприємно бути навіть "у кадрі" на машині з номерами чужої держави! Або тримати в руках "інші" грошові банкноти, а потім вдавати, що я "афігенная русская деревенская баба". Це в той момент, коли серед знайомих є поранені... Це - не сумісне. Я - на екрані - "русская баба", а в нього ручки і ножки немає "завдяки" росіянам... 

...І ось одного дня я випила 200 грамів коньяку - і склала всі повноваження зі зйомок у росіян. Мені аплодували. А я вийшла й думаю: що ж далі робити? Звикла бути в цьому постійному русі. Так, серіали - це конвеєр. Хоча там ти не ловиш "зірок", тому що всі зірки розписані на обличчя іншої країни. Ти майже завжди граєш на другому плані. Хоча бували і попадання, тільки тому, що хтось злітав зі зйомок... 

У нас мали би бути свої "Друзі", "Няні", "Свати". Це питання нашого бажання. Вибирайте: ви робочі бджоли у вулику - чи просто трутні? 

- У чому, на ваш погляд, найголовніші проблеми сучасного українського кіновиробництва? Як ці проблеми можна подолати? 

- Тепер перед кіновиробництвом постають важкі проблеми - фінансові, законодавчі. Треба робити реформи - швидко. За 1-2 роки. Не тільки в галузі кіно, а й у галузі театру. А далі - шукати можливості допуску інвестицій. Внутрішній ринок потребує захисту, повернення квот на телебачення для українського продукту. 

Ви ж ніколи не примусите тих гендиректорів, котрі не вважають за потрібне долучитися до побудови української держави, а думають лише бізнесом, стати патріотичними... Тому квота - важлива, щоб захистити свій простір. 

Так, українського продукту мало. Але замість російського "мила" можна показувати, наприклад, бразильські серіали. Побачите, через місяць бабусі їх дивитимуться із захопленням. Це як людина кидає курити і переходить на жуйки. 

Більшість російських серіалів не становлять художньої цінності. Яка різниця: Педро любить її чи Петя? Але завдяки серіалам цілі покоління українців прив'язуються до певної країни, до спільного минулого. Це працює на підсвідомість... І коли наша людина подивилася новини, поплакала за полеглими бійцями, а далі - російський серіал... Висновок: "А все-таки в Советском Союзе было хорошо..." 

Дякувати Богу, що хоча б тепер на ТБ немає свідомого знущання з українців. Того всього, що вони "назнімали", перевиконавши план на тему Другої світової війни. 

- Ваші колеги кажуть, що ви майже весь свій вільний від театру чи зйомок час витрачаєте на волонтерську діяльність, на підтримку наших бійців у зоні АТО... 

- Так, я їздила в зону АТО. Там із багатьма здружилася. Потім передавала передачі в госпіталь. Далі все потягнулося - пішли концерти, бригади. Перезнайомилася з волонтерами: знаю, хто чим займається. Маю номери бригад, дивізій - знаю, що для них потрібно... 

Також маю зв'язок із декількома надійними волонтерськими організаціями, з якими співпрацюю безпосередньо. 

Бути волонтером - це непросто. Потрібно "тотально" займатися тільки цією діяльністю. 

Однак знаю, що більше їм допоможу, не втрачаючи своє акторське ім'я. 

Звісно, колеги з нашого молодого театру активно відгукуються. Наприклад, актриса Римма Зюбіна. В Молодому театрі є люди, котрі постійно допомагають армії. Хтось більше, хтось менше, як виходить. 

- Цікаво, які творчі "формати" найбільше сприймають наші воїни, коли ви перед ними виступаєте на прифронтових ділянках чи у шпиталях? 

- Це концерти в імпровізованому стилі. Коли відвідую хлопців, то звідти й виходять розваги, анекдоти. Одне слово, концерти. Театр народжується тут і тепер. "Організованих" концертів не роблю. 

Їхала нещодавно в поїзді, зателефонував знайомий, який пішов на фронт добровольцем. Поговорили, я кажу: "Може, тобі щось веселе, якийсь анекдот розповісти?" Або телефонують знайомі, які на передовій: "Ану заспівай нам сороміцьких пісень!" І я відчуваю, що настрій поліпшився. Я для них працюю як "подружка-подушка"... 

Ну й так само у госпіталь заїхати, набрати різних масок, зробити приколи, розваги, вони всі регочуть... 

Звісно, зараз готуюся до театральної прем'єри, часу обмаль. Тому попросила: мовляв, давайте зіграю прем'єру вистави, а тоді знову буду волонтером! 

Можливо, поїду на схід у визволені місця? Хочу просити нашого художнього керівника показати там "Бабу Прісю" - в Сєвєродонецьку, Маріуполі. 

- На сцені Молодого театру згодом з'явиться вже досить популярна серед театралів п'єса "Баба Пріся", в якій ви граєте літню жінку. Що для вас є надскладним, коли потрібно зануритись у образ людини, котрій далеко за 80? 

- Це глибинна тема. Трохи важко грати жінку, в якої "все було". А в мене ж - усе попереду. Їй 86 років! Це інший внутрішній об'єм, якого мені не вистачає. Допомагають спогади про своїх бабусь. Зробити бабусю в казці чи в одноплановій постановці неважко, коли володієш природою перевтілення. Але "наситити" сценічну бабусю багажем життя - це, власне, інше... 

- Серед ваших захоплень, які стали чимось більшим, ніж захоплення, - виготовлення ляльок-мотанок. З чого все почалося? 

- Мені завжди подобалися мотанки. Спочатку з допомогою майстрині зробили двох ляльок - Оленку й Іринку. Потім почала цих ляльок мотати для себе. Далі мене стали запрошувати на благодійні аукціони. Наприклад, збирали кошти для апарата гемодіалізу, а у Львові проходив аукціон "Гараж" для безхатченків. І я подумала, що виставляти свою блузку чи фотокартку якось не дуже... Тому й вирішила виготовляти ляльок: це ж власноруч! І так пішло... 

У мене є мрія: зробити виставку майстрів-професіоналів, які виготовляють мотанки. Бо в мене, скорше, "мотанки-сувеніри" від Ірми Вітовської. 

Образи ляльок народжуються в голові, потім знаходжу тканину. Зразу видно, що це я й мої роботи. Є люди, які навіть вишивають костюми для мотанок. У мене ж лише комбінування різних тканин, фурнітур, а обличчя виходять індивідуальні. Тому хочу зробити не просто "виставку мотанок Ірми Вітовської", а виставку українських майстрів. Ніхто ж не знає, що буде в майбутньому? Можливо, колись я візьму "Оскара"? І ці мотанки згодом коштуватимуть уже інших грошей... 

- Чого, на ваш погляд, чекає сучасний глядач від українського театру? 

- Зараз усі чекають не "театру", а перемоги, миру, спокою. Реформ. А що стосується мистецтва? Нині час відкривати й надолужувати те, що було втрачене. Треба доводити на міжнародному рівні, хто ми і які наші предки. Має бути знято багато документалок. Адже багато чого можуть сказати костюми, орнаменти на цих костюмах, знаки, кольори, їх покрій. Які народи впливають на цей покрій? Я думаю, що недарма у 30-тих роках минулого століття найбільше було знищено істориків, фольклористів, мовознавців.

- Багато телеглядачів заново відкрили вас для себе після телепроекту "Мій малюк зможе" на "1+1". 

- Це суцільно "мій" формат. Надзвичайна складність проекту "Мій малюк зможе" полягала в тому, щоб стати рідним другом не те що батькам, а 3-річним дітям. Бо дитина може закритися, і ти її нічим не підкупиш. Це не 7 і не 12 років, коли можна домовитись, і дитя зіграє на камеру. 

Я втішена, і це без жодних побрехеньок, це можуть підтвердити батьки: коли йшла коридором, то всі ці малюки висіли на мені, вони забували навіть про батьків. Це незвичайна любов, я навіть ховалася від них. 

- А ще в одному телепроекті - "ШоуМастГоуОн" - ви перевтілювалися в зіркових персон. Хто з них вам найближчий за темпераментом? 

- Гарік Сукачов! Я вибрала цього персонажа - і зрозуміла, що "зроблю" його. Навіть не обов'язково передати його вокально, головне - характер. Але ніколи я не думала, що зможу спародіювати Михайла Поплавського! Ще були - Ніна Мавієнко, Едіт Піаф... 

Для мене саме це шоу - авантюра. Тому що поруч серйозні конкуренти - професійні співаки. Я була єдиною драматичною актрисою в компанії. А коли є реальна людина, то жанр пародії - рентген. Треба зачепитися за певну рису характеру і навколо неї трудитися, ліпити, щоб вийшло щось схоже. Стати маскою, мімікрувати, пластично існувати, навіть мислити як інша людина. Так-так, навіть інтелектуально стати на її рівень - підвищитися або понизитись. Як казала актриса Алла Демидова: "В рампі на великому плані видно, які книжки актор читає". 

- У деяких інтерв'ю ви кажете, що ніколи не знімалися б у фільмах, де є романтизація війни. Але ж фільми про війну знімали і будуть знімати.

- Не треба боятися робити з війни "екшн". На кшталт фільмів "Лють", "Порятунок рядового Раяна". Ці картини не повинні приховувати страшних речей, але паралельно мають показувати - подвиг, відчай хлопців. 

Або фільм "Список Шиндлера"... Коли герой починає витягати з концтабору цих людей, перейматися їхніми долями. На всю чорно-білу стрічку є лише один кольоровий момент. Наші кіборги - це наша "Троя". Це шикарні герої-троянці: абсолютно сучасна "Енеїда"... 

Що стосується глибинного матеріалу, то я люблю, коли знімають людину в часі. Кіно про війну має бути таким, щоб глядачі не хизувалися й не переймалася, якими вони будуть офігенними "у формі", з автоматом. Щоб у них не провокувалося це бажання. 

Ми ж бачимо, як росіяни "зомбували" своє населення. І ця війна визріла - із віртуального світу перейшла в реальний. Можливо, це наслідок такого собі приниження великої імперії, яка зрозуміла, що вона втратила свої колонії? Але неможливо у ХХІ ст. володіти колоніями... 

- І, нарешті, таке запитання: хто ті люди, котрі найбільше вплинули на формування вашої особистості?