Плем'я на плем'я

Плем'я на плем'я

8 Січня 2015
6007
8 Січня 2015
19:36

Плем'я на плем'я

6007
Основна аудіовізуальна складова року, що минає, це Майдан, його образ. Скільки б не прожив кожен з нас, ми будемо пам’ятати про 2014-й через посередництво майданних образів. Екранних образів.
Плем'я на плем'я
Плем'я на плем'я
Вони нам будуть снитись, викликатись уявою. Що то було, що то є? Надважливо: кінематографісти одразу заходились те фільмувати, одразу - користуючись перевагами сучасної техніки - транслювати в ефір...
 

«ВАВИЛОН, БРАТЕ, ВАВИЛОН!»

Молоді кінематографісти, очолювані режисером Володимиром Тихим та продюсером Ігорем Савиченком, об»єдналися  в групу однодумців, об»єдналися маніфестально. Уже й не пригадати, коли кінематографісти заявляли про себе у такий спосіб: «Найголовніше наше завдання - показати народження й перші рішучі кроки громадянського суспільства,- проголосили кінематографісти,- адже останні актуальні події в країні свідчать передусім про формування в українців нової громадянської свідомості, в осерді якої - самоорганізація, солідарність та відстоювання природних людських прав. Рушієм новітнього громадянського суспільства є покоління, сформоване за часів Незалежності. Воно генерує важливі ідеї. Але тих людей, що готові ці ідеї втілити в життя, наразі недостатньо. Потрібно ширити це коло, й тоді ми зможемо впевнити більшість українців, що прийшла пора розпочинати масштабні суспільні реформи. Так у ВАВИЛОНІ'13 нас об'єднало переконання - через документальне кіно можна змінювати уявлення людей про навколишню дійсність та стан речей».

 

Зо чверть століття ми не читали подібних заяв від наших кінематографістів. Опісля проголошення української Незалежності вважалося  - хоча вголос про це говорилося рідко - що треба не змінювати свідомість українців, а підкріплювати її державницьку складову. Те, що держава набирала щороку усе потворніших форм, воліли не помічати. Навіть після Помаранчевої революції принципових змін не відбулося. І от, нарешті: треба змінити уявлення людей про себе і навколишню дійсність. Не через насичення простору жратвою, автами розкішними і вдягачками, а через аудіовізуальні образи. Аби змінити життя треба спершу змінити уявлення про те життя. Під кінець 2014-го, щоправда, з»ясувалося: нова-стара влада ажніяк цього не хоче. А тому кіно фінансуватися, підтримуватися не буде. Причина от ся: можновладці (нібито українські і навіть «проукраїнські», як самі себе гордо рекомендують) найменше чого хочуть, так це змін уявлень про дійсність. Краще так: крутити зранку до вечора російські телевізійні казочки про нещасних попелюшок, яким одного чудесного дня трапляється здибатись із принцом-мільйонером... І так само російські бойовички, які неспростовно свідчать: сильніше кулака на цім світі нічого немає. 

 

Чому група самоназвалася Вавилоном-13? Бо отаборились в Будинку кіно, поруч кіношного ресторану «Вавилон». Який назвали колись в честь відомої кінострічки Івана Миколайчука. Пригадуєте? Епічна притча про непереможність української природи, людської у тому числі - ніякі революції, ніякі реформації її не беруть. «Вавилон, брате, Вавилон!»- вигукує один із фільмових персонажів, озираючи навколишнє поле життя. Он там сусід топче свою жінку, за вічним законом природи. А ті  заходилися прибирання вчиняти... Яка революція? І от тепер з»ясувалося: без рішучих перемін не сформуєш громадянське суспільство, не постане нова Україна. А старої ми вже наїлися - ось же вона, за вікном, Україна того напівфеодального режиму, який від часів Леоніда Кучми прибрав собі нібито звабливі  форми олігархічного капіталізму. Приєднуйся й ти, збагачуйся, себто кради і харчуйся кров»ю ближнього свого - отоді й скочиш на буржуйського коня...  

 

Отак суперечливо, контраверсивно продовжуються часом традиції кіно. Разом з тим «Вавилон"13» майже демонстративно уникав прямих авторських емоцій чи указівок з-за екрану. Ні, в його коротких новелах бурхало саме життя, одначе автори уникали найменших проявів агітковості, вказуючого перста. Хоча зрозуміло, що їх симпатії були на боці майданівців. 

 

Одне з найсильніших вражень року - березневе відкриття міжнародного кінофестивалю DocuDays UA в Будинку кіно. Чи не перша фільмова збірка вавілонян - «Євромайдан. Чорновий монтаж» (до того їх транслювали осібно).  Наскрізний сюжет - долі тих, хто творив Майдан,  диво колективного спротиву владі. Завершується фільм, всі встають (95 відсотків - це молоді люди від 17 до 25-ти) і натхненно співають гімн України. Це справді новий український народ, який виявляє здатність творити історію, міняти її русло. А на екрані було кіно, що так само виявляло в собі ресурс творення нового історичного полотна - зітканого з коротких спалахів людських облич, тіл і жестів.  

 

«ЛЕВІАФАН, БРАТТЯ, ЛЕВІАФАН!»

(рус. «ЛЕВИАФАН, БРАТИШКИ, ЛЕВИАФАН!»)

Потому був «Майдан» відомого режисера Сергія Лозниці. Він був на Канському фестивалі, він став знаменитим і мав повноцінний прокат в Україні. Добре зроблена картина, що воскрешає в пам»яті деякі фільми 1920-х років. Своєю епічністю передусім. Одначе ж у цьому, як на мене, і суттєвий недолік стрічки. Від неї повіває олімпійським спокоєм. От сі тривалі загальні плани Майдану, от ся заледве не космічна точка зору - так, ніби йдеться про події, віддалені від нас століттями. 

 

Натомість студентський альманах «Чорний зошит Майдану», зроблений режисерами-другокурсниками Інституту екранних мистецтв Університету імені І.Карпенка-Карого під керівництвом свого педагога Юрія Терещенка, зосереджується на конкретних персонажах майданної історії. І вийшло! Хвилююче й розкуто, імпульсивно-непередбачувано. Документальні, невигадані персонажі жили в передкамерному просторі на диво органічно, за ними просто цікаво було спостерігати. Власне, спостереження і було основним методом роботи авторів (до речі, це дівчата здебільшого; новітня кіновідеотехніка не потребує грубої чоловічої сили і юне жіноцтво буквально рухнуло сьогодні в кіно). І тут надважливою є інтуїція людини з камерою - міліметрові зміни ракурсу іноді вирішують справу: виразно чи ні, хвилює чи лишає байдужим. 

 

Наступні фільми групи Вавилон"13, повнометражні «Наша Надія» та «Сильніше, ніж зброя», засвідчили й іншу особливість - змістовну й формотворчу. Це фактична відмова від акцентування авторства. Як колись у 1920-ті... Наголошується  - особливо часто режисером і продюсером Володимиром Тихим - на тому, що ці фільми є колективним витвором. Бо ж епос, бо ж відчуття, у чомусь щасливе: ми творимо історію. Ми - народ.

 

Й відтак не дивно, що у кадрі чимало улюблених багатьма поколіннями українських інтелектуалів природніх людей - тих, що діють за покликом природи. А ще - отого внутрішнього закону, який колись так захоплював філософа Іммануїла Канта. Недержавні то  люди, вони не піддаються контролю державних структур. Це отримує візуальне втілення: машинізовані, обезличені воєнні шеренги проти беззахисних у своїй наготі й персоналізованій пізнаваності народних тіл і душ. Іноді нагадувало, знов-таки, кіно 1920-х - солдатський марш на Потьомкінських сходах в Одесі у Сергія Ейзенштейна, чи протиставлення вельможних верхів і селянських та солдатських низів у Довженковому «Арсеналі». 

 

А тут ще 50-літній ювілей «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова. Втім, його відзначення перенесли на наступний рік - бо ж прем»єра стрічки відбулася у вересні 65-го, і то була протестна, як відомо, прем»єра, громадський бунт. Один із перших в новітній українській історії. У параджановському шедеврі є народ, що живе своїм законом, там немає сторонньої сили... Точніше, в ролі такої виступають містичні сили, а не держава в ролі такого собі урядника чи жандарма. Сам патріархальний колектив упорядковується, цензуруючи поведінку членів колективу. Є неписаний каталог законів, які й контролюють поведінку кожного окремого індивіда, а з тим разом і поведінку колективного суб»єкта історії. Іван Палійчук (незабутній Іван Миколайчук)  гине, бо ж слабкий, бо його особистісний протест ще слабко оформлений. Перемагає сила, груба й фатальна...

 

Безсумнівний тріумфатор цього року, фільм «Плем'я» Мирослава Слабошпицького (понад тридцять міжнародних призів - від Канн до європейського «Оскара», призу Європейської кіноакадемії; абсолютний національний рекорд!), власне про те ж - про право сильного і поразку особистісного. Події відбуваються в інтернаті для глухих і герой стрічки намагається підпорядкувати себе законам «Племені». Та потім кохання до дівчини виводить його з режиму упокорення... Як за фабулою, так і концептуально у чомусь фільм Слабошпицького нагадує витвір Параджанова, за абсолютної несхожості стилістики і життєвого та культурного матеріалу. Навіть мова - в «Племені» персонажі спілкуються жестами, в «Тінях...» значною мірою життя так само наповнене не лінгвою, не словесною патокою, а ритуалами, зміст яких п»ятдесят літ тому був далеко не очевидним. Як і гуцульська говірка...

 

Ще одне відкриття року - картина «Брати. Остання сповідь» дебютантки Вікторії Трофименко. За мотивами повісті  шведського письменника Торгні Ліндгрена «Джмелиний мед». Зйомки в Карпатах, наші дні. Усього лишень двоє братів, одначе й така - кажучи совіцьким сленгом, «ячейка общества» - не може дати собі ради. Не можуть поділити землю, жінку, сина... Безпорадний і некерований фрагмент соціуму. Який марне намагається зрозуміти письменниця, персонаж стрічки... Де вихід? Може, у з»яві Левіафана, колись описаного англійським  філософом Томасом Гоббсом у знаменитій праці? За його уявленням, отаких-от братів і сестер можна захистити тільки шляхом зосередження всієї влади і сили в одній людині (чи групі людей), які забезпечать координацію соціуму, його життєздатність. 

 

В доволі якісній, на мій погляд, дебютній стрічці «Це я» Анни Акулевич йдеться також про чітко окреслене сімейне коло, яке, одначе, хоч і ціною великих зусиль, а все ж може впоратися з перманентними конфліктами. Без втручання сторонньої сили.

 

Російський режисер Андрєй Звягінцев своїм фільмом «Левіафан» (лауреат Канн, номінант на «Оскара», його мало хто бачив, оскільки  вийде в російський прокат у лютому наступного року, будемо сподіватися, що в Україні так само) стимулював інтерес до проблематики стосунків держави (міфологізованого Левіафана) і народу як такої людської спільноти, що  нездатна самостійно здолати внутрішні суперечності і навіть міжусобні локальні війни й відтак змушена делегувати значну частину прав державі, отому Левіафану.

 

У Звягінцева в цій ролі мер невеликого російського міста. Жителі якого віддали йому частку прав, одначе ж той кричить у відповідь герою стрічки, який вирішив захистити те, що у нього залишилось: «Ніяких прав у тебе не було, нема і ніколи не буде». І доводить справедливість своєї заяви ділом. Справами, які злочинні як з моральної, так і з юридичної точки зору. Та що ж, коли місцевий священик відпускає всі мерські (вони ж «мерзкие») гріхи. А як інакше, коли той будує нову церкву і фінансує цю інституцію, яка бере на себе роль судді у мирських справах. Ніби бере, бо ж насправді виступає в ролі найманого адвоката сили, причому сили грубої, що не визнає над собою жодного закону - ні людського, ні Божого. Такою постає у стрічці Звягінцева Російська держава, російська церква  і російський народ, чий бунт упокорюється і виглядає зовсім нестрашним. 

 

А от інший російський фільм - «Сонячний удар» Німіти Михалкова - плач за втраченим Левіафаном. Все зло від того, що державу обрушили. В ролі винуватців - російська література і всякі там ліберали прокляті, єврейські супостати, жіночки в шкірянках, матінку їхню... В якомусь сенсі це антипод фільму Звягинцева. І стрічці Слабошпицького. 

 

Головна подія вітчизняного кінопрокату «Поводир» Олеся Саніна. Фільм, що не дістав якихось міжнародних фестивальних призів і пролетів повз «Оскара», викликавши тим самим чимале збурення в українській кіноспільноті.  Початок 1930-х, саме та точка, коли держава реанімувалася після потрясінь останніх двадцяти років. Все одержавлюється (партія, театр, жінки...). А те, що одержавленню не піддається - нищать. Кобзарів, до прикладу, цих сліпих носіїв народної, національної ідентичності. Таким же сліпцем є і батько головного героя стрічки,  американського хлопчика, чий батько, інженер, вірить у силу і правильність більшовицьких ідей.

 

Загалом більше схильний до артхаузної естетики, Санін цього разу наступає на горло своїй пісні - вона в нього тут виконується де в чому за голлівудськими приписами. Потужно-драматичне історичне тло, герої, що персоналізують різні історико-психологічні іпостасі, незамулена інтрига, що утримується до кінця, висококласне зображення, якісна проробка й організація внутрікадрового часу і простору... Відтак успіх у глядачів, попри деякі прорахунки в драматургії, не виглядає випадковим. От тільки коли трапиться щось подібне - сказати важко. Цьогоріч держава фактично згорнула підтримку і фінансування кінематографа. Нашому «проукраїнському» Левіафанові не потрібен мислячий митець, та ще екранний. І це одна із ознак поразки народу в його герці з державним монстром.

 

Залишається сподіватися, що кіно - принаймні документальне - спробує розібратися і в причинах   післямайданного нокдауну. В Україні Левіафанові солодко не буде. Хоча б тому, що Україна не Росія.

 

Сергій Тримбач, кінокритик, «День»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Сергій Тримбач, «День»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
6007
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду