«ВАВИЛОН, БРАТЕ, ВАВИЛОН!»

Молоді кінематографісти, очолювані режисером Володимиром Тихим та продюсером Ігорем Савиченком, об»єдналися  в групу однодумців, об»єдналися маніфестально. Уже й не пригадати, коли кінематографісти заявляли про себе у такий спосіб: «Найголовніше наше завдання - показати народження й перші рішучі кроки громадянського суспільства,- проголосили кінематографісти,- адже останні актуальні події в країні свідчать передусім про формування в українців нової громадянської свідомості, в осерді якої - самоорганізація, солідарність та відстоювання природних людських прав. Рушієм новітнього громадянського суспільства є покоління, сформоване за часів Незалежності. Воно генерує важливі ідеї. Але тих людей, що готові ці ідеї втілити в життя, наразі недостатньо. Потрібно ширити це коло, й тоді ми зможемо впевнити більшість українців, що прийшла пора розпочинати масштабні суспільні реформи. Так у ВАВИЛОНІ'13 нас об'єднало переконання - через документальне кіно можна змінювати уявлення людей про навколишню дійсність та стан речей».

Зо чверть століття ми не читали подібних заяв від наших кінематографістів. Опісля проголошення української Незалежності вважалося  - хоча вголос про це говорилося рідко - що треба не змінювати свідомість українців, а підкріплювати її державницьку складову. Те, що держава набирала щороку усе потворніших форм, воліли не помічати. Навіть після Помаранчевої революції принципових змін не відбулося. І от, нарешті: треба змінити уявлення людей про себе і навколишню дійсність. Не через насичення простору жратвою, автами розкішними і вдягачками, а через аудіовізуальні образи. Аби змінити життя треба спершу змінити уявлення про те життя. Під кінець 2014-го, щоправда, з»ясувалося: нова-стара влада ажніяк цього не хоче. А тому кіно фінансуватися, підтримуватися не буде. Причина от ся: можновладці (нібито українські і навіть «проукраїнські», як самі себе гордо рекомендують) найменше чого хочуть, так це змін уявлень про дійсність. Краще так: крутити зранку до вечора російські телевізійні казочки про нещасних попелюшок, яким одного чудесного дня трапляється здибатись із принцом-мільйонером... І так само російські бойовички, які неспростовно свідчать: сильніше кулака на цім світі нічого немає. 

Чому група самоназвалася Вавилоном-13? Бо отаборились в Будинку кіно, поруч кіношного ресторану «Вавилон». Який назвали колись в честь відомої кінострічки Івана Миколайчука. Пригадуєте? Епічна притча про непереможність української природи, людської у тому числі - ніякі революції, ніякі реформації її не беруть. «Вавилон, брате, Вавилон!»- вигукує один із фільмових персонажів, озираючи навколишнє поле життя. Он там сусід топче свою жінку, за вічним законом природи. А ті  заходилися прибирання вчиняти... Яка революція? І от тепер з»ясувалося: без рішучих перемін не сформуєш громадянське суспільство, не постане нова Україна. А старої ми вже наїлися - ось же вона, за вікном, Україна того напівфеодального режиму, який від часів Леоніда Кучми прибрав собі нібито звабливі  форми олігархічного капіталізму. Приєднуйся й ти, збагачуйся, себто кради і харчуйся кров»ю ближнього свого - отоді й скочиш на буржуйського коня...  

Отак суперечливо, контраверсивно продовжуються часом традиції кіно. Разом з тим «Вавилон"13» майже демонстративно уникав прямих авторських емоцій чи указівок з-за екрану. Ні, в його коротких новелах бурхало саме життя, одначе автори уникали найменших проявів агітковості, вказуючого перста. Хоча зрозуміло, що їх симпатії були на боці майданівців. 

Одне з найсильніших вражень року - березневе відкриття міжнародного кінофестивалю DocuDays UA в Будинку кіно. Чи не перша фільмова збірка вавілонян - «Євромайдан. Чорновий монтаж» (до того їх транслювали осібно).  Наскрізний сюжет - долі тих, хто творив Майдан,  диво колективного спротиву владі. Завершується фільм, всі встають (95 відсотків - це молоді люди від 17 до 25-ти) і натхненно співають гімн України. Це справді новий український народ, який виявляє здатність творити історію, міняти її русло. А на екрані було кіно, що так само виявляло в собі ресурс творення нового історичного полотна - зітканого з коротких спалахів людських облич, тіл і жестів.  

«ЛЕВІАФАН, БРАТТЯ, ЛЕВІАФАН!»

(рус. «ЛЕВИАФАН, БРАТИШКИ, ЛЕВИАФАН!»)

Потому був «Майдан» відомого режисера Сергія Лозниці. Він був на Канському фестивалі, він став знаменитим і мав повноцінний прокат в Україні. Добре зроблена картина, що воскрешає в пам»яті деякі фільми 1920-х років. Своєю епічністю передусім. Одначе ж у цьому, як на мене, і суттєвий недолік стрічки. Від неї повіває олімпійським спокоєм. От сі тривалі загальні плани Майдану, от ся заледве не космічна точка зору - так, ніби йдеться про події, віддалені від нас століттями. 

Натомість студентський альманах «Чорний зошит Майдану», зроблений режисерами-другокурсниками Інституту екранних мистецтв Університету імені І.Карпенка-Карого під керівництвом свого педагога Юрія Терещенка, зосереджується на конкретних персонажах майданної історії. І вийшло! Хвилююче й розкуто, імпульсивно-непередбачувано. Документальні, невигадані персонажі жили в передкамерному просторі на диво органічно, за ними просто цікаво було спостерігати. Власне, спостереження і було основним методом роботи авторів (до речі, це дівчата здебільшого; новітня кіновідеотехніка не потребує грубої чоловічої сили і юне жіноцтво буквально рухнуло сьогодні в кіно). І тут надважливою є інтуїція людини з камерою - міліметрові зміни ракурсу іноді вирішують справу: виразно чи ні, хвилює чи лишає байдужим. 

Наступні фільми групи Вавилон"13, повнометражні «Наша Надія» та «Сильніше, ніж зброя», засвідчили й іншу особливість - змістовну й формотворчу. Це фактична відмова від акцентування авторства. Як колись у 1920-ті... Наголошується  - особливо часто режисером і продюсером Володимиром Тихим - на тому, що ці фільми є колективним витвором. Бо ж епос, бо ж відчуття, у чомусь щасливе: ми творимо історію. Ми - народ.

Й відтак не дивно, що у кадрі чимало улюблених багатьма поколіннями українських інтелектуалів природніх людей - тих, що діють за покликом природи. А ще - отого внутрішнього закону, який колись так захоплював філософа Іммануїла Канта. Недержавні то  люди, вони не піддаються контролю державних структур. Це отримує візуальне втілення: машинізовані, обезличені воєнні шеренги проти беззахисних у своїй наготі й персоналізованій пізнаваності народних тіл і душ. Іноді нагадувало, знов-таки, кіно 1920-х - солдатський марш на Потьомкінських сходах в Одесі у Сергія Ейзенштейна, чи протиставлення вельможних верхів і селянських та солдатських низів у Довженковому «Арсеналі». 

А тут ще 50-літній ювілей «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова. Втім, його відзначення перенесли на наступний рік - бо ж прем»єра стрічки відбулася у вересні 65-го, і то була протестна, як відомо, прем»єра, громадський бунт. Один із перших в новітній українській історії. У параджановському шедеврі є народ, що живе своїм законом, там немає сторонньої сили... Точніше, в ролі такої виступають містичні сили, а не держава в ролі такого собі урядника чи жандарма. Сам патріархальний колектив упорядковується, цензуруючи поведінку членів колективу. Є неписаний каталог законів, які й контролюють поведінку кожного окремого індивіда, а з тим разом і поведінку колективного суб»єкта історії. Іван Палійчук (незабутній Іван Миколайчук)  гине, бо ж слабкий, бо його особистісний протест ще слабко оформлений. Перемагає сила, груба й фатальна...

Безсумнівний тріумфатор цього року, фільм «Плем'я» Мирослава Слабошпицького (понад тридцять міжнародних призів - від Канн до європейського «Оскара», призу Європейської кіноакадемії; абсолютний національний рекорд!), власне про те ж - про право сильного і поразку особистісного. Події відбуваються в інтернаті для глухих і герой стрічки намагається підпорядкувати себе законам «Племені». Та потім кохання до дівчини виводить його з режиму упокорення... Як за фабулою, так і концептуально у чомусь фільм Слабошпицького нагадує витвір Параджанова, за абсолютної несхожості стилістики і життєвого та культурного матеріалу. Навіть мова - в «Племені» персонажі спілкуються жестами, в «Тінях...» значною мірою життя так само наповнене не лінгвою, не словесною патокою, а ритуалами, зміст яких п»ятдесят літ тому був далеко не очевидним. Як і гуцульська говірка...

Ще одне відкриття року - картина «Брати. Остання сповідь» дебютантки Вікторії Трофименко. За мотивами повісті  шведського письменника Торгні Ліндгрена «Джмелиний мед». Зйомки в Карпатах, наші дні. Усього лишень двоє братів, одначе й така - кажучи совіцьким сленгом, «ячейка общества» - не може дати собі ради. Не можуть поділити землю, жінку, сина... Безпорадний і некерований фрагмент соціуму. Який марне намагається зрозуміти письменниця, персонаж стрічки... Де вихід? Може, у з»яві Левіафана, колись описаного англійським  філософом Томасом Гоббсом у знаменитій праці? За його уявленням, отаких-от братів і сестер можна захистити тільки шляхом зосередження всієї влади і сили в одній людині (чи групі людей), які забезпечать координацію соціуму, його життєздатність. 

В доволі якісній, на мій погляд, дебютній стрічці «Це я» Анни Акулевич йдеться також про чітко окреслене сімейне коло, яке, одначе, хоч і ціною великих зусиль, а все ж може впоратися з перманентними конфліктами. Без втручання сторонньої сили.

Російський режисер Андрєй Звягінцев своїм фільмом «Левіафан» (лауреат Канн, номінант на «Оскара», його мало хто бачив, оскільки  вийде в російський прокат у лютому наступного року, будемо сподіватися, що в Україні так само) стимулював інтерес до проблематики стосунків держави (міфологізованого Левіафана) і народу як такої людської спільноти, що  нездатна самостійно здолати внутрішні суперечності і навіть міжусобні локальні війни й відтак змушена делегувати значну частину прав державі, отому Левіафану.

У Звягінцева в цій ролі мер невеликого російського міста. Жителі якого віддали йому частку прав, одначе ж той кричить у відповідь герою стрічки, який вирішив захистити те, що у нього залишилось: «Ніяких прав у тебе не було, нема і ніколи не буде». І доводить справедливість своєї заяви ділом. Справами, які злочинні як з моральної, так і з юридичної точки зору. Та що ж, коли місцевий священик відпускає всі мерські (вони ж «мерзкие») гріхи. А як інакше, коли той будує нову церкву і фінансує цю інституцію, яка бере на себе роль судді у мирських справах. Ніби бере, бо ж насправді виступає в ролі найманого адвоката сили, причому сили грубої, що не визнає над собою жодного закону - ні людського, ні Божого. Такою постає у стрічці Звягінцева Російська держава, російська церква  і російський народ, чий бунт упокорюється і виглядає зовсім нестрашним. 

А от інший російський фільм - «Сонячний удар» Німіти Михалкова - плач за втраченим Левіафаном. Все зло від того, що державу обрушили. В ролі винуватців - російська література і всякі там ліберали прокляті, єврейські супостати, жіночки в шкірянках, матінку їхню... В якомусь сенсі це антипод фільму Звягинцева. І стрічці Слабошпицького. 

Головна подія вітчизняного кінопрокату «Поводир» Олеся Саніна. Фільм, що не дістав якихось міжнародних фестивальних призів і пролетів повз «Оскара», викликавши тим самим чимале збурення в українській кіноспільноті.  Початок 1930-х, саме та точка, коли держава реанімувалася після потрясінь останніх двадцяти років. Все одержавлюється (партія, театр, жінки...). А те, що одержавленню не піддається - нищать. Кобзарів, до прикладу, цих сліпих носіїв народної, національної ідентичності. Таким же сліпцем є і батько головного героя стрічки,  американського хлопчика, чий батько, інженер, вірить у силу і правильність більшовицьких ідей.

Загалом більше схильний до артхаузної естетики, Санін цього разу наступає на горло своїй пісні - вона в нього тут виконується де в чому за голлівудськими приписами. Потужно-драматичне історичне тло, герої, що персоналізують різні історико-психологічні іпостасі, незамулена інтрига, що утримується до кінця, висококласне зображення, якісна проробка й організація внутрікадрового часу і простору... Відтак успіх у глядачів, попри деякі прорахунки в драматургії, не виглядає випадковим. От тільки коли трапиться щось подібне - сказати важко. Цьогоріч держава фактично згорнула підтримку і фінансування кінематографа. Нашому «проукраїнському» Левіафанові не потрібен мислячий митець, та ще екранний. І це одна із ознак поразки народу в його герці з державним монстром.

Залишається сподіватися, що кіно - принаймні документальне - спробує розібратися і в причинах   післямайданного нокдауну. В Україні Левіафанові солодко не буде. Хоча б тому, що Україна не Росія.

Сергій Тримбач, кінокритик, «День»