Ігорю, чому у Вас виникла ідея зробити фільм саме про цю людину? 

Я просто зняв фільм про окупацію Харкова 1941–43-го років. І мої друзі сказали: "Тобі вдалося бути неупередженим у такій "слизькій" темі. Може ти нам розкажеш і про Бандеру, а то у нас тут собак лякають, а хто це такий – ми не знаємо". І це дійсно так. Коли я шестирічним хлопчиком відпочивав на кордоні, і щоб я не ходив у ліс, тато мені говорив: "Там бандерівці, вони тебе схоплять, і будеш сидіти в лісі, комарів годувати". Це все, що я знав про Бандеру протягом тривалого часу. Уже пізніше, коли я потрапив у Львів і побачив людей, одягнених по Стендалю, я думав: як вони стильно одягнені! А вже потім виявилося, що ці кольори означають зовсім інше. 

Як Ви особисто ставитеся до постаті Степана Бандери? 

У мене особисто до Бандери нема ніякого ставлення. Він не мій герой, одразу кажу. Ні позитивний, ні негативний. У ньому, як і в кожній людині, є половина того й половина того. Просто захід бачить одне, схід – зовсім протилежне. 

Як Ви показуєте обидві сторони цієї особистості у фільмі?

Ми спробували зняти фільм на одних лише документах, жертвуючи при цьому постановкою, реставрацією. Показуючи глядачеві: "Ось бачиш? Читай!". Бо про цю постать є джерела з перекрученими фактами, є російські книжки, в яких одні документи показуються, інші – ні. Фільм – це спроба розповісти тим людям, які залишились в Україні, на кордоні з Україною, що насправді було протягом ХХ століття у стосунках двох, так би мовити, братських народів. У документах. Звісно, суб'єктивна оцінка є, бо я ж не можу бути відірваним від суспільства, але я намагався бути максимально об'єктивним. А глядачеві треба зрозуміти важливе: пам'ять про загиблих рятує живих.

Наскільки важко Вам було дотримуватися цієї максимально можливої об'єктивності?

Коли за тобою не стоїть замовник, який каже "Зроби мені це і це", то це добре. Звісно, є проблема, яка стосується нашої історії: поб'ють і ті, і ті. І це найгірше. Бо коли ти щось робиш не з погляд когось, а з погляду історії, то ти робиш погано і про одних, і про інших.

Де Ви плануєте презентувати цей фільм? У Львові, наприклад?

Я роблю фільм на чотири країни – коли я знімав у Казахстані, то бачив там інтерес. У Німеччині зацікавилися… А львівська аудиторія для мене не так сильно цікава, бо я знаю, що вони скажуть. Історика Миколу Посівнича для фільму я запрошував звідти, бо навіть сім'я Бандери йде до нього за інформацією. У моєму фільмі є унікальні речі, які ще ніхто не досліджував. Так просто Бог повів – мені вдалося знайти книги норвезькою мовою і людину, яка над ними працювала. Є щось нове, унікальне, є банальщина для тих, хто знає історію. Взагалі у фільмі не стільки про Бандеру йдеться, бо сам Бандера з 39-го року не був в Україні. Ідеться більше про весь цей рух, який так чи інакше розійшовся по всій Україні.

І все ж про головне завдання Вашого фільму…

Завдання – примирити непримиренні позиції. Розказати про Бандеру не як про зрадника чи героя, а як про людину зі своїм життям у певних умовах. Із урахуванням того, що було в той час на заході України, на сході… З поясненням, чому люди йшли в ліси… Прихід "наших" у 39-му, які показали себе так, що кожен восьмий був у Сибіру чи Казахстані. І як можна говорити про історію однієї людини, не розказавши при цьому, що депортували кожного восьмого? Ми, наприклад, знаємо зі школи, що депортували татар – близько двохсот тисяч. А мільйон триста тисяч українців? Це те саме, що порівнювати 16 тисяч українців, які були в дивізії СС "Галичина" і вісімсот тисяч росіян, які служили в армії Власова? Де колода в оці? 

І при цьому Ви все одно стверджуєте, що Бандера для Вас – ніхто?

Так, ніхто. Символ боротьби за незалежність своєї країни… Герой? Ні. Символ для нас і все.