Лариса Івшина - головний редактор газети «День» (із 1997 р.). Автор ідеї книжок із серії «Бібліотека газети «День»: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Гудзик», «Екстракт 150», «Екстракт +200», «Сила м'якого знака», «Бронебійна публіцистика». Заслужений журналіст України (2002), академік Острозького академічного братства (2006). Керівник Літньої школи журналістики «Дня». Нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

- Бажання пізнати історичну правду може об'єднати всіх, спраглих правдивого слова. Чи відчували це під час презентації Ваших книг і яка частина суспільства найбільше готова свідомо прийняти правдиву історичну інформацію про нашу давню і новітню історію?

- Непросте питання. Потреба на історичну правду в Україні існувала завжди, навіть у часи Радянського Союзу. І хоч справжня історія тоді була «табу», люди, як могли, її зберігали. Зберігали, і часто йшли за неї в тюрму, бо правда була небезпечною для радянського режиму. Українську історію викладали в школах у дуже спотвореному вигляді. Фактично, як такої її не було, це була «історія УРСР». Я думаю, що одна з причин сьогоднішнього драматичного і почасти трагічного розвитку подій саме в тому, що за ці роки в Україні не вдалося сформувати таку політичну команду, яка могла би прийти до влади на основі глибокого знання історії власної країни. Так, зроблено немало, і я часто говорила, що в Україні існує справжня патріотична партія - це партія українських істориків. Українських - по суті - істориків, які за ці роки багато зробили для того, щоб справжня історія була написана. Вони своєю чергою спиралися на працю вітчизняних титанів: Ярослава Дашкевича, Михайла Брайчевського і багатьох інших людей, які в усі роки намагалися цю правду донести. Коли я писала передмову до «Україна Incognita», яка вийшла 12 років тому, то в мене вже тоді було відчуття, що основна проблема - подолання кризи ідентичності багатьох людей, які були виховані в радянському каноні, - незнання української мови та справжньої української історії. Я навіть жартома казала, що треба в одному з вишів, скажімо в Острозькій академії, робити політикам публічний екзамен перед усім суспільством. На жаль, такі інноваційні кроки не були сприйняті, а згодом справа прийшла до зовсім протилежного - відвертих українофобів на чолі Міністерства освіти. Політична деградація, освітня деградація разом з нею, поява лжепроектів в українських ефірах олігархічних каналів з рекламою Донецько-Криворізької республіки і рекламою Новоросії - все це було «інформаційним спецназом», який пробивав шлях російським військам, які потім вчинили військову агресію. 

Тому я думаю, що питання значно ширше, ніж присутність на моїх зустрічах тих людей, які цікавляться історією. На моїх зустрічах, як правило, були винятково ті люди, які цікавляться тим, що робить газета «День», і цікавляться українською історією. Річ у тому, що 60-70% тих, хто мають інші аудиторії, повинні були, на мій погляд, робити те ж саме. І тоді наша земля була би вже давно «переорана» якісним знанням і не було б на ній місця для зон гуманітарної катастрофи, де люди були відрізані від знання про свою країну. А так було в Луганську, Донецьку, так було в Криму...

- Що сьогодні, на Ваш погляд, насамперед потрібно Україні для перемоги над агресором і забезпечення національної безпеки в майбутньому?

- Я думаю, що насамперед потрібно збільшувати територію розуму. Потрібно повертати повагу до професіоналів - вони в нас були. У нас дуже часто люблять без належних аргументів звинувачувати всіх підряд. То всіх політиків минулого, то всіх генералів... Усі ці інформаційні кампанії - елементарна «шариковщина». Треба просто розбиратися. Ми, наприклад, не віддаємо належне тим людям, зокрема генералам, які створили свого часу українську армію в умовах пострадянського розвалу. Створили свою власну службу безпеки, дуже ефективну на той час, яка, зокрема, змогла подолати й перший виклик у Криму. Адже в Україні чомусь не всі усвідомлюють, що сепаратист Мєшков - це вже була перша спроба відторгнути Крим. Але тоді вона була подолана саме тому, що ще були професіонали при владі. Згодом почалися занепад і деградація. Там, де вхід в проблему, там і вихід. Треба повертати професіоналів, готувати їх за кращими зразками, які були успадковані і які підказує вже новий час. Наприклад, якщо під час кризи Грузії вдалося реформувати свою армію і силовий блок, то й Україні це могло б вдатися. Звичайно, якщо не звертатися за послугами до дилетантів. «Нашестя дилетантів - найбільший виклик для України», - сказав якось один політик. Не достатньо бути патріотом - треба вміти, знати і могти! І тоді ти будеш висококласним патріотом, а не патріотом-говоруном.

- Сучасний інформаційний простір, розрахований здебільшого на задоволення найпримітивніших потреб, ігнорує культурні та духовні потреби суспільства, а часто й ображає почуття національної гідності українця. Що можна змінити, і чи можна говорити про відповідальність суспільства, яке апатично «споживає» низькопробний продукт?

- Завершувався другий Майдан, коли я писала колонку в «Дні» про те, чи змінить революція «сітку мовлення». Уже тоді мені було зрозуміло, що не змінить. Питання, насправді, у тих нездорових стосунках у суспільстві, які склалися ще в 90-ті роки. Два Майдани й досі не змогли їх похитнути. Це - олігархічна модель. Це не тільки несправедливі корумповані відносини у сфері державного управління та економіки. Як наслідок, це - спотворена система координат у суспільстві. Передовсім через олігархічні медіа. Їхня мета - утримати владу, залишитись безкарними, мати надприбутки і давати «кістку» суспільству у вигляді дешевих шоу. «Вхідні квитки», «абонементи» на це шоу - це теж методи впливу на суспільство. Звичайно можна сказати, що сьогодні - світ соціальних мереж тощо. Але це не розв'язує проблеми. Має бути місце концентрації якісної інформації, що працює з мізками. Люди прийшли на Майдан, їх було багато, і їм здалося, що вони можуть все. Але трибуну контролювали інші. Їх було значно менше, але саме вони визначали, кому бути там, кому говорити. Суспільство не повинно впадати в ілюзію своєї всемогутності, якщо йому вдається раз у десять років збиратися у великій кількості в одному місці. Воно повинно вміти концентруватися на якісній інформації, якісній газеті, книзі. Кожного дня. Тоді не буде потреби у вічній турбулентності, вічних революціях, що, на жаль, виснажують суспільний організм. Для цього треба виховувати смак, рівень й головне - працювати над собою.

- Як мають співвідноситися громадянська позиція журналіста та його професійні обов'язки? До чого слід бути готовим, обираючи фах журналіста?

- Насамперед треба бути готовим до того, що доведеться багато працювати над собою. Наша журналістика хибує низьким рівнем освіти та великими амбіціями, не зовсім співмірними з цим рівнем освіти. Часто за громадянську позицію видається безвідповідальне «лялякання». А суть громадянської позиції може проявитися тільки тоді, коли людина висококласно підготовлена до своєї професійної роботи. Не може бути громадянська позиція замість професіоналізму, бо це нівелює саму професію.

Для того, щоб бути хорошим журналістом, треба мати відправну точку - не боятися бути «проти», коли всі решта - «за».

- У світі ведуться дискусії про суспільну роль та практичні форми відповідальності інтелектуалів, які так чи інакше впливають на політичний, культурний, суспільний клімат країни. Чи спостерігаємо в Україні соціальну відповідальність людей інтелектуальних професій та які практичні форми її втілення?

- Практична форма - інтелектуальний продукт. Це - книга, слово, публічний виступ. В Україні достатньо розумних та інтелектуальних людей, але загалом атмосфера у суспільстві, на жаль, не інтелектуальна.

- Ваше визначення свободи?

Свобода - природній стан нормальної людини.

Спілкувався Володимир Чубай

(Інтерв'ю для науково-аналітичного журналу «Наша перспектива»)

Фото - http://www.day.kiev.ua