Щодня тисячі телевізійних журналістів, продюсерів, ведучих та ін. заходять на «Детектор медіа» (detector.media) у пошуках свіжої інформації/чуток відносно себе, своїх колег etc. Цей портал уже давно став місцем збору телевізійників, які прагнуть мати бодай якісь відгуки на свою роботу. Можливо, сантехніки чи прибиральниці не мають такої потреби, а от люди творчі аж бігом! Бо остаточно зникне примарне розуміння того, для кого ж ти працюєш.

Коротше кажучи... Устоп'ятнадцяте за день відкриваючи сторінку «Детектор медіа», надибую матеріал «Як полюбити Україну», в якому авторка бідкається, що другий сезон проекту «Плюсів» «Я люблю Україну» не лишив «простору для інтелектуальних маневрів глядачам "1+1"... Їм просто запропонували розслабитися перед сном»... Боже ж мій! Як людина, що працює на телебаченні не один рік, реально любить його і все частіше ставить перед собою запитання «за що і навіщо?», хочу відкрити очі окремим авторам, які пишуть для «Детектор медіа».

Отже, перше... Ніхто й не думав про інтелектуальні маневри. Навіщо? Заради чого? Ви (Детектор медіа), ми (виробники телепродукту) і глядачі існуємо в різних реальностях. Відповідно, чимало ваших зауважень, думок тощо просто втрачають сенс... Ми не чуємо вас, а ви не розумієте нас. І це при тому, що критика нам потрібна.

Окей. Якщо вже мова зайшла про переформатований проект «Я люблю Україну», вироблений за голландським форматом, спробуймо розібрати ситуацію по поличках.

Перший сезон проекту вийшов невдалим. Не виправдав сподівань у плані рейтингів. Даю п'ять пальців на відсіч, що керівництво каналу постфактум почало розмірковувати про причини поразки. Було змінено команду, знайдено нового ведучого, підібрано інший сценарій, з іншими акцентами, ритмом тощо.

Я, щоправда, не розумію, чому канал узагалі не відмовився від цього продукту, але то вже таке. А тепер - увага! - ключове питання для Детектор медіа: навіщо всі ці зміни? Даю відповідь - щоб відбити ресурси, витрачені на купівлю формату й побудову декорацій... Адже це досить витратна частина будь-якого шоу, яка в окремих випадках може становити половину його бюджету і більше.

Долю сучасного телебачення вирішують продюсери! А от чим вони керуються - це вже питання світогляду і завдань, які ставить перед ними роботодавець. Інтерес телеглядачів розраховується з огляду на показники піплметрів (спеціальних глядачів, дані з чиїх телевізорів обраховуються і потім на їхній основі складаються рейтинги програм). Цілі аналітичні відділи займаються розробкою глядацьких портретів. І в кожного каналу вони свої. Хтось бачить своїх глядачів телепнями на дивані, як герой Сергія Свєтлакова у «Нашій Раші». Хтось - із мискою біля плити на кухні. Хтось - підтуплених життям бабць, які після розмов біля хати/під'їзду про стрінги молодої сусідки повертаються до ящика.

Словом, портрет глядача - це уява продюсера. З поправкою на нього (чи на неї) вони виконують власні завдання. І вдалі показники шоу «Я люблю Україну» демонструють, що планку взяли правильно. Все! Крапка! І те, що автор критичної статті бідкається, мовляв, телегра стала занадто розважальною, а не пізнавальною - його особиста проблема. Бо люди, які прагнуть пізнавати світ, телевізора вже не дивляться. В кращому разі вони використовують його для Play Station.

На телебаченні міряються частками, а не суперечками на кшталт «кому більше порцій розуму вдалося проштовхнути в ефір». І як людина, яка за останні кілька місяців трохи попоїздила Україною й занурилась, як кажуть, у соціум, можу сказати відверто: наш народ значно тупіший, ніж ми, прості телевізійники, його уявляємо. Цинічно звучить? Можливо. На жаль, правда, і з цим треба навчитися жити. А також працювати!

А тепер сіль цієї замітки. Панове Детектор медіа, якщо ви справді хочете допомогти нам, телевізійникам, змінитися й дати нам поштовх до змін світу, то вам - зважаючи на сумний висновок попереднього абзацу - треба навчитися кількох речей. Найперше - розуміти мотивацію продюсерів і нашу. Світ не вигадав нічого кращого за гроші, які дозволяють нам купувати їжу, машини, квартири. Те, що ми колись вступили на стежку творчості, не означає, що ми торуватимемо її вічно... без згадок про купюри. Якийсь час, можливо, так, але потім ні. Прості речі стоять у кутку кожного з нас.

Одного разу світ не прогнеться під нас... Та й чекати впроголодь до цієї миті - справа дурна і наївна. Навіть геніальний продюсер Олександр Роднянський, описуючи ситуацію з попсовим кіно в Росії, порівнюючи смаки американців, французів і росіян - не виводить рецепту. Бо його, вочевидь, немає. Головою стіну не пробити. А от зламати голову - раз плюнути.

Працюючи на ТБ, ми морально втомлюємося щодня говорити одне й те саме, агресивним тоном, із конкретними акцентами - і розмови про це стали буденним явищем у курилках та кафешках. Подумки ми мріємо зробити щось людське, цікаве для нас самих... І коли нам раптом вдається щось таке утнути, то виявляється, що це має низький рейтинг. Постає питання: що далі? Залишатися сам на сам зі своїм офігезним світоглядом чи підкорятися чужій волі, також вимальовуючи для себе портрет посереднього глядача? Кожен вирішує сам.

І я міг би ще привести багато внутрішніх думок для телекритиків, які дивляться телебачення винятково заради своїх статей, порівнюють українські серіали та шоу із якісними іноземними аналогами, які, між іншим, у нашому діапазоні «не канають»... Приклад Костянтина Ернста, який крутив уночі «Підпільну імперію» дуже показовий - у праймі такого не схавають. А реалістичний серіал «Школа»? А новий «Короткий курс щасливого життя» від тієї ж Валерії Гай Германіки? Їх демонструють на ТБ... Але низькі рейтинги свідчать самі за себе - показувати ані в Росії, ані в Україні такий продукт невигідно. Бо це призведе до банкрутства. Тому в нас навіть не наважуються на подібні експерименти.

Наше телебачення таке, яке вже є. Безумовно, мені хотілось би бачити інші відтінки на ньому, а не лізти в інтернет, шукаючи поживи для мозку. Втім, наше ТБ дивиться аудиторія, яка не заморочується інтелектуальними питаннями і національними цінностями. Це треба прийняти і спробувати достукатися до неї. Весь наш телевізійний мозок + креатив має бути скеровано на те, аби зробити в сьогоднішніх умовах шоу, програми, серіали тощо такими, щоб вони чіпляли, але не провисали в плані рейтингу. І щоби нам було не соромно за них. Це архіскладно! Тим не менш, нас, телевізійників, треба щосили підштовхувати до цього.

Ми всі заручники великих грошей та інтересів маленької купки людей, які визначають напрямок вітчизняного ТБ. І якщо просто намагатися пояснити дяді Саші або тьоті Ірі, що є речі, які вище плінтуса, а є ті, що нижче, як це, наприклад, блискуче робить Олег Вергеліс в Україні або Ганна Голубєва в Росії, плюс додати іронії, сарказму та розуміння механізму телемашини, то буде принаймні цікавіше читати. Чому ні Борис Бахтєєв, ані Сергій Грабовський не пишуть про те, що СТБ закрутило до дірок «Службовий роман», «Москву сльозам не вірить» та інші радянські хіти? Чому мені зі сторінок шанованого мною сайту ніхто не каже простої речі, яку я колись почув від одного розумного продюсера - всі ці фільми можуть безкінечно давати частку, оскільки їх пам'ятають ледь не посекундно... І народ готовий знову і знову бачити епізоди, які свого часу стали для нього одкровенням. Де фахові розбори причин і наслідків? І де апелювання до конкретних продюсерів? Адже журналісти й ведучі нічого не вирішують на ТБ!

Нам потрібна інша критика і гострий сміх... Короткі коменти, уривки неправильно зроблених телекроків. Бо коли на вітчизняних каналах з'являється одночасно 5 програм-максимум або 10 пісенних шоу-близнюків, чи кожен канал починає робити програму про магію... А говорити нам, що ми рухаємося в бік неінтелектуального ТБ... Так ми не рухаємося - ми в цьому казані варимося! Ядучі заголовки новин на «Українській правді» часто мають більше значення, аніж самі новини. Очевидно, я не маю права казати за всіх телевізійників, але, здається, нам потрібні інші підказки, щоби не сплюснутися остаточно між молотом і ковадлом.