Висвітлення подій у Лівії стало дзеркалом, у якому можна побачити не так Лівію, як Україну. Точніше, погляди на відносини держави та громадян, що панують в українському політикумі, та й у суспільстві так само.

Газета «Сегодня», 28 березня. Перша сторінка, тема номера: «Наш пароль: "Бог, Каддафи, Ливия"!» Прикметна, до речі, деталь: зазвичай, коли йдеться про мусульман та ісламські країни, наші ЗМІ вживають слово «Аллах», а не «Бог». Для Лівії було зроблено виняток.

Стаття на другій сторінці - «Каддафи наш отец», винос: «Ливийцы: "Повстанцы - это наркоманы и бомжи! Мы - за Муамара"!» Редакція, напевне, не помітила (а може, вважала, що читачі не помітять): коли в Лівії такий казково високий рівень життя, коли її громадянам гроші просто падають з неба, звідки ж бомжі? Або те, або інше.

За самим текстом можна вивчати модерні маніпулятивні технології. За формою нібито є неупередженість: «Перебои с топливом начались после того, как, отступая из Завии, повстанцы подорвали нефтеперерабатывающий завод. (От диверсанти які. - Б.Б.) Ливийцы также жалуются на нехватку продуктов питания. Говорят, что союзники не пускают в воды Ливии торговые суда». Зверніть увагу: лівійці проти повстанців; «лівійці» - це лише вірні Каддафі; повстанці - не «лівійці».  

«Мы минуем брошенные на трассе машины с простреленным лобовым стеклом, дома, по которым стреляли из гранатомётов. Судя по всему, это войска Каддафи разбирались с повстанцами». Напевне, за зовнішнім виглядом тих машин, як і будинків, війська безпомилково визначили: в них були самі лише повстанці, а не мирні громадяни.

Є декілька цитат «лівійців», отака, наприклад: «Если бы не вмешались союзники, у нас в стране уже был бы мир, - говорят они. - Мы бы сами разобрались с бандитами из Бенгази».

Власних оцінок нібито немає, самі лише цитати місцевих мешканців. Епітети та визначення - теж від місцевих мешканців. Ну а що не зустрілися на шляху кореспондентів носії іншої точки зору? То «покинуті» машини та будинки, по яких стріляли з гранатометів, тут і зовсім ані до чого. Ніякого зв\'язку. Головне: якби не «союзники», був би мир. Напевне, не можна так казати, а все ж: якби не Сталінградська битва, Друга світова війна, ймовірно, завершилася б іще 1943 року. Настав би мир. От як добре було б! Який то був би мир - то вже несуттєві деталі. Якщо вже застосовувати подібну логіку до Лівії, то застосовувати її скрізь, і до власної історії зокрема, чи не так?

Національне радіо, християнська програма. Мова про «прагнення за допомогою "Томагавків" досягнути своїх інтересів», «новітній хрестовий похід» та міжконфесійний мир. Політолог Антон Філько, «Свобода слова», ICTV, 28 березня - теж про «новітній хрестовий похід» та про «іншу демократію - досягнення своїх корисливих цілей». Перевершив усіх російський «Прожекторперисхилтон» на Першому російському каналі, трансльованому скрізь в Україні: його співведучі твердили, що то Барак Обама взявся бомбити Лівію й що коли комусь щось не подобається у власній країні, можна написати листа Обамі, й той почне ту країну бомбити; така от служба сервісу.

Українськими газетами прокотилася нова хвиля анекдотів на кшталт: «США знайшли великі поклади нафти; цілком випадково над цими покладами виявилася чергова арабська країна».

Показовим було обговорення проблеми у випуску «Шустер live» (Перший національний) від 25 березня. Розпочати дискусію було запрошено Омара Арфуша, який розповів глядачам щось середнє між конспірологією та світською хронікою, а ще повсякчас підкреслював своє близьке знайомство з Муамаром Каддафі, Ніколя Саркозі, Роланом Дюма та іншими «сильними світу цього». За його словами, то Каддафі разом із Бушем фінансував Помаранчеву революцію, а українці виявилися такими невдячними. Втім, оцінок він майже не давав, лише стверджував, що метою воєнної операції проти Лівії є прагнення Франції знищити документи про фінансування Каддафі виборчої кампанії Саркозі. На запитання Шустера: «Звідки це відомо?» Арфуш переконано відповідав: «Як звідки? Каддафі сам сказав». Навіть нежурналістам було зрозуміло: у даному разі «Каддафі сам сказав» - це не доказ достовірності інформації.

Що ще запам\'яталося з Арфуша, то це його щире переконання: «Треба було, щоб у Лівії була така революція (як Помаранчева в Україні. - Б.Б.), мирна». Тоді б, мовляв, Каддафі й не знищував повсталих. Доказів того, що починалася лівійська революція як насильницька, що першими застосували зброю саме повстанці, він, утім, не навів. Такий от був рівень.

А далі слово взяла всюдисуща Інна Богословська. Вона повела мову про суверенні права держав, подвійні стандарти, про те, що «кожна нація має жити, як вважає за потрібне». Залишалося тільки гадати, чому саме Богословській краще за всіх інших відомо, як саме вважає за потрібне жити лівійська нація. «Завтра комусь щось не сподобається в нас, і хтось до нас прийде!» - жахала колишня «лідерка середнього класу».

«У США дозволили одностатеві шлюби - ви таку демократію хочете запропонувати Лівії?» - розжарювалася промовиця. Потім вона почала перераховувати, скільки отримують лівійці на освіту, народження дитини, які вони заможні та щасливі; повідомила навіть про ВВП Лівії на душу населення. Так і гадалося, що от зараз вона закличе наслідувати політичну й економічну модель Каддафі й навіть розповість, де взяти поклади нафти, щоб забезпечити українцям омріяний лівійський ВВП.

«А хто відповість за Югославію, яка стала розрізненою?» - питала Богословська. Виходило, що то кляте НАТО розвалило міцний югославський «союз непорушний»? То, може, й незалежна Україна - то наслідок ворожих натівських підступів?

«Якісь наддержави... Україні диктують, які пенсії мають бути», - заходилась у гніві пасіонарна депутатка. Можна подумати, то не український уряд тієї самої партії, членом якої є Богословська, встановлює розміри пенсій і пенсійний вік, а «наддержави» - мабуть, під загрозою бомбування?

«Країна - це як суверенна істота!» - зізналася Богословська. Отже, громадяни країни суверенними істотами не є?

Підтримав Богословську лише політолог Михайло Погребінський: він вів мову про те, що воєнна операція має на меті вирішити «особисті проблеми Саркозі», а резолюція ООН є такою, що згідно з нею «союзники» можуть скинути на Тріполі й атомну бомбу.

Більшість присутніх були опонентами Богословської. Але як же вони опонували?

Валентин Наливайченко розповів про особисті статки Каддафі та про те, що лівійцям замало заможності, самою лише заможністю народ не купиш, і лівійці прагнуть свободи. Політолог Володимир Фесенко завів мову про нафтову кризу та потребу стабілізувати ціни на нафту. Політолог Вадим Карасьов розповідав про те, що Україні «треба бути там, де передове людство», й що поняття втручання у внутрішні справи - то буцімто «радянська парадигма» (???).

Микола Катеринчук зі своєю незмінною посмішкою повідомив, що «почалася третя світова війна», яка от-от докотиться до кордонів України - чи то до Росії, чи то до Туреччини, того було вже не розібрати, - й Україна має захищатися. Як це має виглядати в даному конкретному разі, що саме мав на увазі Катеринчук - так і лишилося незрозумілим.

Тарас Чорновіл констатував, що операцію в Лівії «запізно почали», а Борис Тарасюк переконував, що «всі в Україні мусять підтримувати...». Так і гадалося, що от зараз він заведе мову про «відщепенців» і тих, хто «ллє воду на млин світового імперіалізму». Дуже знайомою видалася словесна фігура про оце «одностайно підтримувати й глибоко схвалювати».

Раїса Богатирьова розповідала про глобалізований світ, ціну на газ, європейський ринок енергоносіїв. Влучні аргументи як для оцінки подій у Лівії, чи не правда? Далі Богатирьова, Чорновіл і Тарасюк завели мову про те, яку винятково правильну позицію займає наш президент - щоправда, Богатирьова та Чорновіл оцінювали її як правильну скрізь і в усьому, а Тарасюк - як правильну з маленькими застереженнями.

Самий лише Карасьов, та й то плутано, намагався пояснити: політика взагалі, як і нинішня політика стосовно Лівії, не буває ідеальною, а буває оптимальною; суверенітет Лівії - це не суверенітет Каддафі; суверенітет держав - це не суверенітет диктаторів. Народний депутат від ПР Леонід Кожара натякнув: на відміну від Лівії, Франція не проводила воєнних операцій у Тунісі та Єгипті.

Ніхто з гостей студії не розставив крапок над «і»: порушення прав людини, а тим більше знищення мирних громадян, не є внутрішньою справою держав, тож ані про яке втручання в даному разі мови бути не може. Натомість пролунала фраза про те, що «Лівія не входить до французької сфери впливу, вона належить до італійської». От якби ще гості студії взяли карту світу й почали ділити сфери впливу! Це було б так за темою!

Ніхто з присутніх у студії так і не згадав: Муамар Каддафі й сам прийшов до влади аж ніяк не у спосіб загальнонаціональних виборів. «Лідер лівійської революції» - от яким є його офіційний титул і до сьогодні. (Повний титул звучить так: «Братський лідер і керівник першовересневої великої революції Соціалістичної Народної Арабської Джамахірії».) Одним із наріжних каменів каддафіївської «Зеленої книги» є судочинство за нормами шаріату та заохочення традиційних ісламських відносин між державою та громадянами - чим не фундаменталізм?

Ще далекого 1979 року США включили Каддафі до списку осіб, які підтримують міжнародний тероризм. 1984 року в Лондоні з вікон посольства Лівії у Великій Британії було відкрито стрілянину по демонстрантах-лівійцях, загинула британська жінка-поліцейський, яка охороняла посольство від демонстрантів. Саме тоді Велика Британія розірвала дипломатичні відносини з Лівією. Нарешті, 1988 року стався вибух у літаку Лондон - Нью-Йорк поблизу міста Локкербі.

Про Локкербі побіжно було згадано. Точніше, єдине, що пролунало - це назва містечка. Невже поважні гості студії гадали, ніби всі мов один глядачі знають, що таке Локкербі й що там трапилося? Чи вони взагалі забули, що це не приватна розмова десь у верховнорадівській курилці, і головним адресатом ток-шоу є телеглядачі?

Не краще повівся й Савік Шустер. «Несколько месяцев я жил в оккупированном Ливией Чаде. Было очень неприятно», - ото й усе. Глядачам залишалося тільки здогадуватися: що там трапилося, в Чаді, в чому полягала неприємність перебування там, до чого тут узагалі Каддафі? То, може, й Шустер забув про глядачів і теж почувався, ніби на інтелектуальній тусовці?

Ніхто не згадав про те, що армія Лівії значною мірою складається з іноземних найманців, а отже, її дії аж ніяк не можна назвати «волею лівійського народу». Така от геть неважлива інформація, що не має ніякого значення для оцінки подій.

Ніхто не згадав про іракських шиїтів. Мовляв, до чого тут вони? 1991 року вони повстали проти Саддама Хусейна. Розраховували на те, що Захід захистить їх. Захід умив руки. Тепер більш антиамериканського й антизахідного сегменту іракського суспільства, ніж шиїти, не знайти. Радикальніших ісламістів, ніж шиїти, сьогодні в Іраку теж немає.

Серед повсталих у Лівії також дедалі голосніше лунало розчарування в демократичному Заході. Дедалі сильнішим ставало переконання: всі слова про демократію та права людини - то лише красиві слова і є, практика «цивілізованого світу» є зовсім іншою.

Навіть якби Муамар Каддафі придушив повстання, він не вічний. Європу, та й світ, не могло не бентежити: що буде в Лівії після Каддафі. Світська держава чи бастіон ісламського екстремізму? А якщо повстання таки переможе - байдуже, на всій території країни чи лише в Кіренаїці? Хто очолить новий режим, яким він буде, той режим? Тим більше, що серед усіх північноафриканських країн саме Лівія історично була найменш світською й найменш «модернізованою».

Здавалося б, цей аргумент лежав просто-таки на поверхні. Чомусь ніхто його не озвучив.

«Чи хтось у цього народу спитав: як ви стосовно того, що ми вас побомбимо?» - риторично запитувала та сама Богословська. «Бомбили Югославію, бомблять Лівію!» - повторювала вона. Складалося враження, ніби живого місця в тій Лівії не лишилося, просто тобі ледь не нову Хіросіму там улаштували. Чому ж ніхто не заперечив: бомблять не лівійців, а військові об\'єкти? Всі наші демократи згодні з тезою, нібито метою бомбардування є знищення Лівії, а колись було знищення Югославії? Усі згодні, що це каральна акція проти громадян Лівії? Що це - невміння добирати аргументи чи згода з тим, що «бомблять Лівію», тільки в даному разі так тим лівійцям і треба?

Інна Богословська нагадала про «мирные вьетнамские деревушки, уничтоженные американцами». Це був улюблений козир радянської пропаганди - порівнювати Сонгмі з Хатинню, а отже, США з гітлерівською Німеччиною. Забувала радянська пропаганда лише згадати: що офіцера, який віддав наказ про знищення Сонгмі, американський суд засудив до довічного ув\'язнення. Забула згадати про це й Інна Богословська. Забули згадати про це й Володимир Огризко, Борис Тарасюк, Тарас Чорновіл, Микола Катеринчук, Володимир Фесенко, Вадим Карасьов та решта присутніх у студії. Забули вони згадати й про те, що ніхто з радянських офіцерів не поніс покарання за «мирные афганские деревушки».

Ніхто чітко не наголосив: воєнна акція проти лівійського режиму стала можливою не через те, що лівійці захотіли «свободи та демократії», а через те, що Каддафі масово знищував своїх співгромадян, і виникла потреба захистити їхнє життя. Був злочин - виникла потреба в засобах його припинення.

Гаразд, європейці бомблять Лівію. Каддафі бомбив Лівію. То Каддафі можна, а європейцям зась? А з погляду інших, європейцям можна, а Каддафі зась? Дискусія у Шустера залишила враження, ніби геть усі погоджуються: нині європейці роблять те саме, що ще декілька днів тому робив Каддафі. Ані ті, хто підтримує нинішню воєнну операцію, ані ті, хто її різко засуджує, не бачать між цими двома актами жодної різниці, а вододіл між опонентами проходить лише за тим, кого вони вважають за «наших сучих синів», а кого - за «ненаших». Може, недаремно від найдемократичніших наших демократів повсякчас чути про національні інтереси України, але майже ніколи не почуєш про принципи та основоположні норми міжнародного права?

На завершення теми Омар Арфуш підсумував: «Те, кто организовал эту войну, они не думают, что их руки в крови». Ніхто так і не заперечив: це руки Каддафі у крові, а «війна» є операцією порятунку.

Хтось відновлює пам\'ятники Сталіну, хтось проти цього рішуче протестує... Та хіба ж річ у пам\'ятниках? Сталін - у головах. Коли респектабельні політики не бачать нічого особливого в тому, що Каддафі придушує повстання за допомогою танків і авіації, вони виходять з постулату: громадяни - то майно диктатора, його власність; він може робити з ними все, що забажає. Коли ще респектабельніші політики вбачають у воєнній операції проти Каддафі лише «глобалізований світ» та «стабільність нафтогазового ринку», вони виходять з того самого постулату. Адже ніхто чітко не сказав однієї фрази: за обставин, що склалися, воєнну операцію проти Лівії не можна кваліфікувати як агресію. Усі сперечалися про єдине: «хороша» це агресія чи «погана».

Схоже, сталінізм залишається провідною ідеологією українських політиків, причому практично всіх політиків. Вести мову про перспективи України вже не хочеться...

Фото: aljazeera.net