Не можу не відреагувати на дві публікації, які з’явилися нещодавно на «ТК» – «Троещинцы попали в теленеволю от «Воли» і «Чи потрібна районкам свобода?». Насамперед тому, що обидва тексти показують надзвичайно низький рівень інформаційної культури наших громадян, і не лише пересічних, але й журналістів, які мали б цю культуру поширювати.

 

 

Можна лише поспівчувати жителям Троєщини, а разом із ними – й іншим громадянам України. Їхнє обурення – це наслідок інформаційного вакууму. Бо навряд чи їм відомо, що Україна, йдучи за загальносвітовими тенденціями, має перейти на цифрове мовлення. Навіть є відповідна програма, чи то План розвитку телерадіопростору України, затверджений нашою Національною радою з питань телебачення та радіомовлення та названий її головою Віталієм Шевченком документом, «після якого всі гравці телерадіоринку та відповідні державні установи мають залучитися до цього процесу і забезпечити перехід на цифрове мовлення до 2015 року». Але хто про це знає? Та практично ніхто, окрім фахівців та окремих журналістів, які слідкують за темою. Нацрада, замість публічно з’ясовувати стосунки всередині структури, мала б подумати над тим, як провести роз’яснювальну кампанію, щоб уникнути протестів (обурення) громадян. Адже ситуація на Троєщині у Києві – це перший дзвіночок. Швеція, впроваджуючи цифрове мовлення, тільки на інформування населення витратила 4 мільйони євро (про це також писала «ТК»). У нас – взагалі тиша. Інше питання, що «Воля», як, до речі, й інші оператори, дбаючи про свою репутацію та клієнтів, мала б сама попередити людей, роз’яснити їм, що таке «цифра» та навіщо вона потрібна, а не чекати на милість від держави.

 

 

Чесно кажучи, була здивована, коли побачила прізвище губернатора Рівненщини Віктора Матчука серед «ворогів преси». Самій доводилося з ним спілкуватися, і можу сказати, що якогось ворожого ставлення до преси я не помітила. Не чула і про тиск із його боку на журналістів. От попередній губернатор Василь Червоній справді цим славився. Але справа не в цьому. Я пишу це не для того, щоб когось захищати чи звинувачувати. Багато наших проблем від того, що ми не хочемо усвідомлювати незворотність деяких процесів. От роздержавлення і є таким незворотним процесом.  Інакше в демократичній країні не може бути. Якщо, звичайно, ми будуємо демократичну країну...

 

Саме тому мене вразили деякі висновки журналістів у статті «Чи потрібна районкам свобода?». Цитата: «Рівненські ж журналісти вважають, що роздержавлення поставить у важкі умови газетярів районок, примушуючи їх боротися за виживання у дарвінівському трактуванні цього поняття. Історія "Вістей Ковельщини" повториться не у всіх, і в результаті на ринку залишаться лише найсильніші». На жаль, ринок – це і є боротьба за виживання, де виживає найсильніший. Хотілося б, щоб цей найсильніший був і найпрофесійнішим (хоча так не завжди трапляється). Я розумію колег, які можуть втратити роботу. Сама не так давно разом із колективом майже з 50-ти чоловік пережила подібне, коли закривали газету «Без цензури». Але треба усвідомити: якщо ми законсервуємо наш медіапростір у тому вигляді, як є зараз (це особливо стосується районок та й, чесно кажучи, не тільки), ми тупцюватимемо на місці й унеможливимо розвиток. Я завжди дивувалася деяким колегам, яких влаштовувало тихе болото: мінімальне забезпечення є, ти сидиш і все життя перелопачуєш чужу інтернет-інформацію – аби тільки ніхто не чіпав, не підганяв, не вимагав якихось рейтингів, тиражів тощо... Чи такою має бути журналістика? Чи такими мають бути ЗМІ? Адже про яку якість інформації можна говорити, якщо, як стверджує одна із редакторів районної газети, через брак журналістських кадрів «навіть технічних працівників змушені залучати до написання текстів». І найболючіше питання – чи потрібні такі ЗМІ споживачу? У мене є сумніви. Як правило, вони потрібні тим людям, що там працюють. Їм страшно змінити себе і своє ставлення до професії. Це психологічний фактор – а тому найскладніше з ним працювати. Очевидно, держава мала б у цьому випадку попіклуватися про те, щоби процес роздержавлення таких районок був якнайменше болісним для журналістів та інших працівників редакцій. Очевидно, що повинно стояти питання підвищення професійного рівня цих працівників. І тут мали б допомогти різні фонди та громадські медійні організації.

 

Ті, хто все життя працював у державних чи комунальних ЗМІ, не повинні боятися ринку. Звичайно, в умовах ринку, та ще й такого дикого, як у нас, працювати дуже важко. Але він має набагато більше переваг та дає набагато більше можливостей для самореалізації та й навіть заробляння грошей, ніж державна система управління. В Європі нема державних газет і ніхто від цього не страждає: ні держава, ні суспільство. Інша справа, що там існують цивілізовані правила гри на медіаринку. Але хто нам заважає їх витворити?

 

 

Дві проблеми, про які йшлося вище, – це один із тестів на зрілість: наскільки українські громадяни (а найперше – та частина, яка має йти хоча б на крок попереду решти суспільства) готові змінюватися й адекватно реагувати на різні виклики, які нам постійно підкидає мінливий світ. Часто рівень громадянського суспільства пов’язують із рівнем розвитку (а найперше – з рівнем свободи) ЗМІ. Все це правильно. Але треба розуміти й інше: громадянське суспільство – це не лише формальне створення певних структур (наприклад, профспілок, громадських організацій тощо). Громадянське суспільство – це й відповідний рівень самосвідомості громадян, які є членами такого суспільства. Саме тому я не вважаю, що поява суспільного телебачення автоматично прискорить формування громадянського суспільства. Мені видається, якраз навпаки – поки не буде високоорганізованого громадянського суспільства, не з’явиться й суспільне мовлення. Громадяни повинні усвідомити потребу в такому мовленні та бути готовими платити за нього власні гроші, щоб воно жодним чином не залежало ані від держави, ані від великих медіавласників. Так само, як і журналісти, які працюватимуть у системі суспільного мовлення, повинні будуть усвідомлювати свою місію і працювати за певними стандартами. Поки це трапиться, нам треба пройти ще довгий і складний шлях, набити не одну ґулю. А як досягти високого рівня самоорганізації суспільства та самосвідомості його громадян – це тема для іншої розмови.