У перелік найкращих проєктів тижня цього разу потрапили відразу три документальні фільми та дві прем’єри, через що дослідження платформи перетворилося майже на розвагу. «Майже», адже зміст проєктів, зрозуміло, був доволі далекий від розважального.

Почну з прем’єр.

Домогосподарка Антоніна, яка до цього часу обмежувалася пером і папером (ну добре, клавіатурою та екраном), щоб поділитися з читачами своїми думками стосовно «культурки», пішла в ютуб.

У першому випуску редакторка «Антоніни» Лєна Чиченіна з’ясовувала, чому черговий фільм про росіян отримав «Оскара». Авторку «надихнула» перемога документальної стрічки «Містер Ніхто проти Путіна» про російського вчителя Павла Таланкіна, яка получила золоту статуетку 16 березня.

Торік фільм «Анора» з головним героєм-росіянином і російськими акторами здобув аж п’ять Оскарів, а у 2023-му переможцем серед документальних фільмів стала стрічка «Навальний».

За чотири роки великої війни в Україні якось забагато переможців серед росіян, хоч вони і з умовної категорії «хороших русскіх». А якщо врахувати інші російські проєкти, що наробили галасу серед іноземної публіки за 12 років відкритої російської агресії проти України — типу «Левіафана» та «Нелюбові» Андрія Звягінцева — то захоплення російським світом серед вестернів стає очевидним. Але чому? Природньою здоровою реакцією здається триматися від цього чудовиська подалі, але вони дивляться, виписують премії та просять ще.

— Це захоплення злом характерне не лише по відношенню до Росії. Можемо згадати, як ми захоплюємся різними маніяками. Глядачам подобається дивитися, як із якихось дитячих травм виріс такий монстр. Так само дивляться на Росію, тому що вона, на думку глядачів кінофестивалів та оскарівських кіноакадеміків, не дуже поки що їм загрожує. Це мені здається ключовим фактором, — вважає Лєна.

Звісно, рефлексія вийшла за рамки лише «Містера Ніхто проти Путіна» та й узагалі кіно, адже поки що єдиним твором, що влучно описує російську дійсність, на думку Антоніни, є роман Володимира Сорокіна «День опричника».

Як екранізують, то й «Оскара» для нього буде не шкода. Прем’єру Антоніни за 4 дні подивилися понад 2,7 тисячі глядачів.

Ще одна прем’єра відбулася на каналі журналіста Данила Мокрика MokRec, де він презентував нову рубрику «МокРозбір».

«Розпочинаємо на цьому каналі новий формат, де разом із політичними оглядачами, експертами та просто фахівцями будемо розбирати останні події в українській політиці», — анонсував ведучий.

Першим гостем МокРозбору став журналіст Віталій Портников.

Узагалі для ютубу запропоновану рубрику аж ніяк новою не назвеш, та й Портникова навряд можна вважати рідкісним гостем на платформі. Але, попри деяку передбачуваність формату, Мокрику з гостем вдалося бути цікавими. Зокрема, своїми роздумами про роль українських політичних оглядачів.

Загалом ведучий і гість говорили про парламентську кризу, що назріває у Верховній Раді, розуміння народними депутатами своїх обов’язків, суб’єктність нардепів, настрої сучасних виборців тощо. Портников неодноразово вже висловлювався, що нема сенсу оцінювати електоральні вподобання суспільства до припинення війни, адже невідомо, коли та чим вона завершиться.

— Ми зараз заміряємо температуру у людини з 39 градусами, яка хоче вижити. А голосувати буде людина з температурою 36,6. Ви, коли здоровий, у вас зовсім інші ідеї з’являються, — сказав він.

— Тобто ми, політичні оглядачі, трошки наче фігнею займаємося? — раптом перепитав Мокрик.

— Тому я й не хочу позиціюватися як політичний оглядач. Я публіцист, а він завжди знайде місце під сонцем. Як прогнозувати політичну ситуацію? Я не знаю, що буде через три години. Прокинеться Трамп, щось скаже — і все зміниться. Я вам наведу приклад. Я якось витратив годину часу на те, щоб прочитати статтю про Ларіджані (іранський політичний діяч — «ДМ»). Читав-читав, уточнював якість дані у вікіпедії чи десь ще. Закінчив, пішов прогулятися, повертаюся —  а його вбили, — поскаржився Портников.

— То що робити оглядачам? Припинити? — занепокоївся Мокрик.

— Ні, чому? Це історія хвороби, ми її констатуємо, говоримо про те, як її лікувати, — відповів Портников.

Отже, політичних оглядачів в Україні можна сміливо порівнювати з лікарями.

Інтерв’ю за 5 днів набрало майже 66 тисяч переглядів.

Наступними я подивилася три документальні фільми, кожний із яких сам по собі є подією.

Почну з проєкту «Весна-Літо», що вийшов на ютуб-каналі школи попкультури Skvot. Це документальний фільм про українську моду під час великої війни. Попередній фільм школи про українську рекламу «Три в одному» був дуже вдалим, отже «Весну-Літо» я очікувала з нетерпінням. Skvot не розчарував.

За відносно невеликий проміжок часу — фільм триває близько 80 хвилин — автори встигли розповісти про становлення декількох всесвітньо відомих українських брендів, з’ясувати, що з ними сталося після повномасштабного вторгнення, та дослідити, як війна вплинула на українську моду та культуру.

Автори поговорили з представниками світу моди та дизайну, серед яких Руслан Багінський, Лілія Літковська, Світлана Бевза, Лілія Пустовіт, Марія Гаврилюк і Наталія Каменська, та з артистами, зокрема співачкою Джамалою та Надією Дорофеєвою. Загалом у фільмі з’явилося майже два десятки гостей.

Багатьох із них можна сміливо назвати легендами і не засмутитися від зайвого пафосу, але фільм не про це. Він про те, що фешн в умовах війни міг здатися нежиттєздатною галуззю у країні, але вона встояла, зміцніла та готова формувати наше майбутнє.

— Зараз важко говорити, бо ми посередині цього пекла. Але я розумію, що українці вигребуть. От зараз дуже важливо перемогти цей біль і вийти на рівень, коли ти вже не про війну, а про нову Україну. І треба ментально бути там, в новій Україні, яка пройшла все пекло, виросла та сформувалася наново, — сказала засновниця бренду Bettter Юлія Пеліпас.

Про це говорила і засновниця Ukrainian Fashion Week Ірина Данилевська.

— Маємо говорити, що у нас зараз народжується інше суспільство. Наші воїни, ветерани з протезами — на подіумі. Це і є наша нова реальність. Це наше нове життя. Ми не просимо вдягнути чорний одяг та посипати волосся попелом, ми просимо витягнути голову з піску та зрозуміти — ось так ми тепер будемо жити, — сказала вона.

У тому, щоб нагадувати світові та самим українцям про нову реальність, представники української модної індустрії бачать свою місію. І їхні голоси чутно дуже добре.

За три дні фільм подивилися 53 тисячі разів, але я сподіваюся, що буде вдесятеро більше.

Наступним є фільм-розслідування Kyiv Independent «Імперія йде по Крим», що вийшов українською на каналі «Української правди». Проєкт розповідає про те, як Росія готувала підґрунтя для захоплення півострова з 1990-х і чому їй це так легко вдалося у 2014-му.

Події, описані у фільмі, українському глядачеві мають бути відомі. Вже виходили різні проєкти, які розповідали про те, чому Чорноморський флот після розпаду СРСР майже повністю опинився у складі Росії, про бунт команди сторожового корабля СКР-112, яка втекла у 1992-му до Одеси, щоб не присягати Росії, про першого й останнього президента Криму Юрія Мешкова та про те, як СБУ запобігла захопленню Криму ще у середині 90-х. Нам добре відомо також про конфлікт на Тузлі у 2003-му, зрадницькі Харківські угоди 2010-го і, звісно, «російську весну» 2014-го.

Але Kyiv Independent зібрав усі ці події у єдину хронологічну розповідь, добре ілюстровану архівними кадрами та живими інтерв’ю з очевидцями подій, серед яких адмірали та контрадмірали, що в різні часи командували українським флотом.

Звісно, Росія у цій ситуації — головна злодійська сила, яка була такою навіть у часи нібито взаєморозуміння двох країн відразу після отримання Незалежності. Наприклад, герої фільму розповіли, що у момент передачі Україні частини суден росіяни навмисно перерубали у рубках силові кабелі та закладали за обшивку сало, що мало сприяти розмноженню тарганів. Рівень підступності російських моряків на рівні мстивих сусідів у комунальній квартирі вразив.

Але бездіяльність, а подекуди відвертий злочин української влади у фільмі теж очевидні. Розформування військових частин, виведення з півострова техніки і — вишенька на торті — пошук ворогів не там, де вони були насправді. Навіть попри інцидент на Тузлі та відкриті погрози російських політиків окупувати півострів, під час регулярних військових навчань у Криму Україна до останнього відпрацьовувала  можливі суперечки з кримськотатарським населенням, а не протидію російській загрозі.

Фільм поділений на дві частини, кожна тривалістю майже годину. За тиждень його подивилися понад 212 тисяч глядачів.

Нарешті на Ukraїner у проєкті «Прифронтові міста» вийшов епізод, присвячений Сумам. Ведучим, як і у попередніх серіях, є ветеран, морський піхотинець Гліб Стрижко. Він прогулюється містом і розмовляє з його жителями — відомими і не дуже. Зокрема, у Сумах він зустрічався зі співзасновником сумського медіа «Цукр» Дмитром Тіщенком, засновницею й режисеркою театру «Нянькіни» Тетяною Нянькіною, психотерапевткою Вікторією Сухарєвою, а ще з індійськими студентами-медиками Муджахідом Кханом і Шеразом Кханом, які під час повномасштабної війни вирішили залишитися у місті та відкрили кафе індійської кухні.

— Ми в боргу перед цим містом і вирішили залишитися. Відкриття закладу не було бізнес-ідеєю, ми відчули відповідальність за місто. Ситуація тут небезпечна, але ми живемо тут уже сім років. Це дім і ми не хочемо його покидати, — пояснили хлопці.

Фільм варто подивитися навіть просто заради картинки: будинки прифронтових Сум «зашиті» фанерою. Це фірмова риса міст, що межують із Росією — через щільні обстріли вікна тут довго не тримаються.

Але деякі жителі Сум життєрадісні та виїжджати не збираються. «Всі хочуть жити вдома», — озвучила цю думку одна з випадкових перехожих, яку Гліб Стрижко зупинив питанням «чому ви не тікаєте?»

За шість днів фільм подивилися понад 29 тисяч людей.

Наостанок шанувальникам «класичних ютуб-форм», тобто інтерв’ю з експертами, варто подивитися розмову Власти Лазур із політтехнологом, очільником Інституту стратегічних досліджень та прогнозів «Янус» Ігорем Гринівим на «Радіо Свобода».

Гринів — автор передвиборчого слогану Петра Порошенко «Армія, мова, віра», але з 2019-го політтехнологом уже не працює. Власта Лазур представила його як безпомилкового політичного прогнозиста — і Гринів не став сперечатися. Ба більше, зробив декілька передбачень — здається, перші у цьому сезоні.

Зокрема, Гринів назвав колишнього главкома Валерія Залужного найбільш вірогідним переможцем президентських виборів, якщо вони стануться найближчим часом (не здивував). Також він припустив, що з політичних старожилів, як от Юрій Бойко, Юлія Тимошенко та Петро Порошенко, шанси потрапити у нову Верховну Раду є тільки в останнього (це теж виглядає ймовірним). Але згодом сказав, що проросійські партії здобудуть у новому парламенті близько 10% (і це для когось може бути приголомшливим прогнозом).

Тепер треба дочекатися виборів і перевірити. А ще цікаво було б подивитися дебати Портникова та Гриніва, де перший каже, що байбака, тобто політичного процесу, в країні немає — попри те, що всі його бачать. А другий настільки добре його розгледів, що може замість байбака робити прогнози.

За чотири дні інтерв’ю на «Радіо Свобода» подивилися понад 62 тисячі глядачів.