Тиждень розпочався врученням «Оскара», де картина сучасного світу вчергове постала як вона є. У ньому перемогу здобуває містер Ніхто за те, що він проти Путіна.

Що про цю перемогу думають українці, одним із перших під час трансляції на Суспільному сказав коментатор церемонії нагородження Олексій Гнатковський, за що велика йому пошана. А потім ютуб палав ще тиждень — і досі не вгамовується.

Від себе зафіксую два моменти, які виглядають ключовими для розуміння, що не так із рішучою спільною боротьбою хороших росіян і хороших вестернів із кремлівською загрозою.

По-перше, а чому, власне, головний герой у фільмі називається містером Ніхто? В нього є ім’я, посада, громадянство, національність врешті решт. Це міг бути «Вчитель проти Путіна», «Росіянин проти Путіна», «Таланкін проти Путіна». Будь-що, що надає суб’єктності (дуже актуальна опція) головному герою та змушує повірити, що він дійсно бореться як може. Але героя звуть ніхто й ім’я його ніяк. Знову стара історія про маленьку людину, яка в Росії не вирішує нічого.

«Зупиніть усі війни на планеті прямо зараз!» — підсумував свої вимоги Таланкін на сцені премії. Хто-небудь має зупинити якусь війну, яка йде невідомо де, але не сам містер Ніхто.

По-друге, монтаж цього шедевру відбувався, як відомо, за кордоном, де нічого і нікому не заважало та не загрожувало. Режисер Девід Боренштейн мав змогу використовувати будь-яке відео, що є у вільному доступі. Він так і зробив, додавши до документальних зйомок Таланкіна у школі, наприклад, сумнозвісну промову російського диктатора про початок «СВО» в Україні та кадри російської військової техніки, що перетинає український кордон. Але жодного кадру зруйнованих українських міст, жодного слова про загиблих українців. Може, тому, що відео масового вбивства на очах у всього світу непорівнянні з «подвигом містера N»? Чи є якісь інші версії?

Хай там як, після цьогорічної церемонії «Оскара» я з подвоєним задоволенням занурилася в український ютуб, щоб відволіктися. Хоча подекуди дивитися проєкти тижня було боляче.

На каналі «Суспільне новини» вийшов документальний фільм «Кричу про Кринки» про пошуки бійців, що зникли безвісти під час проведення операції на лівому березі Херсонщини у 2023—24 роках.

Героїнями фільму стали три жінки, які шукають рідних: у двох зникли чоловіки, у третьої — син.

За офіційними даними, з Кринок вдалося евакуювати тіла 262 захисників, 788 вважаються зниклими безвісти. Героїні фільму впевнені, що ці числа занижені.

«Часто хлопці, які виходили, казали: які 700? Там тисячі», — розповіла Ольга Святна, яка розшукує сина.

Фільм не ставить за мету розвінчати конспірологічні теорії чи, навпаки, підтвердити їх. Його задача інша: показати неймовірну складність у встановленні долі зниклої на цій війні людини — не лише в Кринках, а й узагалі. Росія може роками не передавати тіла наших воїнів і не повідомляти про полонених, а рахунок зниклих безвісти може йти на десятки тисяч.

Зокрема керівник пошукового бюро Міжнародного комітету Червоного Хреста Душан Вуясанін розповів журналістам Суспільного, що є відомості про 18,5 тисячі полонених з обох боків, водночас зафіксовано 150 тисяч заяв від родин про зниклих безвісти (росіян та українців він не розділяв).

Червоний Хрест — це єдина організація, яка може підтвердити, що військовий перебуває у полоні.

«Навіть наявність відео, як окупанти захоплюють бійця, не підтверджує, що він у полоні. Вони можуть зняти, що беруть у полон і там же його розстріляти. Тільки Червоний Хрест чи вихід із полону можуть підтвердити», — розповіла Ольга Святна.

У цій майже безнадійній ситуації рідні зниклих військових під час кожного чергового обміну шукають свідків, що їхні рідні у полоні. Так удалося встановити, що принаймні десятьох учасників операції у Кринках, що вважаються безвісти зниклими, бачили серед полонених.

Тому цей фільм ще й про надію та про силу духу українських жінок. За 8 днів його подивилися 125 тисяч разів.

У новому інтерв’ю на каналі блогерки Раміни Есхакзай, яка цього тижня поспілкувалася з українським мандрівником Артемієм Суріним, також ішлося про ворожий полон. Тільки цього разу іранський.

У 2019 році під час навколосвітньої подорожі Артемій був ув’язнений у Ірані за звинуваченням у шпигунстві. В умовах цієї країни це означає довічне або смерть. Нашим дипломатам якимось дивом вдалося витягнути мандрівника з тюрми та вивезти з країни, і свого часу ця історія вразила та налякала багатьох. Згодом ми пережили ковід і повномасштабне вторгнення, й про жахи Ірану трохи забули. Але Артемій, звісно, ні. 5 березня він написав допис у фейсбуці, де згадав свій досвід і попередив, що такі режими як в Ірані, навряд упадуть від зовнішнього тиску.

«Вони тримаються на страху, фанатизмі і тотальному контролі. Саме тому мені здається наївною надія, що кілька ударів ззовні можуть швидко зламати цей режим», — написав Сурін. Допис зібрав майже 40 тисяч вподобайок, понад 5 тисяч поширень і понад тисячу коментарів. Так Артемій опинився у Раміни.

Сурін виявився чудовим оповідачем — ведучій майже не знадобилося ставити питання. Розповідь сприймалася як захопливий шпигунський роман, але жодної секунди не забувалося, що все це — правда. Бо тепер Іран для нас є не далекою екзотичною небезпекою, як у 2019 році, а конкретним і близьким ворогом. Артемій Сурін зіткнувся з ним віч-на-віч, і варто ще раз згадати його досвід.

За два дні відео набрало понад 41 тисячу переглядів.

Людиною тижня у ютубі цього разу став співзасновник і головний конструктор оборонної компанії Fire Point Денис Штілерман. Він дав інтерв’ю відразу декільком медіа, зокрема Апостроф TV та 24 каналу. Я ж обрала послухати свіжий звіт розробника ракети «Фламінго» на ProUA, де він спілкувався з Денисом Казанським.

35-хвилинне інтерв’ю вийшло стислим, але майже вичерпним довідником з новітньої української зброї. Там Штілерман відповідає на ключові питання: вартість нових ракет, їхня дальність, масштаби виробництва, як відбувався процес розробки, чи були випробування тощо. Навіть про деякі принципи безпеки для заводів згадали.

Винесла з інтерв’ю декілька важливих тез поза межами технічних характеристик ракет, хоча і вони насправді теж дуже цікаві.

Отже, наявність своїх крилатих і балістичних ракет — це незалежність України у військовому плануванні. На тлі фестивалю, який влаштувала Україні адміністрація Трампа, трохи підзабулася політика попередників, де нам було заборонено атакувати військові об’єкти у глибині Росії. Тоді експерти неодноразово говорили, що Україну змушують оборонятися із зв’язаними руками. Тепер ми їх розв’язали.

Кількість застосувань «Фламінго» найближчим часом зросте в рази, обіцяє розробник, і Москва — серед пріоритетних цілей.

— Не треба вражати всю Росію, треба вражати Москву. ППО Москви достатньо легко пробити балістичною ракетою. Якщо з чотирьох одна прилетить, цього достатньо щоб наносити ураження щотижня, — сказав Штілерман.

Ну і наостанок. В Україні суттєво спростили процедуру відкриття оборонних підприємств, і тепер їхня кількість вже обчислюється десятками.

— Виробництво відкривається за тиждень. У нас найбільш низьке бюрократичне навантаження на галузь у світі. Ти приходиш і робиш, — розповів гість.

За вісім днів інтерв’ю подивилися майже 110 тисяч глядачів.

Після Штілермана цілком логічним здалося послухати радника міністра оборони України, експерта з технологій зв’язку Сергія «Флеша» Бескрестнова, який дав інтерв’ю «Бабелю». Але замість інсайдів про безпілотники довелося отримати порцію відбірного кринжу.

Почну з того, що інтерв’ю Бескрестнов давав російською. Дописи у своєму телеграм-каналі блогер робить переважно українською, хоча коменти на різних ресурсах часто дає російською. Втім, у телемарафоні він неодноразово послуговувався українською. Чому обрав російську для «Бабеля» — незрозуміло. Але несподіванкою стало не лише те, що з редактором «Бабеля» Глібом Гусєвим Флеш розмовлятиме російською, а й те, що медіа вирішить його переозвучити за допомогою штучного інтелекту. ШІ-доріжка у відео є головною, отже перше, що бачиш і чуєш у цьому інтерв’ю — шалений дисонанс між звуком і відео. Що, скажімо м’яко, дуже дратує.

Далі Бескрестнов вирішив додати жару ще й за змістом.

— У росіян до мене рівне ставлення. Я тривалий час був російськомовним. Росіяни чомусь сприймали це як ознаку свого. По-друге, я ніколи не хейтив публічно росіян, як багато хто робить. Я не ображав і не обзивав їх із дуже простої причини. Так роблять практично всі військові у нашій країні. Коли хтось шле прокльони, то це роблять, може, жінки або диванні експерти. Тому що для військових усе зрозуміло, давно і чітко. Є друг, є ворог. І ось ці слова — емоції, вони марні, вони нікому не потрібні, — сказав гість.

Як-то кажуть, тут прекрасно все. І про сприйняття окупантами російськомовних як своїх, і про жінок aka диванних експертів, які проклинають, бо, вочевидь, не розуміють, хто є ворогом, і про те, що емоції нікому не потрібні. Окрім жінок. Бо що з них візьмеш?

Гліб Гусєв вирішив не відставати й спитав у Флеша, як так сталося, що у юнацтві той одночасно «тусив із задротами і поганими хлопцями».

Поганими хлопцями виявилися учасники секції рукопашного бою у місцевому клубі, а задротами — київська збірна інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?». Цікаве визначення.

Назагал Бескрестнов розповідав набагато більше про себе, ніж про все інше. Але привід для роздумів інтерв’ю все ж надало.

— Я бачу, що відбувається з історією цієї війни, мене це хвилює як українського журналіста. Поки українські журналісти сидять у режимі самоцензури, інформаційної тиші, історію пишуть іноземці. Цей вакуум не може бути незаповнений, і ніхто з іноземних журналістів не буде чекати зручного моменту — вони просто напишуть історію цієї війни й вона розійдеться у книжках і статтях. І вже коли вони виходять, генштаб пише українським журналістам — давайте реагувати, — сказав Гліб Гусєв.

Бескрестнов відповів обтічно.

— Ці іноземці, як і ми всі, не володіють комплексною стратегічною картиною того, що відбувається. Ось, наприклад, Курська операція. Усі розділилися на два табори: варто воно було того чи ні. Одні кажуть, що ми багато втратили, інші — що ми відтягнули частину російських військ і Курськ свою задачу виконав. Хто може сказати, де правда, окрім президента, головкома чи очільника ГУР? Ми або зробили дурість, або ні. З роками ми це дізнаємося, — сказав він.

Гусєв якраз мав на увазі, що Україна не має цих років для написання правдивої історії війни. Але пояснювати ще раз не став — залишив глядачам на самостійне опрацювання.

За три дні відео подивилися 26 тисяч глядачів.

Найкращим ютуб-відео тижня можна вважати розмову колишнього міністра МЗС Павла Клімкіна з архієреєм Православної церкви України, речником Священного синоду та заступником голови Управління зовнішніх церковних зв’язків ПЦУ Євстратієм Зорею на ютуб-каналі Liga.net.

Дипломат зустрівся зі священником у форматі «Клімкін питає». Мій улюблений формат, адже його зміст не має нічого спільного зі звичайним інтерв’ю. Це завжди рівна бесіда двох людей на особливі та не дуже розкручені теми, які насправді є глобальними.

З Зорею Клімкін говорив, зокрема, про ідеологію «русского міра», релігійну мапу України, майбутнє Московського патріархату в нашому суспільстві, роль релігії в українському супротиві ворогу та майбутнє України.

— Ще порівняно недавно, 20 років тому, угода про асоціацію з ЄС здавалася європейцям дурним жартом, а зараз Україна є ключем до майбутнього Європи й світу. І релігійна складова того, що відбувається в Україні, є ключем до майбутнього релігійного майбутнього Європи та світу щонайменше у цьому 21 столітті, — сказав гість.

Він пояснив, що, на відміну від багатьох західних суспільств, в Україні немає релігійної монополії. Це надає можливість вибору в рамках релігії, а не у дуалістичній моделі віра/атеїзм.

— Європа, Америка, Канада не мали досвіду примусової атеїзації. Там, де багато хто бачить світле майбутнє, ми бачимо темне минуле. І ці речі формують нашу спроможність по-іншому дивитися на світ, — сказав священник.

Та сама «релігійна мозаїка», на думку Зорі, є основою нашої здатності до супротиву.

— Відсутність релігійної монополії і можливість вільного вибору свого сповідання, весь комплекс речей, що пов’язаний зі свободою релігії, яка була і є в Україні — це один із наріжних каменів нашої стійкості. Ми стоїмо і боремося, бо знаємо, що на нашому боці правда, на нашому боці істина історії, — сказав Зоря.

— І це є частиною релігійної свідомості? — уточнив Клімкін.

— Поняття істини, гідності, жертовної любові — це речі, що пов’язані з релігійним усвідомленням, навіть якщо це не сприймається людиною так, але воно походить з релігійного джерела, — відповів гість.

Наостанок ще одна хороша новина. Хоч шанувальники «русского міра», на думку Євстратія Зорі, в Україні нікуди не подінуться, їхня здатність впливати на життя суспільства буде зведена до нуля. Бо вони стануть маргіналами. Амінь.

Клімкіна та Зорю за тиждень подивилися 55 тисяч глядачів.