24 лютого вчетверте пройшлося катком по наших спогадах і підняло на поверхню найдрібніші миті початку великої війни. Хто що робив напередодні, де був у момент першої атаки росіян і як учинив надалі. Є велика спокуса затриматися у минулому, адже воно пропонує безпеку, хай дивно це не звучить. Урешті решт усі, хто зараз може вдаватися до спогадів, вижили. Але віва ютуб — цього тижня він підкинув купу приводів подумати про сьогодення. Зокрема про роль української журналістики у спротиві російській агресії та російському реваншу в українській політиці.

Найгучніший сигнал прилетів із «потойбіччя», тобто з російськомовного медіасередовища. Назагал наш інформпростір майже не реагує на те, що відбувається на платформах «хороших русскіх» блогерів. Востаннє хвиля докотилася аж понад пів року тому, коли російська журналістка та політична емігрантка Катерина Гордєєва взяла інтерв’ю в Алли Пугачової. Обговорювали у нас не стільки слова гості або, тим більше, поведінку Гордєєвої, скільки взагалі сенс звертати увагу на одкровення радянсько-російської співачки. Цього разу авторка каналу «Скажи Гордеевой» видала матеріал, що не ставить під сумнів ані необхідність його подивитися, ані потребу уважно проаналізувати слова гостя та власну позицію блогерки.

24 лютого Гордєєва опублікувала інтерв’ю із Петром Рузавіним — російським журналістом, що вже два роки служить у ЗСУ.

Рузавін із 2017-го жив на дві країни, адже одружений з українською журналісткою, документалісткою Наталкою Гуменюк. Велику війну зустрів в Україні.

У 2022-му він зробив подкаст «Х...й війні» про початок повномасштабного вторгнення, а торік випустив подкаст «Петя на війні» про свій шлях до української армії: від ухвалення рішення й навчання до поранення у бою. Служити Рузавін пішов, бо вважає, що як росіянин вичерпав усі можливості зупинити агресію держави, громадянином якої він є.

Гордєєва була очевидно не згодна. На її думку, Рузавін як журналіст категорично мав обмежуватися «документуванням подій» для подальшого «аналізу». Яким чином цей аналіз може запобігти вбивству українців, Гордєєва не пояснила. Натомість навела приклад російських журналістів, зокрема воєнкора «Комерсанта», які нібито цілком притомно описують події на передовій.

— Питання в тому, скільки у цих матеріалах згадується, чому все це відбувається? — спитав у відповідь гість, наголосивши, що без згадок про напад Росії вся ця «журналістика» є нормалізацією агресії та пропагандою.

Склалося враження, що злочини проти України ведучу турбували мало. Набагато більше цікавила відповідь на питання, як «хороший хлопчик із московської сім’ї, який грав у шахи та збирався стати актором», пішов убивати росіян. Вона декілька разів поверталася до цього питання та пропонувала на розгляд гіпотетичні ситуації, де Рузавін «вторгається» у Курську область, бачить у приціл свого колишнього колегу або український дрон «влітає у будинок його батьків».

— Треба пам’ятати, чому все це почалося. Якби не вторгнення, такої б ситуації не було, —відповів Петро.

Сама блогерка була до зубів озброєна толстоєвськими ідеями «непротивлєнія злу» й усі її ремарки щодо подальшого розвитку подій можна звести до класичного «треба просто припинити стріляти».

— Хіба території важливіші за людей?! — вигукнула вона.

Назагал ступінь розуміння українців, яке Гордєєва продемонструвала під час інтерв’ю, важко описати. Хіба що можна порівняти з її обізнаністю з армійським побутом.

— У вас шкарпетки чи онучі? — спитала вона у Рузавіна.

Петро терпляче розповів про екіпіровку українських військових. За всі майже 3,5 години інтерв’ю і він, і Наталка Гуменюк, що на деякий час доєдналася до розмови, жодного разу не втратили самовладання та максимально відверто відповіли на всі питання ведучої, якими б вони не були дурними, недоречними чи провокаційними.

Авдиторія Гордєєвої після цього інтерв’ю вибухнула. Під відео — декілька тисяч розчарованих коментів: «Собчак, перелогинься», «Питання писала Маргарита Симоньян», «Гордєєва перевзулася», «це допит, а не інтерв’ю», «соромно, відписуюся», «до героїв СВО вона ставилася уважніше», «Гордєєва у білому пальті» тощо.

Існує версія, що блогерка поставила Рузавіну саме ті питання, які хвилюють росіян, а не її саму. Ризикнула своєю репутацією серед своєї авдиторії, щоб розкрити гостя та донести його позицію великій кількості росіян, які наче й проти війни, але ніяк не можуть проковтнути, що «брати-українці» вбивають «наших хлопчиків». Тим більше вони категорично не розуміють, як до лав ЗСУ може доєднатися їхній співвітчизник.

З професійної точки зору цікава тема. Чи може журналіст зробити хороший матеріал, якщо він у всьому погоджується з гостем? Чи варто вдаватися до провокацій, щоб витягнути героя з теплої ванни? Якби Гордєєва з самого початку сказала: «Розумію, Пєтя, журналістика тут безсила», про що б вони взагалі розмовляли?

Відповідей на подібні запитання нема, але є результат того інтерв’ю, яке ми всі побачили. Рузавін не лише вичерпно виклав свою аргументацію, але й щонайменше двічі напряму агітував росіян брати зброю та ставати до лав ЗСУ. «Пишіть мені у приват, будемо вирішувати», — звернувся він до глядачів. Гордєєва це залишила при монтажі.

З іншого боку, авдиторія часто дивиться на гостя очима блогера. І якщо авторка демонструє певну зневагу, зверхність, а інколи навіть презирство до ідей гостя, то всі його пояснення вилетять у трубу. Окрім того, Катерина Гордєєва є жителькою ЄС і напевно має голос і вплив у тамтешньому середовищі як обличчя російського «опозиційного» блогерства. Отже, поширює своє моралізаторство — байдуже, вдаване чи щире — не лише на росіян, а й на авдиторію, думка якої для нас важлива. А що як вони вважатимуть заклик «документувати події» замість спротиву за чисту монету?

Утішає те, що у будь-якому разі план подальших дій завдяки Петру Рузавіну та Наталці Гуменюк простий і зрозумілий. Як можеш — бери зброю, як не можеш — відстоюй свою позицію, шукай однодумців.

За декілька днів після виходу інтерв’ю Наталка опублікувала допис у фейсбуці, в якому поділилася думками, які не встигла озвучити в інтерв’ю або які були видалені під час монтажу. Висловилася про різницю між справжнім гуманізмом і пацифізмом та бездіяльністю й нерозумінням (чи свідомим ігноруванням) інтерв’юєркою суті української та російської армії та війни загалом.

— Шкода, що в монтаж не ввійшло улюблене формулювання британського журналіста Олівера Керролла, яке, я, здається, згадувала. Олівер писав: «Давайте коректно використовувати слова. Це "вторгнення". Якщо казати "зупинити вторгнення/агресію", а не "зупинити війну", то одразу думається про інший інструментарій». Додам, треба «просто зупинити спеціальну воєнну операцію». Звучить не так уже й зле, — написала Наталка.

Наостанок вона дала  слушну пораду, як краще дивитися інтерв’ю Рузавіна та Гордєєвої — перериватися на документальну короткометражку групи U2, що якраз була опублікована у ютубі 24 лютого. В кліпі знялися бійці підрозділу «Хартія», де служить Петро.

За три дні інтерв’ю подивилися 230 тисяч глядачів, а фільм U2 — понад мільйон.

Цього тижня вийшло ще одне відео, які спонукало до рефлексій на професійні теми.  Журналістка Тетяна Микитенко на своєму каналі «Рагулівна» нагадала про те, що за так званим «альтернативним поглядом» якогось діяча насправді часто стоїть відверта зрада інтересів України.

Приводом про це поговорити стала бесіда журналіста Данила Мокрика з нардепом Максимом Бужанським, про яку йшлося у моєму попередньому огляді. Нагадаю, що Мокрик вирішив «шукати спільну мову з опонентами» та запросив на інтерв’ю спочатку Олексія Гончаренка, а потім Максима Бужанського. Оскільки журналіст анонсував продовження цієї практики, а згодом на нас чекають вибори, й кандидати, що осоромилися у попередні роки, підуть відбілювати репутацію куди тільки пустять, — тема ще довго буде актуальною.

Ведуча навела декілька висловлювань Бужанського, зокрема його відносно свіжий допис у телеграмі, де нардеп назвав мовну політику України «язиковим апартеїдом» і звинуватив владу у втраті «областей, міст і десятків тисяч життів заради права топтати та ґвалтувати Конституцію». Мокрик про апартеїд не питав і взагалі гостю не надто заперечував.

— Можливо, треба вступати в якісь дебати, але це були не дебати. Комфортний простір для Бужанського. Якщо ти хочеш вступити у бій із ворогом, із людиною, яка висловлює щось усупереч твоїм поглядам, ти не можеш йому програти з перших хвилин, — сказала Микитенко.

24 лютого тема особливо резонувала, адже чотири роки тому під російським обстрілом у харківському підвалі я поіменно згадала усіх носіїв «альтернативної думки» і дійшла висновку, що пошуки «спільної мови» — це постріл собі у голову. Поки що не бачу підстав змінити думку.

Ефір «Рагулівни» подивилися понад 30 тисяч глядачів за три дні.

Тетяна Микитенко зачепила ще одну тему, що цього тижня набула особливого розголосу. Після загибелі внаслідок теракту поліцейської у Львові та теракту в Миколаєві, де внаслідок вибуху було поранено сімох поліцейських, українські користувачі соцмереж зіткнулися з навалою російських ботів, які просували думку, що «поліцейських не шкода». Оскільки не всі зрозуміли, хто з провокаторів програма, а хто реальна людина, частина користувачів дійшла до крайнього ступеню емоційного виснаження у суперечках із ботами.

— Якщо ви не знаєте особисто людину, що стоїть за акаунтом, то зараз найздоровішою реакцією буде припустити, що цієї людини не існує. Я вважаю, що маю підстави забанити усіх, чий акаунт не має ім’я та цифрового сліду, який надасть підстави побачити за ним реальну людину, — порадила Микитенко.

Розмову про маніпуляції в соцмережах за допомогою технологій продовжила комунікаційниця Олена Конопля у новому подкасті про інформаційну безпеку Open Reality на каналі Open Ukraine. Гостею першого випуску стала засновниця ініціативи з інформаційної гігієни «Як не стати овочем» Оксана Мороз.

Говорили про численні згенеровані відео, зокрема й із нібито українськими військовими, що заполонили ютуб, тікток та інші платформи, анонімні телеграм-канали, та про загальну здатність людей протистояти дезінформації.

— Наша самовпевненість у вмінні розрізняти фейки — наш найбільший ворог, — сказала Оксана Мороз і навела результати дослідження «Інтерньюзу», де в опитуванні до 80% українців заявляють, що вміють відрізняти правду, а після перевірки з’ясовується, що це вдалося лише від 3 до 11% респондентів.

Вона сказала, що попри багаторічний досвід, за роки повномасштабного вторгнення тричі поширювала на своїй сторінці фейки, адже потрапила на «емоційний гачок», який зазвичай схований у дезінформації.

— Якщо ви відчули сильну емоцію, яка стимулює вас відразу щось зробити — лайкнути, натиснути, прокоментувати тощо — це ознака, що вами маніпулюють, — попередила Оксана Мороз.

Відрізнити реальне відео від згенерованого при сучасному рівні технологій майже неможливо, а на ютубі за деякими дослідженнями вже понад 50% відео є продуктом штучного інтелекту. То що взагалі з цим робити? Тікати до лісу та жити як, не до ночі будуть згадані, половці та печеніги?

— Зараз ми перебуваємо на етапі переосмислення, як потрібно працювати зі шкідливими впливами. Це вже не просто дезінформація, фейки чи маніпуляція, це великий комплекс впливів. Коли з’явилися літаки чи автомобілі, теж не було тієї техніки безпеки, яка є зараз. Вона напрацьовувалася буквально через смерті, кров людей. Де-факто українському народу випала жорстка і страшна честь своєю кров’ю написати правила інформаційної безпеки, — сказала Оксана Мороз.

За чотири дні це відео подивилися понад 56,6 тисячі глядачів.

Про роль України у світовій інформаційній війні говорив також генеральний директор організації «Репортери без кордонів» Тібо Бруттен в інтерв’ю Сергію Стуканову на «Українському радіо».

— Україна безумовно є одним із полів битви війни за інформацію. Це глобальна війна, але якщо прогрес буде досягнуто в Україні, якщо журналістика тут виживе, розквітне і доведе свою ефективність для суспільства, то ми вже виграємо одну з найвизначальніших битв, — сказав гість.

Тібо Бруттен розповів, що ситуація з медіа погіршується у всьому світі. І хоча Європейський Союз залишається одним із найбезпечніших міст для журналістів, рівень свободи преси знижується і там.

— Ми занепокоєні економічним становищем медіа й убивствами журналістів. Журналістів убивали у Греції, Словаччині, Франції, на Мальті. Крім того, є проблеми з законодавчими рамками та механізмами захисту журналістики. Європейська комісія намагається реагувати через ухвалення закону про свободу медіа. Це також певна дорожня карта для українського законодавства в контексті вступу в ЄС, — розповів Бруттен.

Очільник «Репортерів без кордонів» розповів, які стратегії боротьби з ворожою пропагандою є найдієвішими.

— Можна спростовувати кожний окремий фейк, але це як вичерпувати море ложкою. Ефективніше викривати стратегію, людей і бюджети, що стоять за пропагандою. Наприклад, є людина на ім’я Олександр Малькевич, він на окупованих територіях організував «школу журналістики» та веде мовлення від імені Росії. Такі люди мають потрапляти до санкційних списків, а відповідні організації визнаватися небажаними, — сказав він.

Також «Репортери без кордонів» працюють із платформами, що поширюють російську пропаганду, але, за словами Бруттена, останнім часом Фейсбук, мережа Х чи Гугл певною мірою перетворилися на співучасників злочинів Росії.

— Вони вдають, ніби це частина свободи слова, ніби вони не хочуть ставати на чийсь бік. Але як це можливо, коли з одного боку журналістика, а з іншого — пропаганда? Те, що роблять стійкі українські медіа — це не пропаганда. На мою думку, це предмет гордості України: зберегти демократичне життя, публічні та громадянські свободи в умовах війни. Настав час технологічним компаніям узяти на себе відповідальність, якщо вони хочуть опинитися на правильному боці історії, — вважає Бруттен.

За два дні відео подивилися менш як 300 людей. Дуже раджу виправити цю ситуацію.

До речі, про дорожню карту України для вступу в ЄС. «Європейська правда» на своєму каналі опублікувала інтерв’ю Сергія Сидоренка з єврокомісаркою з питань розширення Мартою Кос, яка відвідувала Україну у річницю повномасштабного вторгнення. Вона відповіла на головні питання, які турбують сьогодні з цього приводу. Зокрема, про вплив війни та корупційних скандалів на процес вступу, зміну правил розширення, темп реформ в Україні, українські медіа у розрізі вимог ЄС тощо.

За пів доби відео подивилися понад 1,9 тисячі разів.

Наостанок нагадаю про розслідування «Схем» про російського генерал-майора Романа Демурчієва, що вийшло ще минулого тижня, але варте перегляду сьогодні, завтра і завжди. Відео вийшло на каналі «Радіо Свобода».

Журналісти отримали від військових гігабайти інформації з телефона Демурчієва, проаналізували її та поділилися з глядачами основними висновками.

Найбільш вражають свідчення про тортури і вбивства українських військовополонених і цивільних, затриманих на окупованих територіях. У листуванні генерал захоплюється колекцією відрізаних вух українців, які збирає знайомий «ефесбешник», обговорює «утилізацію» тіл полонених, яких убили під час катування, будує плани тиску на рідних бійців, яких захопили у полон тощо.

Цікаво, чи дивилася це розслідування Катерина Гордєєва, яка пропонує боротися з Романом Демурчієвим плакатом «Стоп війні»? Хоча ні, не цікаво. Достатньо того, що цей фільм подивимося ми.

За сім днів розслідування «Схем» зібрало 273,4 тисячі переглядів.