Можна було почати цей огляд з тригодинного інтерв’ю передчасно зниклого Олега Винника, якого відкопав у Берліні канал «РБК-Україна Life». За інших обставин я б залюбки дізналася, чи вважає співак себе зрадником, чи перетинав він кордон у багажнику та як посварився з продюсером Олександром Горбенком. Очевидно, багато кому це все теж було цікаво, тож лише за добу одкровення Винника та його дружини, співачки Таїсії Сватко, подивилися понад 28 тисяч глядачів.

Треба віддати належне журналістці Юлії Гаюк за її внесок у відбілювання заплямованої репутації співака. Наскільки «реставраційні роботи» виявляться вдалими, покаже тільки час. Але авторка дуже намагалася. Навіть підказувала відповіді, які мали б ефективніше спростувати народну думку, що Винник виїхав за кордон, сховавшись під «плєдіком».

Також можна було почати з інтерв’ю історика та педагога Віталія Дрібниці, що вийшло на ютуб-каналі «Радіо Свобода». Дрібниця — автор ютуб-каналу «Vox veritatis», спілкується в чат-рулетці з росіянами та розвінчує російську пропаганду. Він може викликати захоплення як своїми знаннями, так і міцними нервами. Ну бо аргументовано і цензурно розмовляти з росіянами — це непересічна задача.

В інтерв’ю Дрібниця розповів журналістці Ірини Сисак про головні російські наративи, які чув у чат-рулетці, згадав, у якої кількості росіян йому вдалося викликати сумніви, пояснив, чому, на його думку, вони незадоволені Путіним і багато іншого. Відео, до речі, за добу зібрало понад 14 тисяч переглядів. Дуже непоганий результат, якщо враховувати, що ніякої інтриги з загляданням під «плєдік» глядачам не пропонувалося.

Проте інтелектуальні розваги й таблоїдні сенсації доведеться відкласти на якийсь інший час, бо, як відомо, не можна осягнути неосяжне. Тому перейдемо до основної п’ятірки тижня.

Інтерв’ю Наталії Мосейчук із радником керівника Офісу Президента України Михайлом Подоляком, що вийшло на її каналі у рубриці «Мосейчук+», чомусь навело на думку, що не лише репутація Винника потребує ютуб-пралки.

Темою розмови став вплив корупційного скандалу в енергетиці на президента Володимира Зеленського. Ведуча ставила одне й те саме питання співрозмовнику у різний спосіб. Наприклад, «Чи підкосила президента Зеленського остання політична криза?». А потім: «Наскільки корупційний скандал вдарив по Зеленському?». І знову: «Що, на вашу думку, відбулося з рейтингом Зеленського?».

Відповіді радника теж були варіативні, але незмінно оптимістичні.

— Безумовно, рейтинг частково просів, але питання в тому, що далі буде робити президент. Які будуть його дії. А вони вже, на мій погляд, шокують наші політичні еліти. Швидкі кадрові рішення, відставки, переформатування навіть суб’єктності Кабміну й Офісу президента. Тому я, чесно кажучи, спокійно ставлюся до заяв, що рейтинг просів і шансів на другий термін немає. Та ні, це не так, — сказав Подоляк.

Деякі питання Мосейчук насправді не потребували відповіді, бо були поставлені не заради цього.

— Як ви думаєте, чому вони ним скористалися? — спитала ведуча після монологу Подоляка про те, чи може президент мати друзів.

Але гість чесно виконував свою роботу та розгорнуто відповідав навіть на риторичні за сутністю висловлювання.

— О, це банально. Перерахуйте гріхи, які можна психологічно приписати людині. Жага влади, безконтрольність, низькі компетенції. Це не тільки про людей, про яких ми говоримо з точки зору корупції в енергетичному секторі, це взагалі притаманно людям, які досягають… Дайте маленьку владу — і ви побачите, хто насправді ця людина, — відповів Подоляк.

Чи є гріхи у самого Зеленського, в програмі не йшлося. Особисто у мене після перегляду склалося враження, що ні. Ба більше, не зовсім зрозуміло, чи є вони у звільненого керівника Офісу президента Андрія Єрмака.

— Чому президент його звільнив без доказів? — поставила питання Мосейчук.

— Політична відповідальність. Без доказів говорити про винуватість трохи дико. Але якщо суспільство налаштовано на конфлікт — цей адміністратор токсичний, а це заважає виконувати функції, президент іде на правильний крок, — відповів співрозмовник.

— Але різні стріли летіли в Єрмака. За пів року до повномасштабного вторгнення президент сказав: я з ним прийшов, я і піду, — наполегливо розкручувала тему ведуча.

— Іноді доводиться брати й політичну, може, навіть спекулятивну відповідальність. Ви можете стати добровільною політичною жертвою моменту, тому що для президента, для країни це важливо, і це є політична культура, яка має бути в Україні вже впроваджена, — пояснив Подоляк.

Єрмак, виходить, усе ж став добровольцем, хоча і не зовсім таким, як писала The New York Post.

За шість днів інтерв’ю подивилися понад 80,5 тисяч глядачів.

Одночасно з інтерв’ю Подоляка на «5 каналі» вийшов черговий випуск «Рандеву» Яніни Соколової, де журналістка зустрілася з ексміністром закордонних справ України Дмитром Кулебою. Пан Кулеба вже певний час розвиває власний ютуб-канал, але відео на ньому навіть близько не наближається до показників одного-єдиного рандеву з Яніною. За шість днів епізод переглянули понад 307 тисяч глядачів, до яких згодом додалися користувачів власного каналу Соколової, де прем’єра тієї ж бесіди відбулася пізніше.

Ведуча та дипломат передусім обговорили зовнішньополітичну ситуацію, яка в очах Кулеби виглядає вкрай неприємною.

— З весни минулого року скрізь за кордоном я їм усім говорив, що епоха миру в Європі закінчилася. Буде війна. В країнах Європейського Союзу. Все йде до континентальної війни. Більшість європейців закочувала очі, мовляв, приїхав якийсь травмований українець і намагається нас втягнути у свою війну. Росія ж зав’язла в Україні, Покровськ не можуть узяти 1,5 року. Але війни бувають різні. Мета війни у Європі — продемонструвати, що обіцянка безпеки НАТО й обіцянка безпеки та процвітання в Європі — це брехня. Йому не треба буде захоплювати якусь балтійську країну чи частину Польщі. Йому потрібно, щоб за 24 години після початку бойових дій НАТО не змогло ухвалити рішення, що треба робити, а Євросоюз загрузнув у дискусіях. І Європа та НАТО самі розсиплються,— сказав Кулеба.

Дипломат також окреслив часові рамки початку війни у Європі: це має статися до того, як ЄС здійснить свої масштабні плани зі зміцнення обороноздатності. Європейське переозброєння триватиме до 2030 року, отже, напад, на його думку, може відбутися раніше цього строку.

Українці, що майже чотири роки живуть в умовах повномасштабного вторгнення, яке нібито було неможливим у 21 столітті, навряд здивуються прогнозам екскерівника МЗС. Але проблема в тому, що цього разу переконувати у намірах російської влади почати війну потрібно не нас.

Черговий випуск подкасту «Я чую інших» на Громадському радіо, де ведучі Максим Буткевич і Дарʼя Бура обговорювали з директором Інституту фронтиру Євгеном Глібовицьким права людей в Україні під час війни, розвинув тему певної європейської сліпоти.

— Ця “глибока стурбованість” європейців, про яку ми постійно іронізуємо, має свої фундаментальні причини. Фактично європейські країни опинилися в експерименті, який не має аналогів у людській історії. Зовнішня безпека захистила європейські країни від нападу і створила механізм, що не давав їм воювати між собою. Це навіть не потребувало оплати. Унаслідок сформувалося чотири покоління людей, які живуть у системі кривих дзеркал. Вони вважають, що безпека є даністю. Їх чекає дуже жорстка зустріч із реальністю, — сказав він.

Глібовицький теж вважає, що Європу, та й світ загалом, чекають важкі часи.

— Ми входимо у фундаментально неприємний складний світ, у якому економічні, соціальні, кліматичні чинники будуть підвищувати конфліктогенність, — попередив гість проєкту.

До речі, на думку Глібовицького, у новому небезпечному світі для виживання краще бути українцем, ніж кимось іншим. Бо в нас для цього вже є певна підготовка.

Назагал інтерв’ю директора Інституту фронтиру містило безліч неочікуваних думок, які змушували подивитися на процеси, що відбуваються в Україні, з іншого боку. Наприклад, він аргументував, чому вивозити дітей за межі країни — погана ідея, а от відкрити кордони для юнаків до 22 років — рідкісно вдале рішення влади. Також Глібовицький поділився думкою, що в українському суспільстві вже зародився ресентимент через образу на Захід за недостатню допомогу — а ресентимент є дуже родючим підґрунтям для політичних маніпуляцій. Нарешті він зазначив, що висока емпатичність українців пов’язана з травмами, тому зі зціленням душевних травм наші цінності можуть неприємно трансформуватися.

Цей подкаст є моїм безумовним фаворитом тижня, а може й місяця. Попри те, що його подивилися зовсім не рекордні 22 тисячі глядачів за чотири дні.

Насправді кількість переглядів — дуже умовний показник, який найчастіше мало що говорить про якість проєкту. Наприклад, у сьогоднішній перелік потрапило відео, яке за п’ять днів набрало менш як 550 переглядів. Це документальний фільм Олени Лунькової «Протест, про який мовчали в СРСР». Відео вийшло на каналі журналістки, який вона нещодавно почала розвивати.

Фільм присвячений трагедії українського дисидента Олекси Гірника, що у 1978 році вчинив на знак протесту проти поневолення України Росією самоспалення на могилі Тараса Шевченка у Каневі.

Цей випадок у Радянському Союзі був засекречений, але й після розкриття архівів не став загальновідомим. У 2007 році Олексі Гірнику було посмертно присвоєно звання Героя України, але й після цього його ім’я не стало широко впізнаваним.

Фільм розповідає, що трапилося 21 січня 1978 року на Тарасовій горі, що передувало трагедії та що було після. Авторка знайшла свідків подій — колишнього радянського міліціонера Олександра Гнучого, який першим прибув на місце загибелі дисидента та з ризиком для життя сховав декілька протестних листівок, розкиданих Гірником на Тарасовій горі.

У листівках були дуже впізнавані для сучасних українців слова: «Протест проти російської окупації на Україні. Протест проти русифікації українського народу. Україна для українців. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі».

Також авторка поспілкувалася з сином дисидента Євгеном Гірником, який розповів, як родина була змушена потайки відкривати труну, щоб попрощатися з батьком, та до розпаду Радянського Союзу брехати, що він загинув у автокатастрофі.

Проєкт Олени Лунькової — це історія не лише про Олексу Гірника, а про весь шлях, який пройшов український народ із радянських часів. І про те, що жертви заради свободи не бувають даремні.

Завершує щотижневий перелік новий проєкт Ukraїner «Мовне питання» — це подкаст про мови, яким загрожує зникнення в Україні. Його веде редакторка, літературна критикиня Богдана Романцова. Перший випуск подкасту вийшов у листопаді, де лінгвіст і письменник, автор книжки «Лінгвістика на карті світу. Непорозуміння, кримінал та інтриги в різних мовах» Рустам Гаджієв розповів, що таке взагалі загрожена мова, чому мови зникають, як відроджуються, чому потрібне мовне розмаїття та які мови визнані загроженими в Україні. Тому знайомство з подкастом раджу починати з першого епізоду. Але другий випуск, який з’явився цього тижня, цілком має право й на самостійне існування.

Цього разу авторка поспілкувалася з білоруським поетом і перекладачем Алесем Плоткою. Білоруська визнана в Україні загроженою мовою, але вона й у Білорусі не в кращому становищі. В країні завдяки старанням білоруського диктатора Олександра Лукашенка рідною мовою розмовляють менше як 10% жителів

Ведуча та гість поговорили про те, як відбувалася русифікація білорусів — це добре знайомий українцям сценарій, де національна мова визнається непрестижною, несучасною та «бідненькою» на терміни, без яких нібито ані технічну книгу не напишеш, ані нонфікшн, ані взагалі будь-яку «серйозну» літературу.

Звісно, бесіда вийшла далеко за рамки мовного питання, що дає можливість усім охочим отримати купу нової інформації. Від того, як почуваються білоруси в умовах диктатури та що вони думають про російсько-українську війну, до популярної в Білорусі лайки.

Я, наприклад, збагатилася словом «капци» — білоруси вимовляють наш загальновідомий «капець» у множині.

«Білоруській ідеї — капци́», — навів приклад вживання Плотка.

Неймовірно сумний приклад, який водночас добре показує, за що воюють українці.