Пропонуємо увазі читачів аналіз цього проекту відомим медіа-юристом Тарасом Шевченком.



3 квітня 2003 року Верховна Рада України прийняла у першому читанні проект Закону України "Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію", зареєстрований народним депутатом України Леонідом Черновецьким. Цей проект, не отримавши схвалення профільного комітету Верховної Ради, набрав аж 321 голос після того, як його автор закликав побороти порнографію на телеекранах.

Більшість країн вдаються до регулювання питань суспільної моралі шляхом накладання тих чи інших обмежень на розповсюдження еротичної та порнографічної продукції. Такі заходи, як правило, виправдовують потребою у захисті неповнолітніх, а також - меншою мірою - загальносуспільними інтересами. Однак, навіть у найбільш консервативних країнах законодавство зважено підходить до накладання таких обмежень.

Існують серйозні вимоги, які пред‘являються до законодавства, яке обмежує обіг певної продукції, що може становити загрозу суспільній моралі. По-перше, такі закони повинні переслідувати легітимну мету, по-друге, обмежувальні заходи повинні відповідати поставленій меті і бути пропорційними, по-третє, закон повинен бути достатньо чітким та зрозумілим у застосуванні, таким чином, щоб особа могла передбачати свою поведінку та можливі наслідки.

Проект закону, який парламент прийняв у першому читанні, викликає багато запитань по всім із заявлених пунктів. У першу чергу, слід відзначити найбільш слабку сторону проекту: нечіткість закону та повну неузгодженість термінів. Важко навіть оцінити доцільність тих чи інших положень, оскільки навіть професійний юрист не може дати відповіть про те, як буде застосовано те чи інше положення, яка продукція має ліцензуватися чи хто повинен отримувати дозволи?

Розглядаючи доцільність законопроекту, потрібно зважувати як можливі позитиви, так і негативи проекту. Обмеження обігу інформації – це не тільки порушення прав осіб, які бажають отримати інформацію, але й потенційні серйозні перешкоди у діяльності засобів масової інформації та постійні загрози бути покараним без чіткого розуміння, за які дії таке покарання може бути. Аналіз закону приводить до висновку, що можливі негативи закону значно перевищують його потенційні здобутки, що, в свою чергу, говорить про те, що цей закон найкраще відхилити і не приймати взагалі.



У багатьох міжнародних актах та національних законодавствах, що регулюють питання свободи слова та свободи самовираження, захист інтересів неповнолітніх та суспільнох моралі є однією з легітимних цілей, що виправдовують обмеження свободи слова. Наприклад, частина 2 статті 10 Європейської конвернції з захисту прав людини відзначає, що:

“Здійснення цих свобод (свободи вираження поглядів – примітка автора), оскільки воно пов‘язане з обов‘язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах... охорони здоров‘я або моралі.. і є необхідними у деморатичному суспільстві”

Аналогічні положення містяться у Загальній декларації прав людини (стаття 29), Міжнародному пакті про громадські та політичні права (стаття 19), Американській конвенції про права людини (стаття 13) та інших.

З іншого боку, висловлювання, які можуть завдати шкоди моралі, знаходяться під захистом міжнародних конвенцій. Хоча цей захист і є обмеженим. Так, Европейський суд з прав людини у своїх рішеннях (див. Хендісайд проти Великобританії, Мюллер проти Швейцарії, Отто Премінг Інститут проти Австрії та інші) неодноразово відмічав, що висловлювання, які можуть завдавати шкоди моральності, також знаходяться під захистом Європейської Конвенції з захисту прав людини. Обмеження, які застосовуються країнами-учасницями Конвенції, повинні бути передбаченими законом і бути необхідними у демократичному суспільстві.

Український Основний закон, на відміну від загальноприйнятих міжнародних норм, взагалі не передбачає такої підстави обмежень свободи вираження поглядів, як потреба захисту моралі. Стаття 34 Конституції, яка є аналогом статті 10 Европейської конвенції з прав людини, містить лише таку підставу, як охорона здоров‘я населення і не містить згадки про моральність. Посилатися прямо на статтю 10 Конвенції недоречно, оскільки Конституція України має вищу юридичну силу порівняно з міжнародними договорами. За таких обставин напрошується висновок, що заходи, спрямовані на обмеження свободи слова та свободи вираження поглядів з метою захисту моральності та сам проект Закону України "Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію" є неконституційними, оскільки Конституція не передбачає захисту моралі як легітимної цілі обмежень свободи слова.



У більшості західних країн (хоча й не у всіх) захист моралі пов‘язаний виключно з захистом неповнолітніх, на яких “аморальні твори” можуть мати серйозний вплив. Головний принцип, який лежить в основі регулювання порнографії, заключається в тому, що не можна заборонити зображати дії, які самі по собі є законними. Таким чином, захист отримують зображення всіх форм сексуальної поведінки, окрім незаконної – як правило, насильницької та зв‘язків з неповнолітніми.

Інший принцип можна назвати “принципом дозволеності”. Він полягає в тому, що не можна заборонити певний вид висловлювання взагалі, однак можна правомірно накласти обмеження на місце, час або спосіб розповсюдження таких висловлювань. У такий спосіб здійснюється балансування прав різних категорій осіб: дорослі мають можливість отримати нецензуровану інформацію, а діти від такої інформації захищаються. Обмеженнями, про які йдеться, можуть бути: обмеження на час – вечірні та нічні години показу; обмеження на місце – спеціалізовані магазини, спеціалізовані кінотеатри; обмеження на спосіб розповсюдження – заборона показу на телебаченні тощо.



Найбільш слабким і найбільш принциповим місцем законопроекту є визначення термінів. Звичайно, термінологію “моральності” дуже складно виписати чітко і об‘єктивно, однак складається враження, що автори проекту навіть не намагалися цього зробити. Визначення термінів дається з використанням позитивних і негативних прикметників залежно від того, зображається “хороший” чи “поганий” термін. Наприклад, “справді людське” – для еротичного мистецтва та “вульгарно-натуралістичне” – для порнографії. Визначення та їх рідкі деталізації далі в тексті не дають якихось конкретних вказівок на те, що відноситься до порнографії, а що до еротики чи сексуальної продукції. Звичайно, моральність суспільства не є сталою категорією і може змінюватися швидше ніж закон, однак, особливо в момент запровадження, дуже важливо дати більш чіткий перелік ознак, які дають можливість класифікувати твори.

Ще одна вада визначень – вживання термінів, які не мають жодного значення для закону. У статті 1 “Основні поняття і терміни використані у цьому законі”, наприклад, дано визначення таких термінів як “сексуальний потяг”, “сексуальні дії”, “національні культурні цінності”, які зустрічаються лише у цій статті!

Важко збагнути, яку систему захисту передбачають автори? Більш менш чітко передбачено, що порнографія заборонена, але це вже й так вказано у Кримінальному кодексі України. Далі проект повністю плутається між такими поняттями як “продукція еротичного характеру” та “продукція сексуального характеру”. Вловити різницю неможливо, тому незрозуміло, чи маються на увазі синоніми, чи різні категорії! Стаття 1 дає визначення лише “продукції еротичного характеру”, про неї ж йдеться у статтях 10 і 18. Тоді як у статтях 7, 11, 14 – 17, 19, 21, 22 – вже згадується продукція сексуального характеру. Таким чином, закон встановлює режим та обмеження для продукції сексуального характера, не даючи їй ніякого визначення.

Слід відмітити, що вимоги до термінології мають не лише абстрактне теоретичне значення, але й практичне. При виникненні спору щодо застосування сакцій на підставі цього закону, правомірність таких санкцій підлягатиме розгляду з точки зору Європейської конвенції з прав людини. Частина 2 статті 10 Конвенції передбачає, що всі санкції та обмеження мають бути встановлені законом, переслідувати легітимну мету та бути необхідними у демократичному суспільстві. Відповідно до тлумачення Конвенції Страсбурзьким судом, саме у принципі “встановлено законом” міститься не лише формальна вимога мати закон, але й якісна вимога до такого закону. Як зазначив суд, наприклад, у рішенні по справі Санді Таймс проти Великобританії, закон має бути достатньо чітким, щоб кожна особа могла його розуміти та передбачити наслідки невиконання тієї чи іншої вимоги. Якщо розглянути проект Закону України "Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію" через призму цієї вимоги, то ми приходимо до висновку, що обмеження свободи слова у сенсі частини 2 статті 10 Конвенції не можна вважати такими, що встановлені законом.



Телебачення сьогодні є найбільш широко розповсюдженим і найбільш доступним засобом масової інформації. Тому не дивно, що вимоги щодо змісту телепродукції є вищими, ніж до друкованих засобів масової інформації. Окрім цього, слід враховувати те, що телекомпанії використовують частоти, які є власністю держави і тому держава має більше можливостей встановлювати режим використання цих частот.

При написанні будь-якого закону слід відштовхуватися від правових норм, які вже діють. Основна проблема та дискусія щодо телебачення до останнього часу точилася навколо того, що кінофільми, які повинні мати обмеження глядацької аудиторії, демонструвалися не у вечірні години, а будь коли, включаючи ранок та день. З цього приводу велику кількість скарг від глядачів (переважно людей літнього віку) отримували як народні депутати, так і члени Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Протягом останнього року ця проблема практично знята після того, як Національна рада з питань телебачення і радіомовлення прийняла рішення щодо часових обмежень на демонстрацію кінофільмів на підставі прокатних посвічень, в яких вказується допустима аудиторія. Більше того, Національною радою з осені 2003 року планується введення спеціальних позначок, якими будуть помічатися фільми з обмеженням глядацької аудиторії. На мою думку, потреби у якомусь додатковому регулюванні та запровадженні додаткових обмежень немає. Система захисту моральності на телебаченні діє достатньо ефективно.

Що ж нового пропонує законопроект "Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію"? Стаття 16 “Розповсюдження продукції сексуального характеру засобами масової інформації” в цілому відтворює систему з обмеженнями на час телетрансляції, однак суттєвою відмінністю є те, що окрім обмеження за часом обов‘язковим є ще й кодування сигналу (!). Беручи до уваги те, що термін “продукція сексуального характеру” взагалі не визначений у законі, можна тільки здогадуватися, які саме фільми, на думку автора, мають транслюватися з кодуванням сигналу?

Обмеження часу та кодування є обмежувальними заходами, які вживаються окремо. І викликає здивування бажання авторів проекту накласти ці обов‘язки одночасно. Обмеження по часу спрямоване на те, щоб вірогідність перегляду певної передачі неповнолітнім значно знижувалась. Кодування дає практично повний контроль доступу до каналу і тому викликає здивування, навіщо обмежувати час перегляду, якщо канал закодований? Який сенс в тому, що еротичні програми на закодованому каналі будуть виходити тільки у вечірні години? Здається - ніякого.

Обов‘язкове кодування саме по собі являється дуже серйозним заходом, який потребує значних затрат і часу на впровадження. Коли Сполучнені Штати запроваджували систему, що передбачала оснащення телевізорів технічними засобами, що можуть кодувати програми для дорослих, то проводилися серйозні дослідження та розрахунки можливих наслідків. Запровадження обов‘язкового кодування має здійснюватися дуже обережно. Якщо не проводити належні дослідження, то така норма, швидше за все, означатиме загальну заборону на розповсюдження програм взагалі.



Законопроект не містить статей, які безпосередньо розраховані на регулювання діяльності кінотеатрів. Однак очевидно, що в тому випадку, коли кінотеатри будуть демонструвати фільми, які будуть віднесені до еротичних, то вони підпадатимуть під загальні обмеження закону. Якими є ці обмеження і чи є вони раціональними?



“Заклади, де продають чи демонструють продукцію еротичного характеру, мають бути розташовані не ближче ніж за 500 м до освітніх установ для неповнолітніх, від пам'ятників історії та культури, ритуальних об'єктів, будинків для відправлення релігійних культів. Функціонування таких закладів здійснюється за спеціальним дозволом органів місцевого самоврядування.

Для розповсюдження продукції еротичного характеру необхідно отримати відповідну ліцензію. Розповсюдження цієї продукції та послуг дозволяється тільки за правилами (місце, час, інші умови), які визначають органи місцевого самоврядування. При цьому повністю забороняється будь-яка участь неповнолітніх.”

З тією концентрацією об’єктів, перерахованих у статті 10 проекту, взагалі важко уявити, де має розміщуватися кінотеатр, що демонструє еротичні фільми. Очевидно, це має бути десь у лісі або в полі, тому що, наприклад, в Києві концентрація шкіл, церков та пам‘ятників історії і культури така, що 500 метрів між ними знайти практично не можливо.

Можна лише здогадуватися, звідки автори взяли подібні норми. Схоже на те, що до закону прописані норми контролю за порнографією, прийнятні на заході та в США з тією різницею, що замість порнографії, яка в Україні заборонена взагалі, автори застосовують обмежувальні заходи до еротичної та сексуальної продукції. На мою думку, такі аналогії нічим не виправдані і неприйнятні.



Весь проект Закону України "Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію" просто рясніє заборонювальними та обмежувальними заходами, серед яких найбільш вагомі – ліцензування та дозволи й інші обмеження, які можуть накладати органи місцевого самоврядування. Ще однією з відмінних рис цього закону, яка відрізняє його від “нормального законодавства”, являється повна відсутність противаг заборонам – тобто захисту від звинувачень у порнографії. Навіть у Великобританії, яка є однією з найбільш консервативних країн щодо захисту моралі, захистом від звинувачень у розповсюдженні “непристойностей” (“obscenity” – аналог української “порнографії”) є художня чи літературна цінність твору. В Україні ж з прийняттям закону мало того, що особа не зможе передбачити, за що саме її можуть покарати, окрім цього їй не надається жодних аргументів, які вона може використати для власного захисту.

Ліцензуванню, за задумом авторів, має підлягати будь-яка діяльність, пов‘язана з обігом сексуальної продукції. Навіть не вдаючись до детального аналізу (насправді, його важко робити без визначення в законі терміну „сексуальної продукції”) найперший висновок, який напрошується – телерадіоорганізації змушені будуть отримувати ще одну ліцензію, якщо бажатимуть демонструвати якусь невідому „сексуальну продукцію”. Так само очевидно напрошується висновок, що ті, хто не отримають такої ліцензії, будуть завжди знаходитися під загрозою санкцій, за діяльність без ліцензії. Окрім цього, автори закону жодним чином не враховують існуючого законодавства про ліцензування. Найбільш елементарна річ – це внесення змін до переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню (Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”). Такі зміни не передбачено, а без них будь-яке ліцензування буде неправомірним.

Дивує також обсяг питань, які віддаються на відкуп органам місцевого самоврядування, а інколи й якимось абстрактним органам державної влади. Так, органи місцевого самоврядування видають дозволи на розміщення об‘єктів, де продають або демонструють продукцію еротичного характеру (це на додаток до отримання останніми ліцензії), а також встановлюють правила розповсюдження такої продукції (час, місце та інше). Також органи місцевого самоврядування визначають місця та встановлюють правила розповсюдження продукції сексуального характеру, та можуть визначати території, де таке розповсюдження заборонено. Найбільш цікавим є право органів місцевого самоврядування визначати обмеження по часу на трансляцію „сексуальних програм” по телебаченню. Цікаво, чи будуть такі обмеження поширюватися на загальнонаціональні канали?

Не заперечуючи право на місцеве самоврядування громад, важко зрозуміти, який сенс надавати право органам місцевого самоврядування ще якось додатково обмежувати розповсюдження еротики та сексуальної продукції, якщо все це вже визначено законом! Навряд чи Україна має настільки суттєві відмінності стандартів суспільної моралі у різних регіонах, які би виправдовували потребу у врахуванні місцевих особливостей.

Швидше, такі дискретні повноваження неминуче призведуть до зловживань. Очевидно, ці норми - це ще один невдалий приклад перенесення практики інших країн. Так, подібні норми діють в США, однак США є федерацією і там багато питань традиційно вирішуються саме на місцевому рівні. Так, значні повноваження має також місцева влада у Великобританії (наприклад, місцева влада може заборонити демонстрацію фільму, якщо вважатиме його непристойним), однак такі повноваження, які складалися століттями, зараз зазнають нищівної критики з точки зору доцільності.

Проект Закону України "Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію" не є тим документом, що може щось покращити в державі та суспільстві. Його прийняття Верховною Радою може лише зашкодити діяльності ЗМІ, кінотеатрів, свободі вираження поглядів в цілому. Враховуючи низьку цінність проекту та його потенційну небезпеку, вважаю, що було б доцільно відхилити проект при його розгляді Верховною Радою у другому читанні.

Читайте також:

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ЗАХИСТ СУСПІЛЬНОЇ МОРАЛІ ВІД ПРОДУКЦІЇ, ЩО ПРОПАГУЄ ПОРНОГРАФІЮ