Аналіз попередніх випусків Національних президентських дебатів читайте тут, тут  і тут

Надто вже контрастно це було. Юрій Бойко випромінював чиновницьку респектабельність і компетентність — звісно ж, ані словом не пов'язуючи себе з Януковичем; ті, хто не знає, могли б навіть подумати, що всі чотири роки Януковичевого президентства Бойко був в опозиції. Він однаковою мірою дистанціювався й від старої, й від нової влади. Вадим Рабинович був артистичним — майже не переходячи міри; іноді він, як видається, свідомо намагався викликати асоціації з героями класичних єврейських анекдотів. Промовляв він із такою скаженою швидкістю, що вловити зміст мовленого подеколи було дуже й дуже нелегко — а от враження емоційної переконаності залишалося. Петро Симоненко, як і личить, був монументальним і висловлювався самими лише абсолютними істинами.

Наприкінці випуску він же, Симоненко, підніс сюрприз — заявив, що «мы приняли решение снять нашу кандидатуру», оскільки за умов, коли «олигархи создают бандформирования... процветает борьба с инакомыслием и цензура... выборы будут нелегитимными», але, менше з тим, КПУ й надалі боротиметься проти сваволі влади та цензури. Як на мою думку, ця заява виявилася недооціненою. Так, ЦВК запевняє, що Симоненко залишиться в бюлетенях, бо термін зняття кандидатур вичерпався 1 травня. Але що означав сам демарш? Адже коли жителі Донбасу масово кажуть, що «и голосовать-то не за кого», саме кандидатура Симоненка була такою, яка могла б зібрати в регіоні значну кількість голосів. То чи не був це свідомий крок до зривання виборів у Донбасі? 

Цього разу ведучі «помінялися мовами»: Зураб Аласанія розмовляв українською, Інна Москвіна — російською. Юрій Бойко став першим кандидатом, який давав відповіді то українською, то російською мовами — причому незалежно від теми.

І ще одна інтрига супроводжувала цей випуск. Після зняття кандидатури Наталі Королевської 16 травня мали залишитися двоє кандидатів — Бойко та Симоненко. Про що Аласанія й попередив наприкінці минулого випуску, 11 травня.

Але Вадим Рабинович звернувся до організаторів із проханням перенести дату своєї участі й став третім саме цього дня. На самому початку Аласанія анонсував, що Рабинович дасть пояснення — але на них довелося чекати аж до відповіді на перше запитання. Секрет виявився простим: Рабинович, як побожний юдей, дотримується суботи, а тому й попросив перенести свою участь із суботи на інший день. Пояснення це, втім, не надто переконало: дуже слабко віриться, що від самого початку кандидат не знав, що його ефір мав припасти на суботу, й одразу не попросив, хай навіть усупереч волі жереба, змінити день його участі. Навряд чи організатори не зважили б на його релігійні переконання. І ще: даруйте за неполіткоректність, але в глядачів не могло не виникнути запитання: чи може президент України мати графік життя, відмінний від такого графіку більшості населення країни? Адже, скажімо, в Ізраїлі релігійні юдеї по суботах не роблять узагалі нічого, навіть кнопку в ліфті натискати або телефоном користуватися вважають за гріх — хай би хоч що відбувалося довкола!

Ще одне враження: всі троє кандидатів страждали на багатослів'я — ніби їм от неодмінно треба було заповнити відведений хронометраж, а заповнити не було чим. Тож за наповнювач правили нібито правильні, нібито слушні, але загальні й, головне, давно відомі твердження, у яких не було нічого власного, авторського. Лідером за виголошуванням загальників був Петро Симоненко — й нерідко ними й обмежувався, або ж відповідав десь «близько до теми». І це було загальне враження від усього випуску: от нібито все правильно, іноді навіть аплодувати хочеться, нібито все навіть за темою — а відповіді на запитання немає.

Уточнювальні запитання іноді перетворювалися на додаткові й довільні, натомість неповні або не зовсім за темою відповіді кандидатів ведучі здебільшого не дотискали.

Отже, внутрішньополітичний блок, перше запитання — щодо люстрації: чи потрібна вона; чи має бути люстрація не лише осіб, а й спільнот, партій? Бойко: «Люстрація не потрібна, потрібна перевірка на професійну придатність тих, хто сьогодні перебуває при владі». Аж згодом, після низки загальних міркувань, виявилося, що вона таки потрібна, тільки «за індивідуальними критеріями, не під один гребінь». На пояснення цієї тези часу вже не лишилося. За Рабиновичем, люди чекали люстрації, але натомість трапився «отлов не откупившихся стрелочников». За Симоненком, «для общества очень важно поднять ответственность политических сил — вплоть до уголовной (? — Б.Б.)... есть закон о политических партиях, говорить о люстрации партий некорректно»; неочікуваним від лідера КПУ був вислів «гражданское общество».

Запитання було слушним, відповіді промовистими — от тільки чи не перетворилася в нас люстрація на «те — не знаю, що»? На чергове модне слівце, яке кожний розуміє по-своєму — якщо вдумується в його зміст узагалі? Й чи не краще було б, якби, ставлячи запитання, ведучі нагадали, про що саме йдеться? Видається, такий підхід мав би діяти завжди, коли в запитанні є термін, що може зазнати надто широкого й довільного тлумачення.

Друге запитання було про реформу державного управління — якою її бачать кандидати? Зокрема, через те, що нині в Україні один із найбільших бюрократичних апаратів і одна з найнижчих у Європі ефективність керування. За Бойком, «были реформы... сокращение министерств — результатов не дало»; потрібен «перенос полномочий из центра на места... больше прав местному самоуправлению». Схоже, нинішні трагічні події стали в нагоді багатьом кандидатам у президенти, дозволивши актуальною тезою про децентралізацію відповідати мало не на всі запитання. Послухати дебати — в нас же суцільні прихильники децентралізації! Й чимало з них уже були при владі, й не на других ролях! То чому ж децентралізація досі так і не стала фактом?

За Рабиновичем, треба «говорить о надстройке... сменить череду одних и тех же фамилий... КПУ запрещать — ни в коем случае: обманутые люди этого не поймут» — і далі про те, що виборці рано чи пізно самі винесуть Компартії вердикт, а «надо менять лидеров, а не идеологию». На уточнювальне запитання: в чому різниця між політиками та бюрократами — Рабинович відповів: «Никакой разницы сейчас уже нет». Це був дуже яскравий приклад загальної тенденції. Відповідь Рабиновича була набором слушних тез, подеколи оригінальних, — тільки не відповіддю на поставлене запитання. Уточнювальне запитання від ведучих не дотискало відповідь, не змушувала її дати — конкретну й недвозначну. Воно було просто довільним, додатковим.

Симоненко розповідав, якою малочисельною була Донецька обласна адміністрація (мабуть, облвиконком?) за радянських часів і якою чисельною стала нині, а «государственные органы устранились от управления государством, потому что превратились в ночных сторожей для олигархии», розповів, як добре було, коли в СРСР замість величезних податкових адміністрацій були лічені фінінспектори. Уточнювальних запитань до Симоненка було найбільше, бо саме він найчастіше уходив від відповіді й виголошував банальності. Але... За умов суцільної державної власності в СРСР фінінспекторів і справді вистачало, бо всі питання, й податкові зокрема, вирішувалися по службовій, та й партійній, вертикалі. З одного боку, райкоми-міськкоми, а з іншого — галузеві міністерства були водночас і контрольними органами. В тому й полягала особливість радянського державного устрою, що розподілу влад і повноважень не існувало, всі без винятку питання розв'язувалися через суцільну вертикальну субординацію. А ще — облвиконкоми за часів СРСР були допоміжними, навіть формальними інстанціями, тоді як уся повнота влади належала партійним органам. Обкоми — от вони й були справжніми, реальними обласними адміністраціями. А про них Симоненко не згадав. Викривив інформацію, й викривив брутально. Отут просто-таки напрошувалося уточнювальне запитання — просто зловити Симоненка на неправді. Але отут його й не було. Та й узагалі, не пригадується, щоб хоч раз ведучі казали учасникам дебатів: даруйте, але ви брешете.

Запитання з зали: чи вважаєте ви, що заклики до федералізації є тим самим, що й сепаратизм? Було наведено приклади СРСР, Югославії та Чехословаччини, які, будучи федераціями, розпалися. Бойко: «Федерализация не нужна и вредна... нужны децентрализация, выборность местных органов власти, в том числе и правоохранительных органов». Отут теж конче було потрібним уточнювальне запитання, бо виборність правоохоронних органів — не надто очевидне поняття; до того ж, виникло враження, що під «правоохоронними органами» Бойко мав на увазі суддів, а отже, міліція, прокуратура та суди — це для нього ланки однієї й тієї самої системи, й так і мусить бути. А в Чехословаччині, за Бойком, «вопроса о федерализации не было». Рабинович «запретил бы употреблять слово "федерализация", оно раздражает... Области советская власть нарезала, чтобы было равное количество членов в обкомах... Вместо областей нужно сделать крупные образования — пять, может, семь... Земельное министерство — в Полтаву, угольное — в Донецк... Надо батек Махно загнать в закон». Відповідь Симоненка була, як і завжди, «про світову революцію»: «Исключить невежество (й це робитиме президент? — Б.Б.)... В результате бездарной политики Киева Крым ушёл, теперь Луганская и Донецкая области... Коммунистов критикуют, потому что давали большие сроки за большое воровство (окрім комуністичної верхівки — пригадаймо Галину Брежнєву. — Б.Б.)... Федерализация позволит сохранить целостность страны... Запугивали — и довели до того, что произошло». Одне слово, клятий Київ сам виштовхнув із України Крим і виштовхує Донбас.

Треба додати: в багатьох відповідях Рабинович таврував Компартію та особисто Симоненка — іноді навіть не зовсім до теми.

Запитання з зали: як ви збираєтеся залучати інвесторів, якщо Україна перетворилася на гарячу точку? За Бойком, припинити військове протистояння (легенько так припинити. — Б.Б.), прозорість... Відповідь Рабиновича була, як і завжди, неочікуваною — але чи не без присмаку популізму? Отже: «Запретил бы брать кредиты, пока не побороли коррупцию... Должна быть создана специальная комиссия по кредитам... Объявить дефолт», — і далі, з посиланням на Грецію, кандидат розповів, що оголосити дефолт — це не означає, що ви стали банкрутом, от просто відмовитися виплачувати борги — й усе. Як у відомому анекдоті: «Хай тепер Рабиновичеві голова болить». Симоненко слушно сказав, що «рассматривать инвестиции как кредиты — ущербная политика». Теж слушно, от тільки навряд чи роблячи відкриття: «Власть — средство и механизм обогащения». І — понеслося: «Инвестировать должны граждане... Заводы и фабрики, школы и больницы были построены благодаря тому, что ваши родители, получая зарплату, вкладывали деньги в банк...». Егеж: в СРСР був такий рівень життя, а банківська сфера була така розвинена! «Сбербанк СССР» — він і був єдиний, що працював із населенням. На своїх умовах. А як щодо примусових державних запозичень, коли зарплату видавали не грошима, а облігаціями, які не можна було погасити багато років? Отут знову конче потрібним було уточнювальне запитання — але й тут його не було.

Четвертий випуск унаочнив ще одну проблему — хай і суто технічну. Порядок відповідей кандидатів у кожному блоці змінюється, й за шість блоків кожен із трійки двічі виступає першим. І хай п'ятий та шостий блоки є дещо «додатковими», однаково зберігається принцип рівності кандидатів. Але щодалі виразнішою стає тенденція: переважна більшість запитань із зали лунає після першого блоку — а отже, той, чиє прізвище є першим за абеткою, у підсумку відповідає першим на мало не половину запитань. Ймовірно, варто було б рівномірніше розподілити запитання з зали між тематичними блоками.

Зовнішньополітичний блок, перше запитання: чи потрібен безвізовий режим, із ким і для чого? Отут було чи не найбільше води й гранично обтічних відповідей — ніби кандидати щосили прагнули не розкрити, а замаскувати своє ставлення до проблеми. За Рабиновичем, «визы нужны... мы находимся на таком географическом участке, где ходят разные интересы». Натомість закордонним українцям треба надати українські паспорти. Коли промовець окремо згадав про українців Португалії, стало зрозумілим: він має на увазі українських заробітчан. І це викликало подив — адже громадянства їх ніхто не позбавляв, вони й так мають українські паспорти! Відповідь Симоненка взагалі перебувала десь на самісінькій межі адекватності: «Какой ценой для государства Украина подписаны кабальные условия с МВФ! Для кого безвизовый режим? Для граждан? Говорят, чтобы они ездили смотреть? Но ведь едут туда горбатиться 24 часа в сутки! Говорить, что этой подачкой обеспечиваются права человека, могут или наивные, или хитрые». До чого тут МВФ? Якщо заборонити українцям їздити заробляти за кордон — чи вирішить це проблему безробіття? Чи «горбатиться» 24 години на добу тут, в Україні, не маючи ніяких прав, краще, ніж за кордоном? Уточнювальне запитання було — щодо безвізового режиму з Росією. Відповідь Симоненка була ще менш адекватною: «Запретить гражданам Украины въезжать в Российскую Федерацию?» Ніби Україна в принципі може заборонити в'їзд до якоїсь іншої країни. І знову: чи не мусили ведучі ловити Симоненка на відвертих пересмикуваннях? За Бойком, і «з Європою треба завершити розпочату роботу і ввести безвізовий режим», і з «Росією та всіма сусідами по СРСР мати безвізовий режим». Чи може так бути на практиці — Бойко не сказав, а ведучі не спитали. Ні, не просто задля модераторського задоволення — а для того, щоб виборці не отримували з дебатів неправдивої інформації та нездійсненних обіцянок.

Друге запитання: як протистояти російській інформаційній війні? Рабинович артистично розповів про те, як закордонні телефонні співрозмовники казали йому: «Ми розуміємо, ти не можеш говорити, тобі до голови автомат приставили» — й як він переконував їх у зворотньому, в тому, що Росія витрачає шалені гроші на кожний пропагандистський канал, а в нас таких коштів немає, й що перемогти неможливо, але треба діяти розумно. Що з того випливало в підсумку, було геть незрозумілим. За Симоненком, в Україні «каналов много, а информация одна и та же. В Украине установлена жесточайшая цензура СМИ... Свобода слова — на пульте, не хочет смотреть канал — переключил» — а в Україні такої свободи, після вимкнення російських телеканалів, немає. Мабуть, в СРСР, коли в Києві було всього лише три канали, ця свобода була? За Симоненком, українське телебачення працює під тиском «Правого сектору». На запитання, в чому виявляється цензура, Симоненко відповісти не зміг, згадав тільки ганебний випадок в НТКУ за участі депутатів від «Свободи». Про те, що цю акцію й ЗМІ, й політики майже одностайно засудили, лідер КПУ не згадав. На запитання про те, чи на російському телебаченні, проти вимкнення якого він протестує, панує свобода слова, Симоненко відповів: «В России — своё информационное пространство... свои интересы... Меня интересует информационное пространство Украины». Дотискати відповідь далі не мало сенсу. Бойко заявив, що дуже важливо казати правду, але треба додати «больше позитива»: «Вот в чём я бы ввёл цензуру — чтобы в каждой программе был позитив». Він не погодився з тим, що інформаційну війну програно, й подякував журналістам. І де ж він був зі своєю подякою ще чотири місяці тому?

Запитання з зали: чи вважають кандидати, що одним із пріоритетів політики має бути пошук і повернення вкрадених коштів? Слова Рабиновича зводилися до одного-єдиного — й цілком слушного — твердження: шукати ці кошти треба, але робити на них ставку не можна. Насправді ця думка майже розчинилася в багатослів'ї, й її довелося вивуджувати по шматочках: «Это такая игра... Очень сложно получить эти деньги. Нужно этим заниматься... но построить новую страну, где не нужно будет искать деньги, украденные прошлыми правительствами». Після відповіді Рабинович поскаржився, що йому дають менше уточнювальних запитань, ніж Симоненкові, й таким чином той має більше часу для відповідей. Що, зрештою, було цілковитою правдою.

Що ж до самого Симоненка, то він був в ударі: «Исключить, чтобы на государственной службе находились люди с большими деньгами, то есть олигархи (залишилося з'ясувати, які гроші для нього — великі, адже сам він — людина теж далеко не бідна. — Б.Б.)... Никак не разворуют то, что мы построили (а може, навіть виправдовуючи радянський лад, Симоненкові було б не варто примазуватися — все ж таки, особисто він до тієї побудови стосунку не мав? — Б.Б.)... Европа сама вскармливала тех, кто ворует», — бо це їй вигідно, вона прагне, щоб українці були бідні й нещасні, бо тоді на них легше накинути ярмо. Ну, отаке от у людини бачення світу. Ой, і тяжко, мабуть, із ним жити?

За Бойком, треба «зупинити практику роботи з офшорними компаніями... Гроші шукати, але йти вперед... Весь світ працював із офшорними компаніями і відходить від цієї практики... Весь світ дав нам приклад». Уточнювальне запитання щодо того, коли весь світ працював із офшорними компаніями й чому тепер відходить, залишилося без змістовної відповіді: криза — ото й усе.

Економічний блок, перше запитання: назвіть кілька кроків для досягнення енергетичної незалежності. За Симоненком, треба повернути в державну власність стратегічні галузі, зокрема, й енергетику; українським олігархам вигідні погані стосунки з Росією (то от чому в нас погані стосунки — виключно з вини наших олігархів! — Б.Б.); ми видобуваємо 100 мільйонів тонн вугілля лише в Донецькій області й можемо прожити самі. За Бойком, питання енергетичної незалежності виникає лише після газових скандалів; в Україні така сама ситуація з газом, як і у країнах ЄС — тож, треба було розуміти, інтеграція з ЄС і гарантує енергетичну незалежність. За Рабиновичем, треба позбутися чорнобильського синдрому й розвивати атомну енергетику нового — не чорнобильського — покоління; чимало підприємств споживають більше газу, ніж вартість їхньої продукції, такі підприємства треба закривати.

Отут і стало остаточно зрозумілим, чому пара Рабинович — Симоненко справляла таке майже естрадне враження: якщо Симоненко був карикатурним консерватором і ретроградом, який закликав повернути те, що було, то Рабинович грав роль подеколи не менш карикатурного новатора, чиє новаторство — принаймні, в тому, як це лунало, вигляді — було десь на самій межі наукової фантастики й уже точно не враховувало реальних можливостей і сьогоднішніх, а не далекоперспективних, потреб.

Друге запитання: як кандидати підтримуватимуть і захищатимуть розвиток малого та середнього бізнесу? Симоненко почав, нібито, із на подив слушних речей — зміни податкової політики, зміни кредитної політики, зменшення обсягу податкових зобов'язань. Згадав, звісно ж, радянський податок із обороту, яким запропонував замінити ПДВ. І «плавно» перейшов до улюбленої теми: «При нынешней политике это бесперспективно: в магазинах 80% товаров зарубежных, а будет все 100%... Всеми способами защитить отечественный рынок». Іншими словами, «автаркія — мати порядку». Бойко, тільки з деякими цифрами, запропонував «зменшити податки... вибудувати кредитну систему... не допускати збільшення тарифів монополій». Рабинович назвав два способи поліпшення ситуації — або економити, або збільшити внутрішнє споживання; на його погляд, політика нинішнього уряду є хибною, бо вона веде саме до затягування пасків. А ще треба запровадити єдині правила гри. І тут пан Вадим знову потішив публіку: «Я согласен с Симоненко — надо убрать НДС, потому что с него кормились две группы — регионы и Компартия». Узагалі-то, правилами заборонено вести агітацію як за себе, так і проти опонентів...

Запитання з зали: «Не передбачено покарання за невиконання передвиборчих обіцянок. Придумайте собі покарання». На напівжартівливе запитання Симоненко відповідав дуже серйозно: «Внести пакет законов... Усиление роли гражданского общества... Роль территориальных громад... Уголовная ответственность» — і довго казав про те, що посаду президента треба ліквідувати, й у який спосіб він це зробить. Бойко почав: «Я думал, он сейчас скажет: ввести должность первого секретаря ЦК», на що Симоненко — поза регламентом — відповів щось на кшталт того, що перші секретарі були кращими за президентів і про народ дбали. Тим самим Бойко ефектно подарував Симоненкові частину свого часу й власну відповідь звів до короткого: «Народ его или отстраняет, или больше не выбирает». Рабинович цього разу був серйозним: «Нам не нужен царь и диктатор... Максимально снизить президентские полномочия, президентская должность должна быть ослаблена... Президент пишет обязательства, если через год больше половины не выполнено — импичмент... Я знаю полномочия президента по Конституции 2004 года — вам мало не покажется». Отже, від прямої відповіді всі троє ухилилися. Та й, зрештою, хіба запитання на це не провокувало?

Популістськими видалися й відповіді на перше запитання соціально-культурного блоку: «Чи існує безкоштовна медицина; як реформувати медичну галузь?» Бойко заявив, що безкоштовної медицини немає, й про це «всі знають». Закликав вивчати досвід — «радянський, свій, світовий, попередній... ці досвіди треба вивчити». Чи лише здалося, що він одну й ту саму думку кілька разів переповідав навіть не різними словами, а просто змінюючи порядок слів? Змістовним було єдине: проблемою мають займатися фахівці. За Рабиновичем, «покупка скорых помощей — спорт всех правительств... Нельзя финансировать собственные санатории, пока для народа... Собрать бизнесменов, ту надо идти в Европу... Есть великолепные инструменты страховой медицины». Одне слово, популізм. Симоненко: «Мы категорически против того, чтобы медицина служила источником обогащения» — й подальші півтори хвилини абсолютної беззмістовності.

Друге запитання: «На шкільну освіту виділяється 7% ВВП, але результати погані, гроші до шкіл не доходять» — і про шляхи реформування галузі. Й знову було багато слів. Бойко вів мову про те, що «есть хорошие традиции... недостаток в узкой специализации (й про плюси вузької спеціальізації. — Б.Б.)... базовое образование хорошее», пролунала й слушна думка: всі реформи беруть фрагменти з різних систем освіти — але як же нечітко вона пролунала! На уточнювальне запитання про те, що кошти до шкіл не доходять, кандидат повів мову про малі сільські школи — майже за методом: «що бачу, те й кажу». Рабинович теж вів мову про все й ні про що: «Мы не следователи, не можем сказать, кто где украл... Воровать не будут тогда, когда станет невыгодно». Симоненко: «С какой целью кто получает образование... нужны ли образованные люди Украине?.. Надо ломать систему... От 3 до 5 лет...» — і як тепер крадуть, і яка гарна була освіта в СРСР. От вони були — три обличчя популізму.

Коли дійшло до запитань одне одному, гадалося: що таке вигадає Рабинович? Виявилося, все просто: він спитав, чи знають його візаві розміри мінімальної зарплати, й як на них прожити?  Симоненко довго розповідав, як він зробить чергове «покращення вашого життя вже сьогодні», а потім додав: «Можно получать и 100 гривен, но если булка хлеба будет стоить 1 копейку!». Це було ну дуже практично, треба сказати. Бойко констатував, що «всё идёт по нисходящей, люди живут хуже, чем три месяца назад». Чи він мав на увазі, що от він Юрій Бойко, виправив би економічний стан за два дні?

Симоненко спитав, як вирішити проблеми людей, що живуть у Донецькій та Луганській областях. За Бойком, «все политики должны над этим работать... Нужны международные посредники». Рабинович знову згадав про «армии батьки Махно», сказав, що 5% справа й 5% зліва (от цікаво, кого він мав на увазі?) тягнуть нас до прірви; «нужно бороться — но не танками, нужно сделать так, чтобы не поддерживали террористов». Золоті слова — от тільки як це зробити?

Бойко спитав, яким буде перший указ кожного в разі обрання президентом. Рабинович сказав, що не треба запрягати віз попереду коня — от оберуть, тоді й буде видно. І це було, щонайменше, чесно. Симоненко пообіцяв, що «исключу чувство страха в обществе (указом? Цікаво було б почитати текст того указу. — Б.Б.) и успокою сердце женщины (теж указом? — Б.Б.). Отведу войска, силы МВД будут охранять порядок».

Отаким воно вийшло — свято водолія. Тільки, вже від чотирьох випусків, складається прикре враження: кандидати в президенти висловлюються хтось ґрунтовніше, а хтось поверховіше, хтось більше ллє воду, а хтось менше. Дехто називає якісь фрагментарні цифри, які поза загальною картиною ані про що не кажуть, хтось демонструє знання ситуації. А от глибинних, нефрагментарних знань — державного права, порівняльної політології, політичної історії, світової економіки — досі не продемонстрував ніхто.