За тиждень, відколи триває показ ситкому «Світ Соні» на каналі «1+1», я вже встигла полюбити його героїв - невгамовну родину Степана та Соні Сидоренків. По-перше, тому що вони дуже впізнавані типажі. Ну, а по-друге, звісно, за те, що спілкуються між собою українською. Подеколи, надто в юних акторів Дениса Капустіна та Валентини Гребенникової, які грають Сончиних дітей Богдана та Дарину, аж рафінована. Такою мовою сучасні підлітки не розмовляють, але ж треба з чогось починати!

Пригадую, до виконавців головних ролей у першому україномовному прокатному фільмі для підлітків «Штольня» фахові мовознавці теж мали претензії щодо вимови. Але це не завадило школярам заповнювати зали, хоча фільм ішов на денних сеансах. Сама сиділа в переповненому залі «Київської Русі», почуваючись досить незручно в компанії галасливих учнів старших класів, які прийшли в кіно явно з власного бажання, а не за вказівкою вчителів. Ті глядачі реагували на перипетії фільму цілком адекватно: в потрібних місцях жахалися, там, де можна, нервово сміялися, гуртом і вголос намагалися вгадати, що ж таке таємнича «треба», яка означає аж ніяк не «потрібно», а щось геть інше... Тобто україномовний кінопродукт його споживачі сприйняли так, як належить, жодним чином не зважаючи на перестороги велемудрих мегакінопродюсерів, які спеціалізуються на комерційному кіно й на всі заставки твердять, що україномовні фільми неконкурентоздатні. Те саме можна сказати й про переповнені зали кінотеатрів, коли там ішли прем'єрні покази саги про Гаррі Поттера. Хай при цьому Іван Малкович жахався тій-таки вимові акторів, котрі озвучували головних героїв-підлітків, їхня вивчена українська глядача не відлякала.

«Світ Соні», як на смак українського глядача, назва, може, й не надто вдала, але позаяк формат усе-таки куплений в американської Sony Pictures, то оригінальну назву - «Світ Рити» - довелося, змінивши ім'я героїні, зберегти.

Зізнаюся чесно: цілком поділяючи остороги й страхи Андрія Кокотюхи щодо того, йти чи не йти на «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», перед тим як присісти на «Світ Соні», відчувала непереборне бажання перемкнутися на щось інше, поки ще не настав час «Ч». Дуже не хотілося розчаруватися. І страшно було поринати в той «Світ...», не запасшись попередньо корвалолом чи валеріаною. Думалося - боже, невже це чергова компрометація україномовного продукту? Невже це знову знято лише для того, щоби вкотре переконати глядача, що лише російські ситкоми мають шанси на успіх у нашої аудиторії?

На щастя, з перших же кадрів стало зрозуміло, що всі мої страхи безпідставні. «Рома, ну нарешті!» - хотілося підстрибнути на радощах, коли на екрані з'явився Дмитро Лаленков. Ясно, що Рома з надуспішного серіалу «Леся+Рома», який, до слова, колись продемонстрував скептикам, що українська адаптація іноземного формату може бути мегапопулярною, це вже не Рома, а дуже навіть Степан. Такий собі майже міфологічний козацький нащадок Сидоренко з якогось спального району в Києві. Чому міфологічний? Бо має залізне здоров'я й готовий розмножуватися і вдень, і вночі. Насправді в Україні такі козаки якщо й збереглися, то аж ніяк не в мегаполісах, а де-небудь у диких куточках, куди ще не дійшла цивілізація. Або ж у спеціальних заповідниках на кшталт «Мамаєвої слободи».

Лаленков грає свого персонажа із завзяттям лицедія, в якого давно не було улюблених характерних ролей. І своїм несамовитим темпераментом змушує моментально забути про всіх інших зіграних ним персонажів останніх років.

Не відстає від коханого чоловіка й головна героїня, іменем якої й названо серіал, - Соня. Тобто, як ясно з титрів, актриса київського Театру драми та комедії на Лівому березі Олеся Жураківська. Те, що для неї, так само, як і для Дмитра Лаленкова, роль у першому українському (так принаймні стверджують його творці!) ситкомі - це не просто можливість заробити сякий-такий гонорар, а передусім - акторське завдання зіграти справжню комічну роль, - очевидно. Характерні ролі для Олесі Жураківської не новина, вона грає їх як у рідному театрі, так і на екрані. Але тут, у цьому ситкомі, навколо її героїні обертається вся мікрогалактика серіалу, населена друзями, колегами, сусідами, лікарями чи працівниками ЖЕКів. Тож на Олесю Жураківську падає весь центр тяжіння серіального світу, і вона чудово дає собі раду з цією почесною місією.

Одна з найцікавіших фішок «Світу Соні» - єдиний російськомовний персонаж у виконанні російського ж таки актора Віталія Ольшанського. Він грає роль «засланого москалика», директора «шопомаркету», де Соня працює касиром разом із подругою Любою. Непорозуміння на ментальному рівні обігруються в усіх серіях ситкому. Директора присилають із Новосибірська, що дає привід до жарту: «Колись від нас до Сибіру відправляли, а тепер із Сибіру - до нас». Також поміж собою дружна родина «шопомаркетівців» називає пана Козлова «засланцем» із буквою «р» і всіляко намагається поставити на місце цього типового бундючного представника «старшого брата».

У перших лавах цього протистояння менталітетів - сама Соня з її нестримним язиком. Звісно ж, за законами жанру, вона, як головна героїня і як представник автохтонів, у своїх двобоях із засланим директором перемагає і словесно, і на ділі.

Ситком іде в денному слоті, що автоматично ставить його в ряд програм, які дивляться діти. І якщо зауважити, що в «Світі Соні» багато місця відведено сексуальній складовій, можна було б авторам та верстальникам слоту дорікнути, мовляв, як же ж так, дітям про секс, та ще про протизаплідні засоби включно з операцією стерилізації в подробицях, дивитися не варто! Можна було б, якби серіал «Універ», який іде в передпрайм-таймі та в класичному праймі на каналі ТЕТ і в якому надто багато уваги приділено саме молодіжному сексу як умові фізичного та психологічного здоров'я майбутньої еліти нації, не дивилися не те що школярі, а навіть чотирирічні діти. Я цілком серйозно! Дітлахи, щоправда, роблять це під наглядом молодих бабусь, але останні ніяк не можуть завадити своїм онучкам слухати й дивитися «про це», заплющуючи їм очі й закриваючи вуха в нескромних епізодах. Тож у ситкомі «Світ Соні» сексуальний підтекст, контекст, а також і прямий текст про дорослі стосунки дорослих батьків, яким треба усамітнитися задля інтиму, на тлі інших серіалів виглядає цілком безневинно. Скоріше навіть як елемент такого собі статевого виховання в розумних межах.

Тим паче, якщо, за сюжетом, народження третьої дитини в цій пересічній українській родині, де вже є двійко дітей, може перетворитися на справжню економічну катастрофу! Ну, не про фрески ж Мікеланджело в Сікстинській капелі їм розмовляти. Це в умовах Сидоренків так само непродуктивно, як обговорювати індекс Доу-Джонса на нью-йоркській біржі!

Розкішна жінка - мрія всіх чоловіків, Олеся Жураківська в ситкомі перевтілюється в типаж із анекдоту про руки в боки й тюбетейку - «і чхати мені, на який бік у тебе тюбетейка!». Вона страшенно зворушлива в своїх напівспортивних трикотажних штанцятах на манжетах і в черевиках без підборів. Саме таке вбрання доречне для ролі касирки, яка щосекунди змушена розгрібати завали в своєму чи й чужому житті, гиркаючи на дітей, ніжно підтримуючи «козарлюгу»-чоловіка або ж мчати на перший поклик невезучої подруги Люби, яку грає Дарина Лобода. До речі, теж велика удача ситкому. Красива й завжди доглянута актриса тут залюбки грає роль такої собі інфантильної вічно закоханої, але завжди - невдало. І хто ж, як не Соня, рятує її від чергового залицяльника, що претендує не на серце, а на житлову площу нещасної?

Соня надійна, як скеля, й імпульсивна, як типова українська жінка, котра попри всі негаразди так і не розучилася кохати єдиного на все життя чоловіка чи кидатися на допомогу друзям. І в цих ролях сімейної пари Олеся з Дмитром виглядають дуже органічно. Вони смішні і зворушливі водночас. При цьому жодного разу не переступають межі, за якою їхні персонажі сприймалися б як якісь троєщинські жлоби. Тієї межі, яка знаменує карикатурність.

Буде дуже шкода, якщо менеджмент «Плюсів» вирішить, чого доброго, зняти ситком із ефіру, якщо він не виправдає комерційних сподівань. Передусім тому, що ця українська адаптація американського формату потрапила в українські реалії досить точно і має всі шанси на завоювання свого глядача, якщо його до цього підготувати. Хоча обережність продюсерів щодо успішності україномовного серіалу можна зрозуміти - нашого глядача стільки років відучували від свого кіно, старанно прищеплюючи йому звичку до російських серіалів на будь-який смак, що довіру до власного продукту доведеться повертати довго. Хотілося б, аби наші «Олеся плюс Діма» відіграли в цьому процесі роль каталізатора. Надто ж якщо зважити на те, що зняв цей ситком Олександр Богданенко, той самий, що зробив улюбленцями всієї країни Лесю та Рому (Ірму Вітовську і Дмитра Лаленкова), а на форумах і торентах у «Світу Соні» - самі подяки його творцям.

Фото - kinoplay.com.ua