«Детектор медіа» протягом кількох наступних  днів публікуватиме враження від виборчої  теленочі наших оглядачів. Також на читачів чекає розгорнутий «розбір польотів» щодо висвітлення виборчої кампанії головними телеканалами країни – у рамках моніторингу новин від «ТК».

 

Розпочинаємо цикл поствиборних публікацій із вражень від марафону в ніч з 30-го вересня на 1-е жовтня на ТРК «Київ» та «Інтері».   

 Круглий стіл на телеканалі «Київ» у «Російсько-українському інформаційному центрі», який вів виконувач обов’язків директора телеканалу «Київ» Дмитро Джангіров, нагадував обговорення гри на лаві «звільнених в запас» (як евфемістично називається утилізація відпрацьованого кадрового ресурсу). Час від часу в дискусіях учасників «круглого столу» лунали інтонації вечора спогадів ветеранів-гумористів: сарказм із приводу роботи колег явно превалював над аналізом виборчої та поствиборчої ситуації. Тон розмови задав ведучий «круглого столу» пан Джангіров, звернувшись із запитанням до присутніх: «Не скучно ли вам было наблюдать за этими выборами, господа?».

 

Першим Джангіров «викликав» виступити Марата Гельмана, теж, як і сам Джангіров, «антигероя» виборчої баталії 2004-го року. Гельман же, сказавши пару слів про мистецтво – мовляв, добре, що згас інтерес до політики, може, тепер відродиться інтерес до мистецтва, а він, Марат Гельман, насамперед митець, а не те, в якості кого його сюди сьогодні запросили; розповів, як і водиться у вузькому колі, анекдот. Анекдот, імовірно, вигаданий самим Гельманом, був про те, як ще на минулих виборах в Україні, коли в нього, Гельмана, були проблеми із поліцією, здається, в Туреччині, то влада отримала прохання: мовляв, відпустіть його, Гельмана, з в’язниці, бо в Україні на виборах сумно. Після розказаного анекдоту за «круглим столом» веселіше не стало.  

 

Дедалі більше розмова в студії нагадувала шкільне «фронтальне опитування»: вчитель-Джангіров викликав по черзі присутніх російських і українських «політологів» (при всій умовності визначення) і пропонував їм повернутися до «початку нашої розмови» – «Чи не нудно вам було?..».

 

Очевидно, не всі з присутніх розуміли формат, до участі в якому їх запросили: соціальний психолог і за сумісництвом креативний директор Російсько-українського інформаційного центру Олег Покальчук розповідав про міфологічну домінанту російсько-українських стосунків. А саме про те, що «російські можновладці уявляють Україну маленькою Росією, а українські Росію – великою Україною, забуваючи, що йдеться про зовсім різні держави із зовсім різними устроями». Це, на його погляд, може зникнути тоді, коли на зміну міфам прийде плідна взаємна робота. Скуто почувався Віктор Небоженко, керівник соціологічної служби «Український барометр», який говорив про небезпеку застосування «соціологічної» зброї на наступних виборах у Росії – мовляв, робіть висновки із українських уроків… Проте вони явно випадали із загального контексту розмови: напрошувалося припущення, що їм не було аж так нудно на цих виборах, як Дмитру Джангірову та Марату Гельману, і що в цьому колі «знуджених» вони опинилися… «нєнарочно».  

 

Проте (перепрошую на слові…) є щось страшенно зворушливе в старих бійцях ідеологічного фронту, яких на цих виборах не прийняли грати за жодну з актуальних команд – тож було щось безкінечно сентиментальне в цьому «російсько-українському круглому столі»… Як у перегляді старих хронік із засідань ГКЧП із їх похмурим політбюровським драйвом на фоні плюшевих куліс...

 

Ведучий-Джангіров каламбурив… Намагався триматися впевнено… Напружено демонстрував розкутість. Вочевидь, йому самому не вірилося, що і ця необов’язкова дискусія явно не з розряду тих, що приковують до себе першочергову увагу глядачів у ніч виборів, і периферійна тема, і випадкові учасники, і дефектна телевізійна картинка, і проблеми зі звуком, і технічні проблеми з титруванням, – що все це відбувається із ним, великим Дмитром Джангіровим, колишнім ведучим популярної на всю Україну «п’ятихвилинки ненависті» («Проте»), живим втіленням «журналістського кілерства» і грандом маніпулятивної журналістики… Що все це відбувається з ним і що це вже назавжди… 

 

Найвдалішим із їдких дотепів Джангірова була характеристика стану справ на виборах – «дежавющенко». Звісно, Дмитру Джангірову таке кіно дивитися нецікаво й нудно. Зі значно більшим задоволенням він би подивився чергову серію політичного трилера «Джангіровю». Він би, може, подивився – але чомусь ніхто не зняв. На ці вибори продюсер на зйомки не знайшовся… Більше того: вірять в інспірації Джангірова тепер хіба що на муніципальному каналі, який його амбіції явно не вдовольняє. Є від чого засумувати. 

 

Проте (знову перепрошую…), мене особисто й таке «джангіровю» муніципальним – а отже, й моїм – коштом не сильно веселить. Та я знаю, в чому позитив: якби ми так не повеселилися в 2004-му році, то довелося б нам оплачувати присутність Джангірова й Гельмана на значно дорожчих телеканалах, тому ж «1+1», приміром, і коштувало б це нам набагато більше. Тож усе рухається… послідовно. Принаймні, з точки зору мінімізації витрат.